Табір: мої записи

У шостому корпусі не було курилки у звичному розумінні. Усім охочим треба було вирушати на господарський двір, який розташовувався за п’ять хвилин ходьби. Спогади про непередаваний аромат цього місця досі живо витали в пам’яті, і я б ні за що не хотіла повернутися туди знову.

Тому ми із Сашею вирішили зайняти більш-менш відокремлене місце й зупинилися в невеликій прибудові, що примикала до корпусу. Усе хвилювання відразу ж випарувалося, затьмаривши розум насолодою від їдкого тютюнового диму. Не вимовивши жодного слова, я прислухалася до крапель, що падали з даху, нагадуючи про нещодавній дощ.

Ідилію порушила прибиральниця — стара бабуся, — що повільно пройшлася туди-сюди, кожного разу проводжаючи нас незадоволеним поглядом, ніби натякаючи, що ми не в тому місці та не в той час.

— Ну що ж, Олександр… Е-е-е, — зам’ялася я, усвідомлюючи, що досі не знала його по батькові.

— Олександрович. А ти Софія?..

— Олександрівна.

— Спрацюємося.

Він усміхнувся, і в той момент мої думки розлетілися в невідомість, забувши про все, що я збиралася сказати.

Рівно о восьмій ранку ми піднялися на свій поверх. Багато дітей уже не спали, так само як і вожаті — дві молоді дівчини-подружки. Вони оголосили нам, що сьогодні загін повністю в нашому розпорядженні й ми можемо не розраховувати на їхню допомогу. Після цієї новини ми вирушили до кімнат, щоб розбудити залишилися дітей.

Малі явно не знали, що в них сьогодні нові вожаті, тому навалилися на мене з питаннями, боячись похмурого і високого Саші. Наставники, своєю чергою, трималися осторонь, спостерігаючи за нашою метушнею і обговорюючи щось між собою.

Через пів години ми насилу вигнали всіх дітей із палат на вулицю. Вони були одягнені дуже неохайно, і я зрозуміла, що їхній зовнішній вигляд — турбота вожатих.

Окрема проблема полягала в шикуванні наших підопічних. Адже в шостому корпусі жили понад десять загонів, а точніше — дванадцять. І знайти своїх малюків серед усієї цієї юрби виявилося непростим завданням.

Ми із Сашею стояли попереду й чекали, поки інші вожаті вишикують свої загони. Потім методом винятку ми намагалися визначити власних підопічних серед цієї багатолюдної компанії.

Поки ми стояли, уважно спостерігаючи за метушнею, яка панувала перед фасадом, до нас підбігла дівчинка з іншого загону. На вигляд їй було років дев’ять — крихітне створіння невисокого зросту, її плечі вкривало довге русяве волосся, точно розкішна золота нитка, що грала на сонці. Але найбільше вражала її худорлявість, ніби кожна кістка в тілі просвічувалася крізь шкіру.

— Саша! — вигукнула дівчинка, обіймаючи його навколо талії так міцно, ніби боялася, що він зникне прямо в неї на очах.

Юнак на це відреагував досить холодно, лише легенько поплескав її по плечу.

Мені одразу стало ясно, що ця дівчинка — сестра Саші. Взаємини в їхній родині залишалися для мене загадкою, але мені здалося дивним, що хлопець не проявив хоча б мінімального жесту теплоти до своєї молодшої сестри.

— Катя! — покликала її вихователька — справжня доросла, яка стояла неподалік.

— Йду! — крикнула вона у відповідь.

Дівчинка неохоче і з особливою ніжністю відпустила брата, посміхнулася йому й пішла до свого загону, задоволена: її лазуритові дитячі очі світилися від радості. Саша лише відмахнувся, ніби збиваючи із себе тему розмови. Не те щоб я дуже хотіла вдаватися в деталі — усе й так здавалося очевидним. Саша не був схильний відповідати на питання, особливо на ті, які стосувалися його родини та особистого життя в місті.

Звісно, мені б хотілося дізнатися його краще, адже Саша був чудовим хлопцем, і, якби він проявив трохи більше відкритості, ми могли б стати хорошими друзями.

Поринувши в роздуми, я спостерігала, як інші «вожаті» дивовижним чином зібрали свої загони в стрій. Я все ще не розуміла, як їм це вдалося. Коли на майданчику перед корпусом залишилася лише одна група дітей, ми почали організацію своїх підопічних. Це вимагало певних зусиль, але в підсумку в нас усе ж вийшло: дівчатка одразу ж стали по двоє, а деякі так наполягали на тому, щоби бути в парі з новими вожатими, що могла початися справжня бійка. Старші хлопці, років десяти, уже мали власну думку й категорично відмовлялися слухати нас, не кажучи вже про те, щоб вишикуватися.

Ми вирушили на ранкову зарядку: я — попереду, очолюючи всю цю колону, а Саша йшов у кінці, слідкуючи строгим поглядом за кожним і не дозволяючи дітям розбігтися.

На зарядці наші нові підопічні почували себе цілком бадьоро, не так, як перший загін. Малеча із задоволенням виконувала ці незграбні рухи, які спеціально створювалися для їхнього віку. Я стояла на сцені, з повною віддачею демонструючи вправи, які за два роки вивчила напам’ять. А Саша стояв на землі й з ентузіазмом показував зарядку шостому загону, підганяючи задні ряди, щоб вони не лінувалися.

— Галерка, еу! — свиснув Саша, — Не прохолоджуємось!

«Оце я розумію вожатий, — подумки підмітила я, — Ну й голосище! З таким я б із задоволенням працювала».

Після завершення ранкової зарядки ми вирушили на сніданок, застосувавши особливий метод організації дітей, який вожаті називали «куча-могуча». Нам що справді весь день доведеться займатися шикування загону, знову і знову відчуваючи цю каторгу?

Дійшовши до їдальні, ми зіткнулися з новою проблемою: «дорослі» діти вважали, що немає жодної причини слухати нас, і наполегливо відмовлялися мити руки. Нам довелося буквально силою вести їх до умивальників, щоб впоратися із цим завданням.

На цей час я вже почала сумніватися, що зі своїми вожатими вони також так поводилися. Десь я читала, що в перший день зміни діти випробовують нових наставників на міцність. Мабуть, це був один із таких випадків. Але я намагалася проявляти силу, а Саша мав сильні нерви, тому я точно знала, що ми впораємося із цим випробуванням без проблем.

На сніданку все пройшло спокійно, тому, що до їдальні прийшли справжні вожаті. Ще б пак, адже хто ж буде пропускати безплатне приймання їжі?

Після їдальні ми повернулися до корпусу, де нам належало провести планерку. Я і Саша представили себе й розповіли дітям про наші плани на сьогодні, щоби прояснити ситуацію для тих, хто ще не був у курсі. А потім ми відправили малих прибиратися в кімнатах.

Підопічні розділилися на дві групи. Перша частина сприймала нас як авторитет, беззаперечно слухала наші вказівки. Для деяких із них ми здавалися майже богами. А друга група — це ті, хто зрозумів, що шістнадцятирічні «дорослі» їм зовсім не указ.

— Ви ж усього якісь дятли з першого загону, — буркотів білобровий хлопчик.

Я все ще очікувала, що нас проінструктують справжні вожаті шостого загону щодо дітей, як і обіцяла старша вожата. Але дівчата, мабуть, вирішили, що їм сьогодні можна взяти вихідний, і залишили нас без підтримки. І буквально через десять хвилин я помітила, що вони бігали між кімнатами одна одної з рушниками на голові та масками для обличчя.

Взявши себе в руки, я почала приводити дітей до ладу. Майже у всіх дівчаток було довге густе волосся, але заплітати їх вони, на жаль, не вміли через свій вік. Я сама не вважала себе досвідченим перукарем, але після шістнадцяти зачісок могла назвати себе майже професіоналом, хоча в руках уже відчувала пекучий біль.

Заглянувши в розклад, який нам роздала вранці Іра, я прийшла в жах. Цілий день — суцільні заняття. І, головне, жодного пункту, де написано «відпочинок для вожатих» або «перекур».

Я рада, що перший загін не дотримувався свого розкладу: гуртки, процедури, мови, спорт — ані вільної хвилини. І все це ми не відвідували. Тому більшу частину часу просто проводили на кортах або готувалися до виступів. Але не в цей раз.