Табір: мої записи

Душа знову спалахнула від нестримного гніву — божевільна пожежа у тісному приміщенні. По-перше, це було через бовдурів, з якими мені доводилося спілкуватися. Вони магнітом притягували безлад і хаос, а мої нерви горіли, як свічка на вітру. А по-друге, найбільше мене дратувало те, що я, попри всі зусилля, не могла стримати обурення через дрібниці. Чому кожного разу так важко просто залишити все в минулому і не витрачати емоції на дрібниці?

Мені дійсно хотілося просто піти, я прагнула сховатися десь удалині й, нарешті, вдихнути на повні груди. Мій організм відчайдушно потребував медитації та порції нікотину після стількох нервів.

Коли я спускалася сходами, серце раптом завмерло, побачивши на першому поверсі Лілію Василівну, старшу вожату, яка спостерігала за всіма, як хижий яструб. Я несвідомо стиснула кулаки, тремтячи від можливої зустрічі. Але мені було ясно, що ніякої пояснювальної промови я не зможу їй запропонувати, всупереч своїй неспростовній хитрості.

«Ну і не треба, знаєте».

Повернувшись до холу, я зігнулася в м’якому кріслі, огорнута його затишком. Очі закривалися самі собою, і я поринула у короткий дрімотний сон, який настільки захопив, що залишитися в ньому хотілося надовго, хоча б до загального збору. І, відкривши очі через невідомий мені проміжок часу, я опинилася у світі, повному енергії та руху. Однозагінці наповнили хол своєю яскравою динамікою, точно вихор, що кружляв навколо мене і шумів веселими розмовами та сміхом.

Хвилин через десять ми вирушили на зарядку. На дискотечному майданчику п’ятнадцять загонів розсіялися по всій території, готові до дії: кожен зі своїм вожатим на чолі. Наставники уважно стежили за своїми підопічними та підбадьорювали їх у моменти лінощів.

На сцені, досить незграбно, намагався показувати вправи фізрук. Зазвичай він був або п’яним, або вже у стані похмілля, тому зарядка у нього зазвичай здавалася якоюсь хаотичною подорожжю у світ нісенітних рухів. Але сьогодні він вийшов у своїй прямо-таки рідкісній формі. У його очах горіло полум’я рішучості, і він проводив зарядку з ентузіазмом, про який раніше можна було тільки мріяти.

Змішуючи вимогливість з гумором, фізрук роздавав зауваження наліво і направо, буквально не даючи нікому засумувати. Наш загін, на жаль, також потрапив у центр уваги. Поліна та Міша прохолоджувалися десь на галерці. Анна Андріївна тричі до них підходила, розбиралася і навчала моралі, але все даремно: вони, як сиділи, так і сидять.

Вчитель фізкультури витер піт з обличчя і подивився на нас з усмішкою, не забуваючи про стандартне запитання:

— Здоров’я в порядку?

— Дякуємо зарядці! — відповів табір в’ялим хором. Ніхто не приховував невдоволення: зарядка завжди вважалася неприємною прерогативою ранку, що забирала дорогоцінні хвилини сну.

— Перший загін, не розходимося! — зі сцени крикнув нам фізрук. Я відчула підступ: нас залишили явно не для того, щоб розповісти, які ми молодці. — Ставайте в шеренгу!

Тридцять шість напівсонних підлітків у одязі, просоченому потом і втомою, в один голос почали обурюватися. Всі до одного розуміли, що нас чекала друга зарядка особисто для першого загону. Тепер ми виконували не просто рухи для дітей під ритмічну музику, а серйозні вправи, які навіть у бадьорому стані викликали труднощі. Сил на повтор зарядки у мене вже не залишалося — я відчувала себе вичавленим лимоном, ледь знаходячи потугу стояти. Ноги відчувалися, як два важких мішки, наповнених свинцем, і кожен рух здавався великим подвигом. Таке відчуття, що нас готували до служби в армії…

Я ледь-ледь намагалася не впасти від виснаження. І все через цю Поліну.

Вожаті, які у більшості випадків брали на себе відповідальність, та й весь загін в принципі постійно страждав через Поліну. Вона була, як шпилька в боці: постійно відмовлялася танцювати, заявляючи, що танець якийсь дурний, і вона б краще його поставила. Але коли їй пропонували це зробити, вона відмахувалася, кажучи, що це — не її обов’язок.

Поліна завжди знаходила причину для обурення. То їй не подобався партнер по танцях, то вона не хотіла допомагати у створенні реквізиту для виступу. Вона завжди стверджувала, що вона — найкраща, але коли приходив час діяти, вона звинувачувала всіх навколо у своїх невдачах, крім себе самої.

Я злилася на неї знову і знову, але, безумовно, могла зрозуміти. Тому що вона — не перша людина з подібним характером у моєму житті й точно не остання. Просто в цьому таборі, на цій зміні, їй не місце в нашому загоні. Тут її оточували цілком зрілі та самостійні люди. Звичайно, ми теж не без вад, але кого б зі своїх однозагінців я не привела в приклад — вони всі куди старші фізично та морально, ніж Поліна.