Табір: мої записи

— Ти пробував? — Відірвавшись від спогадів, я запитально дивилася на Сашу.

— Так, пробував. Чого тільки не пробував… — на видиханні протягнув хлопець, виймаючи з пачки другу сигарету.

Намічалася важка розмова.

Попросити Сашу поділитися чимось особистим виявилося не так уже і просто. І, здається, він не хотів продовжувати діалог. Тому я вирішила прийняти той факт, що, можливо, ніколи не дізнаюся його історію, і просто запитала:

— А до чого ти це питаєш взагалі?

Хлопець зітхнув, а потім підніс до губ сигарету й дуже сильно затягнувся. Я відчувала, як він готувався до розмови, тому не квапила його.

— Вчора Міша на дискотеці в якихось місцевих торговців траву купив. А після викурив у ванній.

— Ось чому він учора ввечері так дивно себе вів. А я все думала…

Ми посиділи ще декілька хвилин у мовчанні. Я не наважувалася щось казати. У Саші були плани й цілі для цієї розмови, і я не хотіла відвертати його від них, тому вирішила не ставити зайвих питань.

— Що робити? — нарешті запитав юнак.

— Нічого. Його ж не змусили.

— Так. Але саме із цього все й починається, — вигукнув Саша, а потім додав більш гнівно: — Він же тупий, для нього це все несерйозно.

Мені здавалося, що вчинок Міші зачепила його за живе. Тільки я не розуміла чому. Тригер?

— І що? Ну, спробував. У нього в сім’ї шість дітей, грошей взагалі нема. На це він не підсяде.

— О… Повір, він підсяде, — протягнув юнак, кривлячи губи в нервовій усмішці.

Я бачила, що для самого Саші ця тема була надзвичайно неприємною. Він дуже обережно підбирав слова, намагаючись не перейти на крик і матюки. У цій напруженій ситуації повітря здавалося зарядженим струмом, а час мовби сповільнив свій хід.

— Соню, я знаю Мішу як людину й бачу його наскрізь. Якщо він стане на це порочне коло — а він стане, — то вже не злізе. Знаємо, плавали.

Та що за чорт? Чому Саша приділяє стільки уваги якомусь нахабному хлопчику, який не в змозі розібратись із власним життям. Вони навіть не друзі, і до того ж Міша вже точно не просив допомоги. А головне: чому він розмовляє про це зі мною, а не зі своїми найкращими друзями — Ігорем і Андрієм?

— Я розумію, що Міша покидьок. І те, як поводиться, особливо щодо тебе, це… — Саша запнувся, очевидно, намагаючись підібрати слово точніше, — огидно й неприпустимо. Я знаю. Просто…

Можливо, уся річ у тому, що ми разом уже врятували Віку і з нас вийшла непогана «команда». Мені лестила довіра Саші, і я відчувала себе дійсно потрібною людиною.

— Просто хто, як не ми, — закінчила я за нього речення. — Але, Саш, поки людина сама не захоче, вона не припинить. Відговорювати його — підливати масло у вогонь. Я це розумію, і ти це розумієш, — втомлено відповіла я. Взявши кілька секунд на прийняття рішення, я все ж вирішила додати: — Але, якщо хочеш, ти можеш розповісти свої думки із цього приводу.

Я уважно подивилася на Сашу, намагаючись зловити хоча б якусь реакцію на мої слова. Однак він відвів погляд і не дозволив мені розгадати його нутро.

— Я думаю, ти й сама знаєш, куди це все веде. Але ось як це сталося зі мною. Коли батьки стали байдужі до мене, я зв’язався з компанією підлітків, які допомогли мені впоратися зі своїм станом. Або, точніше кажучи, втекти від нього. Починалося все нормально, чисто щоб розслабитися. Але цього виявилося мало.

Очевидно, ані я, ані Саша поки не були готові до цієї розмови. Знаючи, наскільки цей хлопець закритий і обережний, я припускала, що він, можливо, пізніше пожалкує про свої слова і про цей приступ відвертості також.

Я не вірила тому, що почула. Саша відкрився переді мною, мов давно забута скринька, для якої він знайшов загублений ключ. Він розповідав про особисте минуле, освітлюючи найтемніші куточки душі. І він довірився дівчині, з якою познайомився всього лише два тижні тому.

Якби я була більш вразливою, мене, можливо, довелося б відкачувати.

— І що сталося далі? — обережно запитала я.

Так, я завжди відчувала, що Саша — не звичайний хлопець із нашої компанії. І щось у ньому завжди залишалося загадкою. Не дарма він завжди поводив себе так приховано. Протягом усієї зміни я намагалася дізнатися про нього більше, але так і не змогла розгадати його таємницю. Навіть Ігор, який був тихим і замкнутим хлопцем, більше розповідав про своє життя, ніж Саша.

Під час перерв, а також у повсякденному житті, нас цікавили глобальні питання, але тема родини та її цінностей залишалася поза нашими розмовами. Тепер я зрозуміла, що всі в нашій компанії знали про життя Саші, крім мене.

«Соня, для чого ти обманюєш себе? Ще за першої зустрічі в черзі на реєстрацію ти побачила шрами на його обличчі. Й одразу зрозуміла, звідки вони. Просто ти вирішила не вірити своїм очам. Але в зрештою все одно дізналася правду. І що тепер?»

Нудний голос у голові мав рацію, але я його не слухала.

— Починалося все теж з одного невинного косяка. Цього мало: почуття приглушуються, і з кожним разом ти все більше звикаєш. Я зрозумів, що опинився на дні, коли почав пробувати все, що дають. І минулий рік я пам’ятаю досить туманно. Про школу й дім, можливо, взагалі промовчу. — Під кінець у хлопця затремтів голос. Ми помовчали десь зо хвилину, а потім він продовжив: — Це мерзотність. Будь яка залежність — огидна. Тільки я знав, у що в’язувався і навіть не думав про те, що виберуся. Я знав, що це дорога в один бік і не розраховував на порятунок. В мене не мало бути шансу на життя.

Я хотіла б обійняти його й пожаліти, але я знала, що Саша не зносить жалю, і таке ставлення для нього здавалося неприйнятним.

— Але… чому? — несміливо запитала я.

— Та як у всіх. Від нас пішов батько. Мати в запій пішла. А я відправився у вільне плавання. Спочатку ночувати додому не повернувся. Потім пірнув у якийсь загул. Ось так і закрутилося.

Саша говорив про це досить невимушено. Він не виправдовувався і не намагався викликати в мене жалість. Здавалося, йому взагалі було байдуже, якої думки я буду про нього після всієї цієї інформації. Але, хай там як, моє ставлення до цього юнака не змінилося.

— Так, а що сталося? Чому ти зліз?

— Нічого особливого. Прокинувся в якомусь притоні, навколо такі ж торчки. Уперше за довгий час я був тверезий. Я подивився на це все, забрав рюкзак і пішов. І більше туди не повертався. — Саша закінчив розповідь, гірко усміхнувшись, — Але Міша не такий, і мізків в нього, щоб вибратися — нуль. І рожеві окуляри не спадуть до останнього.

— І відтоді тобі вже не хотілося?

— Хотілося. Хотілося повернутися до тієї безтурботності. Але чи це життя — існувати ради наркотиків? — риторично запитав Саша.

Тепер я розуміла, чому хлопець настільки зацікавлений у тій ситуації, яка трапилася з Мішею. Так, Саша не був схожий на людину із синдромом рятувальника. Але, мабуть, виною цій розмові його незакритий гештальт.

— Тобто ти ніколи більше не збираєшся повертатися?

— Я поставив на цьому хрест. У мене навіть татуювання є, як постійне нагадування.

— Це те, яке на ребрах? — згадала я про тонку темну смужку, яку бачила в ніч пропажі Ігоря.

— Так.

Саша підняв футболку до грудей, показуючи ледь помітний малюнок зліва між шостим і сьомим ребром. Надпис був виконаний скандинавськими рунами — письмом вікінгів. Тоді я не зрозуміла, що це означає. А тепер… Це був символ пройденого етапу в житті, символ перемоги над залежністю. Цей малюнок говорив багато про юнака.

Мені хотілося запитати в Саші безліч питань, коли вже він сам почав розповідати про своє життя, але я розуміла, що зараз не час. Він обов’язково розповість про себе. Можливо, не зараз і не завтра. Але я сподівалася, що після табору ми продовжимо спілкування і, можливо, станемо друзями. Мені було б дуже приємно, якби так сталося.

У повній тиші я раптово почула слабке шурхання з іншого боку стіни, за якою ми сиділи. Зазвичай це можна було б списати на вітер, але жодного вітру не було, і ситуація здавалася дивною.

Я повільно повернулася до Саші, поглянувши на нього запитливо, щоб дізнатися, чи чув він також це шурхання. Він кивнув ледь помітно. Я мовчки подала йому знак, що на рахунок «три» ми встанемо й раптово подивимося, що там за стіною.

— Три… два… один, — промовила я губами, рахуючи пальцями, і ми вискочили з-за плити.

Перед нами раптово з’явилися три пари хлоп’ячих очей, і я відразу впізнала кожного. Хлопці завмерли в ступорі, а потім розбіглися в різні боки.

— Стояти! — заволала я.

Мені вдалося схопити одного з хлопчиків за руку, а іншого я вхопила за футболку. Третій спробував вислизнути, але його наздогнав Саша, який біг швидше вітру.

Тримаючи за руки всіх порушників порядку, ми завели їх до корпусу. Наш поверх перебував у повному хаосі. Діти бігали з кімнати до кімнати, усе супроводжувалося диким криком. Дівчата з одинадцятого загону, які працювали на поверсі нижче, намагалися заспокоїти наших підопічних. Але що могли дві тихі дівчини проти цієї буйної зграї монстрів?

Ми заспокоїли майже всіх підопічних, крім тієї палати, де жили хлопчики-порушники. Саме ці хлопчики цілий день ставили нам палиці в колеса. Як люблять казати вожаті — кімната «буйних».

Ми наполегливо намагалися їх заспокоїти, але коли, нарешті, у нас це вдалося, я відчула, що щось не так. У спальні бракувало ще однієї дитини.

— А де цей ваш… білявий такий. — Я вказала на порожнє ліжко, відчуваючи, як всередині поступово наростала тривога.

— А Ваня з нами ходив за вами стежити, — промовив хлопчик поруч зі мною, а потім повернувся до Саші й із диким захопленням запитав: — До речі, ти справді наркоман?

— Де Ваня? — запитала я, ігноруючи останнє питання.

Але хлопчик лише знизав плечима, мовляв, не знаю, відстань.

Я витріщила очі на Сашу. Ох, ця дітвора!

Без зайвих слів ми обоє вирішили негайно вирушити на пошуки зниклого хлопчика. Принаймні, поки його не з’їли ведмеді, він не стрибнув із даху й не потонув у озері.

Ми залишили одну з дівчат з одинадцятого загону наглядати за нашими дітьми й покинули будівлю.

— І куди йти? — запитав Саша, поставивши руки в боки.

— Або він за озокериткою, десь на футбольному полі, або за корпусом, у лісі, на старій Ракушці, може на пляжі.

— Точно не на старій Ракушці, він про неї не знає, і малоймовірно на футбольному полі. Або просто за корпусом, або він пішов через ліс до пляжу.

— Добре. Тоді до озера. — Я показала в бік дороги в ліс.

Ми прокралися крізь густі зарості бур’янів за корпусом, перетнули ґрунтову дорогу і, не зустрівши нікого, дісталися до пляжу біля озера. Атмосфера тут була настільки спокійною, що ніби згладжувала навіть пекучу спеку, яка тримала в обіймах весь день. Я відчувала, як свіжий бриз з озера приносив полегшення від спеки, і я хотіла б залишитися тут, забувши про вожатські обов’язки.

Однак, на жаль, нас чекали справи. Разом із Сашею ми пройшлися пляжем й розчаровано виявили, що тут нікого не було. Я занепокоєно зітхнула, розуміючи, що ми даремно витратили час.

Але потім я почула тихе плюскотіння води. Придивившись, я побачила, як із кущів збоку озера, біля поваленого дерева, хтось кидав «млинці».

— Думаєш, він? — нахилившись до мого вуха, прошепотів Саша.

— Безперечно, — так само тихо відповіла я, і ми попрямували до кущів.

Саме в цей момент звідти виглянула білява голова. Хлопчик, спіймавши момент, кинувся до виходу з пляжу. Я, не довго думаючи, загребла кросівками пісок, поки гарячі крупинки не підняли пил навсібіч, і кинулася в погоню за цим втікачем.

— Лови його! — закричала я на весь голос.

Хлопчик нестримно помчав до піщаного перешийка, намагаючись вислизнути від наполегливих вожатих. З іншого боку з кущів легко вискочив Саша, створюючи для втікача ще одну непереборну перешкоду. Зупинившись на мить, хлопчик, оточений нами, оглянувся, оцінюючи положення. Побачивши, що виходу немає, він не здався і спробував обдурити нас, зробивши маневр. Раптово він рвонув у мій бік, а потім помчав у напрямку Саші. Але на користь його планам не грало те, що Саша був швидким і спритним, на відміну від мене. Він миттєво відреагував і, схопивши хлопця в обійми, перекинув його через плече. Так ми із Сашею попрямували назад до корпусу, на цей раз уже з Ванею на плечі.