Табір: мої записи

Я прокинулася від того, що хтось плескався у воді. Протерши очі, я відкинула руку сплячого Саші зі свого живота і, піднявшись, побачила на пляжі кількох пенсіонерів. Судячи з усього, наявність сплячих підлітків їх зовсім не бентежила.

Дівчата-вожаті вже пішли, а друзі лежали на лавочці абияк. Я оглянула себе, намагаючись згадати, як ми тут опинилися. На мені були спортивні штани й олімпійка Саші, які він мені позичив.

Я підійшла до Ігоря і, засунувши руку в кишеню його толстовки, витягла телефон, щоб дізнатися, котра година. Час наближався до пів на дев’яту, і в душі почала наростати тривога. Зарядки сьогодні не було, але за двадцять хвилин дев’ята загін уже мав шикуватися на сніданок.

Я, звичайно, не сумнівалася, що вожаті зараз були зайняті роз’їздом дітей і до п’яти зниклих підлітків їм немає діла. Але я все ж почала будити хлопців, щоб як мінімум встигнути на сніданок.

Першим прокинувся Льоша. Мені взагалі здавалося, що в нього дуже чуйний сон. Коли я будила Андрія, він почав відштовхувати мене й у результаті сам упав із лавочки. Від його криків прокинувся і Саша. Ігоря виявилося розбудити набагато складніше, тому мої спроби лагідно його термосити не увінчалися успіхом. А от Андрій, не соромлячись, просто зіштовхнув друга з лавки — спосіб надійний і вже перевірений.

Прийшовши до тями, ми склали покривало й направилися до корпусу.

— Ви хоч щось пам’ятаєте? — запитала я хлопців, коли ми йшли дорогою лісом.

— Частково, тільки я не зовсім певен, чи була Ліза реальністю, чи вона мені просто наснилася, — пробурчав Саша.

— Не наснилася. Вчепилася до тебе вночі як п’явка, ледве відтягнула, — Саша пошепки вилаявся, — З Ірою, до речі, Андрію, майже та ж ситуація.

— Так, щось таке було, — протягнув Андрій. — Я не пам’ятаю тільки, як ми опинилися на пляжі.

— Я пам’ятаю все. І навіть те, як цілувалися вожаті в озері, — озвався Льоша.

— Вожаті? — Андрій зупинився і втупився на Льошу.

— Так, Андрію, але добре, що не наші. І взагалі, я їм сказала, що вранці ми нічого не згадаємо. Тобі так навіть краще, хоч в очі не буде соромно їм дивитися після того, що ти там говорив.

— Соню, а що я там говорив?..

— Неважливо, менше знаєш — краще спиш.

На цьому наша розмова закінчилася, адже після пиятики хлопці точно не хотіли вести тривалу бесіду.

Коли ми проходили повз їдальню, то побачили, що там уже стояв наш загін і чекав, поки накриють столи. Діставати догану ніхто з нас не хотів, але нам у будь-якому разі треба було підійти до загону. Й уникнути гніву вожатих буде неможливо. Ми, як завжди, стали позаду строю, намагаючись відійти від сильного недосипу. А деякі — ще й від жахливого похмілля. Точніше, усі, крім мене.

У кишені Ігоря завібрував телефон, і хлопець, глибоко зітхнувши, відповів на дзвінок. У слухавці я чула дуже гучні крики, але слів як слід розібрати не змогла.

— Анно Андріївно, подивіться назад, ми тут, — спокійно сказав Ігор і скинув дзвінок.

До нас одразу ж підбігла вожата разом із Данилом Анатолійовичем.

— Комісаренко, я вас зараз приб’ю! — загорлала Анна Андріївна.

Голосно кричати в присутності інших загонів вона не могла, але шепотом волала так, що майже зірвала голос. Звісно, якби вночі мене відчитувало керівництво через те, що мої діти «шлялися» табором, а вранці я виявила, що цих дітей взагалі немає у кімнатах і вони кудись зникли, я б теж так себе вела. Можливо, навіть гірше. Я сумнівалася, що сьогодні, у день від’їзду, комусь було діло до дітей, але репутацію вожатих на наступний рік це могло трохи зіпсувати. Хоча я була певна, що про нашу відсутність адміністрація ще не знала.

Після довгих п’яти хвилин під «ультразвуком» вожатої нас нарешті запросили на сніданок. Зайшовши до їдальні, ми спокійно розсілися по місцях і, отримавши по запотиличнику від Анни Андріївни, розпочали їсти. Чесно кажучи, навіть шматок у горло не ліз. А от чай нам із друзями точно не завадив.

Повз наш стіл пройшла вожата дванадцятого загону Єлизавета Єгорівна й окинула нас презирливим поглядом: настільки суворим, що я навіть поперхнулася чаєм. Ми сиділи мовчки, не обговорюючи нічого.

Одразу після сніданку до моєї сусідки приїхали батьки, щоб забрати її машиною. Звісно, для старших загонів приїзд дорослих був необов’язковим і ми могли самостійно їхати до міста маршруткою. Але якщо батьки мали можливість забрати свою дитину, то так було навіть краще. Ми з Мілою на прощання ще раз міцно обійнялися і домовилися обов’язково побачитися на післятаборовій зустрічі.

Однозагінці роз’їжджалися швидко, і я по черзі прощалася з ними. Останніми до моєї кімнати зайшли Віка з батьками і Яна. Дівчата їхали додому разом на машині батьків Віки. Ми попрощалися, пообіцявши тримати зв’язок після табору й зустрітися на сходці у вересні.

Я залишилася одна. Без сусідки стало неймовірно пусто. Я зняла спортивну кофту Саші й повісила на стілець, після чого направилася до санвузла. Свої речі я ще як слід не збирала, тому, вмившись, я забрала всі засоби з ванної. Змінивши позичений одяг Саші, я склала всі залишені речі у валізу, а те, що не вмістилося, — запхнула в рюкзак. Оскільки їжу я з’їла, місця залишилося вдосталь, тому все влізло без проблем.

Коли я майже закінчила збирати речі та збиралася йти до хлопців, у спальню зайшов Саша.

— О, мої штани, забираю. — Хлопець узяв їх із ліжка й додав: — Ходімо до нас.

У мене одразу ж піднявся настрій. Я схопила фотокартку зі столу, яку ми зробили на поляроїд Яни, і шматочок тонкої атласної стрічки, а потім направилася в кімнату навпроти. У друзів теж спорожніли ліжка й тумбочки, а біля спальних місць стояли сумки, рюкзаки та валізи.

— О котрій ти їдеш? — запитав Андрій.

— Я хочу поїхати з вами, тому те ж питання до вас.

— Ми збиралися виїжджати десь об одинадцятій, якраз основна маса людей уже покине табір, — відповів Ігор.

— Ну й добре, у нас є ще ціла година. До речі, у мене для вас є кілька завдань. По-перше, я хочу, щоб кожен із вас підписав цю фотографію. — Я показала картку. — Тільки не дуже розмашисто, щоб усі змогли написати, і не надто коротко. А по-друге, можете зав’язати мені цю стрічку, кожен по одному вузлику? На пам’ять.

Обернувши стрічку чотири рази навколо свого зап’ястя, я простягла руку хлопцям. Перший вузлик, він же найважливіший, зав’язав Саша, щоправда, у нього трохи тремтіли руки. Після нього — Ігор, Андрій і Льоша.

У цей час картка пішла по руках. Друзі до останнього не хотіли показувати, що вони там написали, але я і не збиралася читати це зараз. Коли вони закінчили з моєю фотографією, ми зробили ще одне, останнє, селфі на цю зміну. На ньому хлопці, як завжди, скорчили кумедні гримаси, через що фотографія ставала тільки сумнішою — у ній залишилися всі наші спогади.

— Андрію! — Ігор сунув руку в кишеню і кинув щось хлопцеві. — Лови!

Це був ключ. Той самий ключ, який відчиняв усі замки в цьому таборі й без якого, мабуть, ця зміна не була б наповнена нічними пригодами. Цей ключ дуже багато значив для всіх нас, й Андрій це розумів у першу чергу, тому подивився на Ігоря здивованим поглядом.

— Він твій. Дарую!

— Дякую! — тільки й відповів Андрій.

Подію, яка щойно сталася, можна було прирівняти до передачі влади. Адже цей ключ відчиняв будь-які двері в цьому таборі, а отже, його власник міг пройти куди завгодно. Андрій повернеться в цей табір наступного року, і цей ключ йому обов’язково знадобиться. Хоча таких безшабашних друзів, як ці, він навряд чи ще десь знайде.

Залишок часу ми провели на курилці за корпусом, згадуючи найяскравіші події зміни та прощаючись із цим місцем: хтось — до наступного року, а хтось — уже назавжди. Це був священний останній перекур, на який зібралися не тільки ми, а і підлітки з інших загонів, включно з четвіркою хлопців одинадцятого.

За п’ятнадцять хвилин одинадцята ми повернулися в корпус і попрощалися з усіма. Людей, до речі, залишилося зовсім небагато — більшість поїхала одразу після сніданку. Наостанок обнявшись із вожатими, ми пішли до кімнат, щоб забрати сумки. В останній момент я помітила кофту Саші, яка все ще висіла на стільці.

— Соня, швидше! — крикнули мені з холу.

Схопивши олімпійку, я вийшла з номера.

— Тримай! — сунула я кофту Саші.

— Потім, ми запізнюємось, — відмахнувся хлопець, і я поклала кофту собі в рюкзак, щоб віддати її Саші в автобусі.

Ми вийшли з будівлі, і перед корпусом нас чекала четвірка одинадцятого загону, а також їхній вожатий — Владислав Ігорович. Він підійшов до мене, щоби попрощатися, і я міцно-міцно його обняла.

— Я буду сумувати, — прошепотіла я йому в груди.

— Ще обов’язково побачимось, — тихо сказав він мені на вухо.

Тепер у вісьмох ми направилися до зупинки, яка розташовувалася за воротами біля шостого корпусу. Сказати, що ми бігли, — це нічого не сказати. У нас залишилася всього пара хвилин до від’їзду автобуса, тому ми буквально летіли. Але, всупереч побоюванням, ми встигли вчасно. Автобус виявився наполовину порожнім, усе ж розпал робочого дня, але місць на всіх однаково не вистачило: сісти змогли тільки я, Саша, Андрій і ще двоє хлопців одинадцятого загону.

Під час дороги тиші не було — хлопці всі разом обговорювали купу різних подій за ці три тижні й особливо за сьогоднішню ніч. Звісно, у них у загоні ночами ніхто не гуляв, з корпусу не тікав і в кімнатах майже не курив. Але все одно було цікаво послухати їхні історії.

Приїхавши на автостанцію, ми неспішно вилізли з автобуса й почали прощатися. Я обіймалася з хлопцями, як востаннє, і неусвідомлюючи заплакала. Ці четверо хлопців стали для мене справжніми друзями, яких мені вже дуже давно не вистачало. Я намагалася запам’ятати кожну останню хвилину, притискаючи хлопців до себе якнайсильніше.

Після дуже зворушливого прощання всі хлопці, крім Андрія, направилися до метро. Я знала, що Влад, Ігор і Саша жили в одному мікрорайоні, а Льоша жив у тому ж напрямку, але трохи далі. Місце проживання решти хлопців з одинадцятого загону я не знала, але ця інформація мені була ні до чого.

Ми з Андрієм перейшли через підземний перехід на інший бік дороги й попрямували додому. Ми жили в трьох кварталах одне від одного. І навіть дивно, що раніше ми ніколи не зустрічалися, хоча компанії в нас, у принципі, були схожі. Та і старих «друзів» із його школи в мене було багато.

Весело балакаючи про всяку маячню, ми непомітно підійшли до мого будинку. Поставивши валізи на землю, ми з хлопцем міцно обійнялися. Я затопилася в цьому моменті, не бажаючи відділятися від друга. Адже відпустити Андрія — це означало попрощатися із цією табірною зміною назавжди.

Я загубила рахунок часу — може, це було всього кілька секунд, може, хвилина, а може, і десять. На прощання хлопець дуже міцно стиснув мене й підняв над землею так, що в мене хруснув хребет. Ми засміялися.

— Ти приїдеш наступного року? — запитав Андрій.

— Так, мабуть, — сором’язливо відповіла я.

Ми ще трохи постояли. Я не хотіла йти додому — мене там нічого не чекало. Точніше, звісно, чекало: брат, морозиво, кавун, може навіть піца; але мені цього все не було потрібно. Я хотіла залишитися тут — у цьому моменті, і щоби поруч зі мною були мої друзі. Андрій витягнув нам по сигареті й мовчки запалив.

— Отже, ще побачимося? — з печаллю запитала я.

— Звичайно, побачимося, ми живемо ж зовсім поруч. І на післятабірній зустрічі у вересні теж обов’язково зустрінемося.

Андрій ще раз на прощання дуже міцно обійняв, узяв свою валізу й пішов, а я так і залишилася стояти на коло будинку, доки хлопець зовсім не зник із поля зору.