Табір: мої записи

Під час тихої години, коли сонце стояло на піку й повітря вібрувало від спеки, до нашої кімнати зайшли дві жінки років сорока. Обидві мали жовто-блондинисте волосся — одразу видно, що сестри — але між ними ніби небо й земля. Перша — трохи нижча зростом, з яскравим, майже кричущим макіяжем та зневажливим поглядом. Вона дивилася на мене так, ніби я захопила цю палату та влаштувала геноцид. Друга жінка — висока, з маленькою сумочкою через плече. Вона привітно посміхалася мені, її очі світилися добротою.

— Мамо! Ти приїхала, — закричала Поліна: її голос розрізав тишу кімнати. Вона підскочила з ліжка, як пружина, і кинулася в обійми до першої жінки. Я відразу ж вловила схожість — не стільки в зовнішності, скільки в характері. Даша, слідом за своєю подругою, піднялася і спокійно підійшла до другої жінки. Її рухи були виваженими та граціозними: вона — повна протилежність мами Поліни. Я невимушено посміхнулася, побачивши, наскільки контрастними поруч одна з одною виглядали ці дочки-матері.

— Здрастуйте! — привітала я їх, привертаючи до себе увагу. Тон звучав впевнено, але всередині мене бушувало обурення. Перед тим як до нас увійшли ці гості, я намагалася трохи відпочити та наздогнати сон, втрачений сьогодні вранці. Так що мені дуже хотілося б, щоб вони перемістились у частину номера до моїх сусідок.

— Мам, це Соня. Та, про яку я тобі розповідала, — сказала Поліна, махнувши рукою в мій бік.

Її мама дивилася на мене оцінююче, а в очах читалася зацікавленість та нотки нерозуміння. Погляд був пронизливим, і я відчула, як він ковзає по мені, прагнучи знайти слабкі місця та зламати. Мені стало трохи ніяково від цієї уваги, але я намагалася не показувати свого занепокоєння. Я могла лише уявити, що саме Поліна розповідала своїй мамі, з огляду на наші напружені з нею взаємини.

Я зітхнула з полегшенням, ледь побачивши захист та опору — слідом за жінками до палати повільно увійшла Анна Андріївна. Вожата, зазвичай така впевнена та строга, зараз виглядала збентеженою та розгубленою. У її очах бушувала ніяковість, а обличчя виражало тривогу. Зараз ця строга дівчина здавалася лише слабкою та крихкою: ніби вона стала членом екіпажу тонучого корабля, що бореться за виживання в бурхливому морі.

— Анна Андріївна, чому в Поліни та Даші така маленька кімната? — махнувши в мій бік, почала іскрити мама Поліни, — У цієї дівчини чомусь на таку велику площу одне ліжко, а мої дівчата живуть у тісноті вдвох. І взагалі, чому так душно? — Її голос лунав різко та наполегливо, а очі світилися невдоволенням. Вона демонстративно помахала долонею, ніби вона відчайдушно потребувала свіжого повітря. — Ви що, не провітрюєте? — кинула вона нам, точніше мені, судячи з її злобного погляду. У її словах звучало звинувачення, а в прищурені очі дивилися так строго та наполегливо, що я відчула себе так, ніби мене вивчають під мікроскопом.

— У нас вікно не відчиняється, — спокійно пояснила я.

— І чому ж ви нічого не зробили досі? — вона докірливо подивилася спочатку на мене, потім на вожату. Від її гострих поглядів мені стало некомфортно, але проте я намагалася зберігати обличчя, не дозволяючи емоціям вирватися назовні.

— Вибачте, ми обов’язково провітримо. Зараз Данило Анатолійович на репетиції. Як він повернеться, ми попросимо його відчинити вікно, і… — почала пояснюватися Анна Андріївна, але її перервала нова хвиля обурень від мами Поліни.

— Ви залишилися самі із цілим загоном? А якщо вам потрібно буде відлучитися, діти ж не можуть залишитися одні? І взагалі, чи немає в корпусі якихось робітників або завгоспа? — мама Поліни кидала звинувачення у виховательку, наче гострі ножі. У її словах відчувалися докір та запопадливість, і кожне з них — як удар. Її голос лунав, як грім посеред тиші, і кожне слово було наповнене невдоволенням та роздратуванням. Вона була, як вулкан, готовий ось-ось вибухнути.

З вигляду Анни Андріївни було помітно, що зараз вона воліла б зменшитися до розміру пилинки та зникнути. Її обличчя виражало безпорадність та розгубленість, а в очах виднілися тривога та занепокоєння.

— Добре, я піду за кимось, — сказала вона, залишаючи нас у напруженій тиші. Її швидка хода та пряма спина, ніби натягнута струна, свідчили про її бажання втекти від цієї неврівноваженої жінки.

У палаті запанувала важка тиша, а в повітрі витало очікування. Мама Поліни, ніби встановивши час на секундомір, часто поглядала на свій наручний годинник, нетерпляче потоптуючи ногою. У її позі читалася нервозність, і кожен її жест виражав нетерпіння.

Через п’ять довгих хвилин, які здавалися вічністю, вожата повернулася з Владиславом Ігоровичем. Він лише скромно посміхнувся мені на привітання, а потім почав порятунок Анни Андріївни.

Дорослі, зосереджено морщячи лоби, інтенсивно працювали над розв’язанням проблеми, намагаючись задовольнити маму Поліни. Єдине рішення, яке прийшло їм на думку — відчинити кватирку, яка розташовувалася прямо над моїм ліжком, оскільки це — єдине вікно в номері, яке «добрі люди» не забили цвяхами. Але була одна проблема: її заклинило намертво.

Владислав Ігорович взявся за роботу. Він пихтів і стогнав, збираючи всі сили, і кожен м’яз у його тілі напружився. Попри те, що зовні він здавався всього лише високим хлопцем без спортивної статури, він усе ж зміг відчинити ту кляту кватирку. У той момент я відчула гордість за свою симпатію: я закохалася не просто в хлопця-ударника, а в справжнього чоловіка, який не боявся труднощів і був готовий кинути виклик будь-яким перешкодам. Чесно кажучи, я ледь стримала томливе зітхання, побоюючись неоднозначної реакції оточуючих.

— Сюди потрібно щось підставити, — кинув вожатий через плече, підставляючи обличчя під легкі пориви. Вітерець, що проникав через маленьку щілину у вікні, приносив із собою прохолоду спекотного дня та відчуття свободи. Хлопець насолоджувався моментом, даючи змогу вітру охолодити його шкіру та принести частку свіжості в задушливу кімнату.

— Ось, — мама Поліни швидко схопила пляшку з моєї тумбочки та простягнула її вожатому.

— Вибачте, але це моя пляшка, з якої я п’ю, — втрутилася я, відчуваючи хвилю обурення, що підіймалася в мені. Я не могла допустити такого ставлення до себе та своїх речей, навіть якщо це — усього лише порожня пляшка. Для мене залишалося важливим встановити межі, навіть у таких дрібницях. Мова йшла не просто про пляшку. Мова йшла про мою повагу до себе.

— Ой, та годі тобі, вона ж усе одно порожня, — з нехтуванням відмахнулася жінка, ніби відганяючи надокучливу муху: вона поводилася точно, як її дочка. — Іншу купиш.

— Вона сюди не підійде. Тут потрібна хоча б літрова, — відповів Владислав Ігорович, його голос звучав так твердо й рішуче, що навіть у мене від його льодяного душу тону пішли мурашки по шкірі.

— Дашуль, у тебе ж, здається, залишилася порожня пляшка від лимонаду, — м’яко промовила мама Даші. Вона все це час сиділа на матраці, мовчки спостерігаючи за ситуацією, і тихо спілкувалася з дочкою.

— Так, мамо, здається, була. Зараз перевірю, — відповіла сусідка, почавши уважно шукати. Вона заглянула в тумбочку, потім під ліжко й навіть за неї. І, нарешті, дівчинка витягла звідти пляшку. Її обличчя освітилося задоволенням, коли вона підняла пляшку вгору, як трофей.

— Дякую, — сказав Владислав Ігорович. Він швидко та вміло закріпив пляшку на вікні, радіючи отриманому результату та успішно виконаній місії. Юнак вправно зістрибнув із мого ліжка, охайно розгладив трохи зім’яту ковдру. Підморгнувши на прощання, він подарував мені свою чарівну посмішку та вийшов із кімнати.

У ту мить, коли я все ще перебувала під враженням від присутності Владислава Ігоровича та мов відпливала в мріях, мама Поліни звернулася до вожатої. Її голос перервав мить спокою, повернувши мене до реальності.

— Анна Андріївна, чому тут так брудно? Хіба в таборі немає прибиральниці? — запитала вона, її слова звучали вимогливо. Вона оглядала номер із незадоволенням на обличчі, мов очікувала відповіді не лише від вожатої, а й від самої кімнати.

— В палатах щодня пилососять та раз на три дні миють підлогу, — механічно звітувала Анна Андріївна: її тон нагадував робота — без будь-яких емоцій чи інтонацій.

— Але, мабуть, цього не достатньо. Чи дійсно діти можуть жити в такій брудоті? — вона знову, я вже навіть втомилась рахувати скільки разів вона це робила, почала висувати претензії вожатій.

— Ні, мамо, просто Соня підмітає біля свого ліжка та змітає все на нашу частину кімнати, — з гордим виглядом втрутилася Поліна.

Я не могла стримати сміху, усвідомивши всю абсурдність цієї ситуації. Невже вона дійсно вважає, що в трьох дорослих жінок, що перебували в цій спальні, рівень мислення збігався з рівнем дванадцятирічної дитини і вони повірять у цю маячню?

— Вибачте, але це не працює так. Ваша частина більш брудна, тому що я прибираюся, а ви — ні. А сміття я не перекидаю до когось, а збираю та викидаю, — сказала я, вкладаючи в кожне слово серйозний тон.

Зрозуміло, що маленька дівчинка може не усвідомлювати цього, але доросла жінка мала мислити логічно: безглуздо перекладати сміття на іншу частину кімнати. Мама Поліни оглянула мене злобливим поглядом. Вона, здається, так і не зрозуміла моє пояснення. Її роздратоване обличчя говорило саме за себе — у неї, мабуть, такий самий рівень інтелекту, як у її доньки.

Побачивши поруч із моїм ліжком масивну шафу, жінка, не запитавши дозволу, розчинила її двері та почала вивчати вміст. Її очі швидко сковзали по речах всередині, мов вона шукала щось конкретне або просто намагалася скласти загальне уявлення. Це було певною мірою нахабством із її боку, але її, здавалося, це не турбувало.

— Поль, а чому в тебе такий м’ятий одяг? — звернулась жінка до дочки, вирішивши не залишати без уваги жодного аспекту, який викликав у неї нарікання.

— Ма, у нас шафа без вішаків, — спокійно відповіла сусідка.

— Ми, коли заїжджали, бачили в передпокої вішаки. І де вони?

— Ну так у Соні, — з дурною посмішкою промовила Поліна, кидаючи ще один камінь у мій город. Її мама перевела погляд на мене, повний нахабного інтересу та зневаги, чекаючи моєї відповіді.

— Соня, це спільні вішаки, призначені на всю кімнату, — звернулася мама Поліни, зуби її стиснулися від гніву. Я навіть невідомо чому помітила її фантастичну схожість зі злою дворовою собакою, готовою до нападу в будь-який момент.

— Вибачте, але ми з Поліною домовилися, що якщо вона забере собі шафу, то я забираю собі тремпелі. Вона розставила пріоритети.

— Але моя дочка не може ходити в м’ятому, — обурилася жінка. На мить мені здалося, що зараз вона тупне ногою так само, як це любила робити її донька.

— Це було її рішення. Якщо вона вирішила, що їй потрібніше місце для одягу, то нічим не можу допомогти, — сказала я, розводячи руками в знак безсилля. Мені вистачило обурень цієї нахабної жінки, можливо, навіть до кінця зміни. Цікаво, звідки в неї такі манери? Її сестра — мама Даші — спокійно сиділа на ліжку, не гарчала, усміхалась та спілкувалась із дочкою. Чесно кажучи, я б ніколи не подумала, що ці дві блондинки — найближчі родичі.

Те, що відбувалося далі, я навіть боюся описувати: мабуть, це забрало б цілий день. Мама Поліни, нарешті, довела вожату до межі — від Анни Андріївни, здавалося, пішла пара. Створювалося враження, що Поліна — дочка президента і приїхала в п’ятизірковий готель, а не в скромний санаторний табір із корпусами, які побудували ще до того, як її батьки з’явилися на світ.

Коли всі підстави для нарікань вичерпалися, мама Поліни, нарешті, відпустила Анну Андріївну. Я слухала цей нескінечний потік незадоволення майже всю тиху годину, і мені зараз терміново знадобилося покурити. У той час як Анна Андріївна кудись зникла, я почала діяти: виглянувши з кімнати, тінню, щоб не привертати увагу мам сусідок, я оглянула коридор у пошуках дорослих. Зі спальні номер тридцять чотири за діагоналлю від моєї з’явився Ігор. Він лише кивнув мені в питальному жесті, і я притулила два пальці до губ на знак відповіді. Він позитивно хитнув головою і вийшов зі своєї кімнати. Я також покинула своє «укриття» і швидко перетнула відстань до дверей на сходову клітку. За Ігорем вийшли ще двоє хлопців — Саша й Андрій. Я заклякла: мені не хотілося викликати в сторонніх цікавість гучним відкриттям дверей. Ігор це зрозумів, мовчки цокнувши, сам натиснув на ручку і вислизнув за двері.

Ми спустилися сходами, мов привиди, майже безшумно, наскільки це могли зробити чотири пари ніг. Коли ми опинилися на першому поверсі, охоронець лише кивнув у знак вітання хлопцям, як старий знайомий, але ніяк не заважав нам. Ми вийшли за корпус. А там, за неочікуваним збігом обставин, уже сиділи двоє вожатих — Владислав Ігорович і Анна Андріївна, явно не чекаючи компанії.

Наша вожата з флегматичною байдужістю підносила сигарету до вуст і так само спокійно видихала дим, хоча на її обличчі відображався весь спектр емоцій. Її очі були розкриті настільки сильно, що, здавалося, яблука зараз випадуть з орбіт. І я її дуже розуміла: у мене приблизно такий самий вираз обличчя кожен раз після спілкування з Поліною. Чесно кажучи, я взагалі вперше бачила, як Анна Андріївна курила: таким грішив лише її напарник Данило Анатолійович. Мабуть, у нашої вожатої зовсім перегоріли нерви й вона була на межі.

— Це що таке? А ну швидко у ліжка! — звернула на нас свою увагу Анна Андріївна і відразу ж вийшла зі ступору, прийнявши роль строгого педагога.

— Вибачте, Анна Андріївно, але мені зараз теж потрібно перекурити, — без будь-якої реакції типу «слухаю і підкоряюся» відповіла я і сіла на лавочку навпроти вожатих, як бунтарка, готова до опору. — Я ж разом із вами це все вислуховувала.

Владислав Ігорович вважав комічність цієї ситуації кумедною, і він мовчки спостерігав за нами, як за виставою в театрі. Він боявся показати посмішку Анні Андріївні, напевно, побоюючись дістати прочухана — все-таки його колега перебувала не в дусі — тому стримував веселощі, стиснувши губи в тонку смужку, у краях якої виднілися підняті кутики.

Вожата без зауважень прийняла мій аргумент і запитливо глянула на хлопців, мов: «А ви що прийшли?»

— Ми — група підтримки! — відразу ж кинув Андрій, правильно розібравши її запитання, і також сів на лавку, сановито розкинувшись із сигаретою.