Табір: мої записи

Після обіду, коли ми повернулися в корпус, нас чекала позачергова планерка. Це стосувалося того, що завтра в таборі намічався День проти вожатих, коли діти стають «педагогами», а наставники — дітьми.

Минулого року кожен загін сам обирав собі вожатого. Але цього року сталися кардинальні зміни — завдяки ініціативі старшої вожатої. Тепер дорослим дітям надавалася можливість побути вожатими для молодших та середніх загонів.

З огляду на те, що в майбутньому я планувала спробувати себе в ролі вожатої, я хотіла отримати хоча б один загін, навіть якщо це будуть малюки. Хоча, якщо подумати, з ними доводилося возитися найбільше. Але це був шанс показати лідерські якості та здатність керувати колективом, особливо перед майбутнім роботодавцем.

Ми, як зазвичай, розташувалися в просторому холі. У центрі в зручному кріслі сиділа Анна Андріївна та пояснювала нам, як усе буде проходити. Спочатку ми провели голосування, і за одноголосним вибором було вирішено, що Іра займе пост старшої вожатої табору. Мабуть, ніхто й не сумнівався в тому, що саме вона стане «керівником». Адже хто, як не головна активістка в таборі, могла б краще підійти для цієї ролі?

А потім вожаті з натхненням посвячували нас у таємниці наставницької майстерності.

Я слухала їх уважно, але про себе все ще вважала, що наші вожаті — явно не зразок педагогіки. Мені здавалося, що вони не до кінця усвідомлювали, що відбувалося з підопічними без їх відома. Це викликало змішані почуття — з одного боку, я поважала вожатих за їхню роботу, але з іншого — не могла зрозуміти, чому вони не помічали очевидні проблеми.

Через десятихвилинну лекцію, наповнену інформацією та корисними порадами, вожаті почали пропонувати загони. Всередині мене все стиснулося від напруги: у грудях вирували азарт та хвилювання. Я з нетерпінням чекала, поки назвуть доречний номер. Мені хотілося спробувати сили та показати, що я здатна бути хорошим лідером.

Спочатку Анна Андріївна запропонувала карапузів із четвертого загону — наймолодших у таборі, яких Яна та Маша взяли під свою опіку. Потім на черзі були діти з дев’ятого загону. Вони вже старше, і їх доручили на турботу Насті та Єві.

Далі за списком йшли діти із шостого загону — недосередні школярі віком від восьми до десяти років. Вони вже були достатньою самостійними, щоб не вимагати постійного нагляду, але все ж потребували уваги вожатих, які могли спрямувати їхню енергію в правильний напрям.

— А можна мені? — вигукнула я, простягнувши вгору руку й ледь не підскочивши з дивана.

Серце божевільно калаталося від хвилювання, але я була впевнена у своєму виборі. Я вважала, що діти такого віку — це найкращий варіант для вожатої-новачка.

— Ага, а пара? — запитала Анна Андріївна, записавши щось до себе в зошит.

— Я! — вигукнув Міша з іншого кінця зали.

Я роздратовано подивилася на нього, не приховуючи зневаги. У його очах я побачила відображення мого роздратування, але це його зовсім не збентежило. Можливо, минулого літа ми і стали непоганим тандемом для нашого загону, але цього року я навіть близько до нього більше не підійду.

— Ні! — категорично відреагувала на нього вожата.

— Давайте краще мене, — запропонував поруч лежачий Саша.

— Саша… — здивовано вимовила вожата, насупивши брови й подивившись на нього. Її погляд швидко перейшов на мене, а потім знову повернувся до Саші. Вона виглядала враженою його несподіваною пропозицією. — Не помічала в тебе раніше любові до дітей. Але якщо хочеш, то гаразд.

— Ну чому не я? Ми із Соню добре спрацювалися минулого року, — почав обурюватися Міша, його голос звучав ображено і здивовано, ніби він ніяк не міг зрозуміти, чому ж його не обрали.

Троє — я, Саша й Анна Андріївна — подивилися на нього поглядом, у якому явно читалося «Замовкни й сиди тихо». Цього виявилося достатньо, щоб Міша замовк.

На цьому наша планерка закінчилася і нас розпустили. Скоро приїдуть батьки.