Табір: мої записи

Я прийшла до тями на дивані в холі. Я спробувала опам’ятатися, але, як і кожного разу до цього, виходило погано. Переді мною стояла Маша. На її обличчі відображалося хвилювання, і вона дивилася на мене стривожено.

— Соня! Що з тобою?

У руках я тримала великий шматок кольорової фольги з рулону, яким обгортала ногу дівчинки. Я струснула головою і з повною впевненістю продовжила робити те, про що не мала найменшого уявлення.

Біля дзеркала крутилася одна з дівчат, і, побачивши готовий костюм, який, судячи з усього, був справою рук Ані, я, наче нічого й не було, почала обгортати ногу, потім руки й бюст Маші.

Цікаво, скільки ж мене не було? Останнє, що я пам’ятала — це те, як ми розмовляли з Владиславом Ігоровичем у мене в кімнаті. Отже, якщо ми вже готувалися до виступу, отже, настав вечір — мабуть, шоста. Вожаті попереджали, що через захід зрушать час вечері.

Спогади про Владислава Ігоровича танули в душі, мов солодкий шоколад, розтікаючись по кожній клітинці тіла, і в серці пробуджувалася ніжність, змішана з трепетом бентежливого очікування.

Потім у голові промайнула думка про Сашу.

«Як він?»

Я окинула поглядом хол і помітила, що Саша сидів в іншому кутку в старому кріслі, опустивши голову в долоні.

«Сподіваюся, тобі вже краще», — подумки звернулась я до нього.

Я зітхнула, адже почувалася стривожено через те, що не могла допомогти Саші. Але часу на смуток не залишалося — у холі велась активна підготовка костюмів і макіяжу під керівництвом Анни Андріївни.

Не лише я працювала в поті чола, створюючи костюми для загонових друзів. Біля дзеркала стояла Іра, зібравши весь свій талант візажиста, і малювала грим однозагінцям. А Анна Андріївна вкладала зачіски дівчатам і хлопцям за допомогою величезної кількості гелю для волосся та тонни лаку.

Я окинула поглядом людей, яким уже зробили костюми. Вони виглядали вкрай дивно, я б навіть сказала комічно. Все-таки важко виглядати приголомшливо в костюмі з фольги, з розмальованим тілом і хитромудрою зачіскою. Останньою наряджали мене, тому все вийшло абияк: усі вже втомилися, і сил після цілого загону не залишилося.

Після закінчення підготовки вожаті покликали всіх на вулицю для фінальної репетиції танцю. Я ще раз поглянула на себе в дзеркало — ну й жах — і пішла вниз.

Біля виходу вже стояли інші хлопці. Ми з друзями перемовлялися, балакаючи на відволікаючі теми. Хлопці тридцять четвертої анітрохи не соромилися свого вбрання, на відміну від більшості наших однозагінців. А що тут такого? Подумаєш, оголений торс, розмальований дивакуватими візерунками. Таке враження, що вони ніколи напівголі не ходили…

Дівчата оцінювальним поглядом дивилися на чоловічу половину і, вочевидь, були трохи розчаровані. А що вони очікували побачити? Гераклів? Хлопцям п’ятнадцять-шістнадцять років, а ми — не в американському серіалі.

Напевно, найкрасивіше тіло з нашого загону був у Льоші — все-таки людина не дарма майстра спорту з бойових мистецтв отримала. Я не фанатка заглядатися на хлопців, і тим більше на їхні оголені торси, мов якась розпусна дівчина, але можу зауважити, що Льоша дуже підкачаний, як для сімнадцятирічного хлопця: думаю, інші дівчата точно оцінили. А от про інших юнаків говорити було нічого.

Попри всю неймовірну привабливість Ігоря, його не можна було назвати «качком» — і так неозброєним оком видно, що він просто худий. Тілобудова Саші була досить пропорційною, і в хлопця навіть проглядався виразний прес, але до восьми кубиків йому ще далеко.

Єдине, що сильно привертало увагу на торсі хлопця — це татуювання на ребрах: тонка смужка, яка заворожувала своєю екстравагантністю. Навіть Іра, коли малювала грим на тілі Саші, не змогла нанести на надпис фарбу.

Судячи з перешіптувань і характерних поглядів, дівчата явно помітили татуювання — воно сильно впадало в око. Але куди важливішими за нього виявилися три шрами завдовжки близько п’яти сантиметрів в зоні печінки, а точніше трохи нижче.

«Звідки в шістнадцятирічного підлітка шрами від трьох ножових?»

Однак, судячи з усього, тільки я помітила й надала особливого значення цим трьом смужкам — решта навряд чи знала, як виглядають такі рани.

Та в будь-якому разі питання і здивовані погляди зараз були Саші ні до чого. Він сперся на металевий стовп, що підтримував навіс, і, здається, задрімав, розслабившись у вечірньому теплі.

— Саша… — Анна Андріївна потрясла його за плече. — Сань, пішли.

Він ледь-ледь розплющив очі, і, не одразу зрозумівши, що відбувається і чого від нього хочуть, попрямував за вожатою. Загін вирушив у напрямку озера.

Попри те, що вже наближався вечір, літня спека не спадала. Щойно ми прийшли на пляж і зняли взуття для виступу, одразу ж пошкодували про це необдумане рішення. Розпечений пісок боляче обпалював ступні, а біля води було неймовірно душно.

Я не уявляла, як пережити найближчу годину, адже в наших костюмах із фольги було справді спекотно. Особливо дівчатам. Чесно кажучи, мені дуже хотілося з розбігу стрибнути в озеро, і стримувати це бажання ставало дедалі важче.

Казалося, свято тяглося вічність. Усі номери були різними, але зливалися в одноманітність один на фоні іншого.

Наш загін виступав у середині, тому весь цей час я сиділа на покривалі й намагалася не знепритомніти перед нашим номером. Але очікування — це пів біди. Танцювати також виявилося важко: костюми обмежували рухи і швидко розвалювалися, а сипучий пісок ускладнював кожен крок.

Як тільки п’ять хвилин «пекла» закінчилися, я не сіла на покривало із загоном, а пішла до альтанок трохи далі від озера. Через декілька хвилин до мене приєднався Саша, який після виступу більше нагадував мерця, ніж живого.

Він, не сказавши ні слова, сів поруч, впав головою на мої коліна й заснув. Я практично не рухалася, боячись його розбудити, і спокійно гладила його жорстке кошлате волосся. Так ми й сиділи вдвох, як два помираючі лебеді, до кінця концерту.

Як тільки захід закінчився, почалися літні обливання. Я, миттєво відчувши прилив сил, підняла тіло Саші й поклала його на лавку, а сама пішла до юрби. Бо на нас чекала найприємніша частина сьогодні. Тим більше, що не знайти кращого способу впоратися із задухою. Нас обливали великою машиною, яка возила воду: зі шлангів, з пляшок і лійок. Після невитриманої спеки це — найкраще, що можна було уявити.

Я стояла, збентежена, мокра від ніг до голови, бажаючи ще раз відчути це задоволення. І мене раптом ззаду облили водою. Я повернулася, бажаючи помститися, але переді мною стояв Владислав Ігорович.

— Ну, тримайся!

Я схопила першу під руку п’ятилітрову пляшку й почала обливати вожатого. Він намагався ухилятися, паралельно обливаючи мене водою, але його «зброя» була менше моєї.

— Це ми ще подивимось, хто кого! — Владислав Ігорович відкрутив кришку пляшки, у якій просвердлили отвори, і рясно облив мене.

— Агов! Так не чесно! — Я гналася за хлопцем, намагаючись облити його сповна, але він біг зиґзаґом, заплутуючи слід.

Владислав Ігорович різко зупинився, загадково посміхнувся та кинувся до озера. Забігши у воду до пояса, він розвернувся до мене і крикнув:

— І що ти мені тепер зробиш, га?

Його непохитна впевненість змусила мене діяти.

— А ось зроблю! — вигукнула я і теж забігла в озеро.

Щойно я підійшла ближче, то зрозуміла, що через різницю в зрості рівень води припав мені по груди.

Владислав Ігорович, широко посміхнувшись, спритно змахнув руками, і бризки води полетіли вгору, наче фонтан. Я посміхнулася і спробувала відповісти. У мене, звичайно, не виходило робити це так майстерно, як у нього, але мені все одно було весело. Ми хлюпалися і сміялися, як діти. Вода дарувала відчуття прохолоди та свіжості, а сонце світило яскраво. Ми не помічали нікого довкола, крім один одного.

Плескаючись, ми непомітно відійшли за ріг, де берег піднявся і росла висока трава та дерева. Ми опинилися в маленькій бухточці, прихованій від сторонніх очей. Владислав Ігорович змінився в обличчі, і раптово веселощі змінилися ніжністю. Він глянув на мене темними очима, і я побачила в них стільки любові та ласки, що мені стало лоскітно в грудях.

Він міцно обійняв мене, притягнувши до себе ближче. Я відчула, як його серце билося в моєму такт. Я заплющила очі й насолоджувалася його обіймами. Він поцілував мене. Його губи були м’якими та теплими, як пелюстки троянди. Я відчула, як усередині мене все завмерло. Я втопилася в його обіймах, і мені більше не хотілося нічого, крім цього поцілунку.

«Хочу залишитися тут».

Зрештою він усунувся. Я розплющила очі й побачила, що він дивився на мене з усмішкою.