Табір: мої записи

Після їдальні я відправилася за корпус, не вимагаючи зайвих дозволів вожатих. Діставши з кишені шортів пачку, я витягла останню цигарку. У той момент я не контролювала себе. Хай ми з дівчатами в їдальні вже й перемили всі кістки моїй ненависній сусідці, але я з усім тим усе ще палала від гніву. І навіть не сумнівалася, що цей день ще встигне потріпати мені нерви.

Я робила глибокі затяжки, даючи змогу диму заповнити легені, і затримувала його там доти, поки він майже повністю не розчинявся. Я відчувала, як нікотин вдарив мені в голову, але я все ще не могла заспокоїтися. Під проникливими поглядами хлопців я зробила останню затяжку й загасила недопалок.

— Соню, у тебе все гаразд взагалі? — насупивши густі чорні брови, запитав Андрій.

— Та вона просто психує, — скалившись, з насмішкою викрикнув Міша.

— А я бачу, ти давно по обличчю не отримував, правда? — заступився за мене Саша. Він витягнув сигарету зі своєї пачки й зі співчутливим виглядом простягнув її мені. Його ясні блакитні очі сяяли розумінням, мов маяк у тумані, направляючи мене до безпечних берегів.

— Salaud sans cervelle! — не змігши знайти слова рідною мовою, бурчав собі під ніс Андрій.

Я лише підступно посміхнулася, запалюючи другу сигарету. Андрій завжди переходив на французьку, коли в нього закінчувались цензурні слова. Я не знала, що саме він адресував Міші, але залишилася задоволеною тим, що цей напружений неосвічений кретин, швидше за все, нічого не зрозумів.

Здобувши підтримку своїх друзів, я трошки заспокоїлась. Нарешті я відчула, як всередині закінчився шторм.

Повернувшись у корпус, я відразу ж вирушила до комори третього поверху — маленької кімнатки, наповненої різними речами, яка заміняла тридцять третю кімнату. Там я сховала віник, який зазвичай використовувала для прибирання. Заодно я взяла пару ганчірок: одну — для пилу, й іншу — щоби помити кросівки. Попереду на мене чекала своєрідна психотерапія для дорослих — прибирання.

Ледь я зайшла в спальню, на мене одразу ж позирнула пара похмурих дитячих очей, повних невдоволення і претензій.

— Соня, до нас із Дашею сьогодні приїжджають батьки, — з наїздом звернулася Поліна. Її голос прокотився неприємним дзижчанням на тлі моїх думок.

Я прагнула зберігати внутрішній спокій після нещодавньої бурі емоцій.

— Так твоя мама вчора приїжджала. Скажи мені, який сенс відправляти дитину в табір за купу грошей, щоби приїжджати майже щодня? — я не дивилася на неї: це було імовірніше риторичне запитання, але вона все ж відповіла.

— Ну, взагалі-то, на відміну від твоїх батьків, моїй мамі на мене не байдуже. І до речі, сьогодні моя мама зайде до нас у кімнату, тому нам потрібно прибрати. Пропоную, щоб ти підмела, а ми з Дашею протерли пил.

— Вау, який геніальний план! Ось тільки я підмітаю тільки у своїй частині номера, і пил я теж зможу протерти сама, — відсікла я з іронією.

— Так чому ти думаєш тільки про себе? — заверещала Поліна, у її голосі лунали непристойно високі для людського слуху ноти. Її очі блищали, мов блискавки на небі перед грозою. — Якщо ти не забула, то це — наша спільна кімната.

— Мене не задовольняє, що після прибиральниці залишається ще багато сміття. А я віддаю перевагу жити в чистоті. Буде розумніше, якщо кожен прибере своє місце. Тим більше, що ви фактично живете в окремій кімнаті. От її і доглядайте.

— Але я не хочу підмітати! — Поліна капризно тупнула ногою, не давши забути, що вона — лише дванадцятирічна дівчинка.

— А це не мої проблеми. До тебе ж мати приїжджає, от і прибирай. У мене чистота, — я розвела руками й почала працювати.