Табір: мої записи

Після закінчення прибирання нас вигнали з корпусу, і ми вирушили до березового гаю, де проходив турнір із «Робіна Гуда». Ця гра була традиційною для нашого табору. Її суть нагадувала гру «Козаки-розбійники»: поле ділили на дві частини, на кожній із яких ставили прапор. Гравці розподілялися на три основні лінії — нападники, ловці та захисники. Перемагала та команда, яка першою змогла перенести ворожий прапор на свою територію. І є одне дуже важливе правило, яке, швидше за все, ця забава успадкувала від гри «Заморозко»: якщо противник опинявся на стороні ворога, його можна було «заморозити».

На «полі» вже розминалися супротивники. Сьогодні ними став одинадцятий загін, що, чесно кажучи, виявилося поганою новиною. Адже протягом усієї зміни між нами велася неоголошена конкуренція. Попри те, що в багатьох там були друзі, кожен загін усе одно прагнув блищати на п’єдесталі. Точніше кажучи, люди, які це першість і отримували — активісти та спортсмени — ставилися до цього протистояння досить байдуже. А ось «пішки» саме й хотіли отримати перевагу, причому чужими руками.

І сьогодні явно був нещасливий день для змагання. Адже в нашому загоні ті, хто могли б забезпечити перемогу в грі, страждали від похмілля та наслідків нещодавньої бійки. Це точно не могло зіграти нам на руку. Тому про чесний поєдинок і мови бути не могло.

На жаль, табір не міг адаптуватися під особисте життя своїх відпочиваючих. Тому довелося зібратися з духом і почати ділитися на команди. У нашому загоні далеко не всі хотіли брати участь. Саме тому, наперекір відсутності хороших фізичних даних, я опинилася серед гравців.

Команди з кожного загону вишикувалися один напроти одного, і суддя почав зачитувати правила. Під монотонний голос чоловіка-керівника я почала оглядати наших супротивників. Хлопці з одинадцятого загону не відрізнялися міцною фізичною формою, але більшість із них були високими. У їхній команді також були дівчата — усі виглядали спортивно, одягнені в гарні легінси та топи, ніби з показу моди.

Ми вишикувалися в лінії. Найслабші та ліниві пішли на оборону прапора. Друга лінія захисту, у якій опинилася я, мала в собі людей із найкращою реакцією. Перша лінія нападників повністю складалася з хлопців із тридцять четвертої кімнати. До речі, у нашій команді я виявилася єдиною дівчиною.

Прозвучав свисток: почалася перша гра. Хлопці з іншої команди відразу почали залякувати, бігаючи нашою половиною поля прямо біля кордону. Їхні головні нападники швидко зрозуміли, що я — найслабша ланка в команді. Воно й не дивно — дівчина, до того ж без хороших фізичних даних. Крім того, я виглядала втомленою після майже безсонної ночі та страждала від м’язового болю.

Декілька хлопців із лінії нападу супротивника відразу ж побігли на мене. Попри всі мої старання, довелося докласти зусиль, щоб їх зловити. Якби не хлопець, який стояв поруч і страхував мене, вони вже давно б потрапили в коло до прапора.

З нашої команди також побігли хлопці, але чомусь ті, що стояли в другій лінії. Цей вчинок виявився дуже необачним, адже захист території залишили лише мені та моєму «товаришу». Це дорого коштувало нашій команді. Тих хлопців відразу ж «заморозили», і вони просто сіли на землю, чекаючи підмоги.

Ніхто не поспішав їх рятувати — вони самі були винні. Наші нападники побігли до прапора, і, попри те, що Льоша все-таки опинився в колі — один із чотирьох — наша частина поля спорожніла, що привернуло увагу ворога. Усупереч усім зусиллям, ми так і не змогли зловити всіх, тому два хлопці опинилися біля нашого прапора. Незрозуміло, як — лінія захисту явно дрімала — але з нашого кола винесли прапор. Ми навіть не встигли це усвідомити, а хлопці перебігли на свою територію. Ми програли.

Суддя покликав нас свистком. Чоловік послідовно пояснив усі помилки та зробив зауваження, особливо через надмірне вживання лайки. Після цього ми з іншою командою помінялися полями.

Почалася друга гра. Спочатку нічого не відбувалося. Хлопці лише передавали невербальні сигнали. Вони були настільки непомітними, що мені знадобився деякий час, щоб розібратися в їхньому плані. Але потім усе стало абсолютно зрозуміло. Без найменших сумнівів, уся наша команда, за винятком кількох хлопців із захисту прапора, кинулася до ворога. Мене «заморозили» однією з перших, але зате наші хлопці розбіглися, встигли прорватися до кола й так само просто вибігти з нього. Це було легкою перемогою.

Пролунав свисток. Гра почалася. Протягом перших десяти хвилин взагалі нічого не відбувалося. Нападники одинадцятого загону — така ж четвірка, як і в нас — спілкувалися між собою, жартували, але водночас ніхто не розслаблявся. Цих парубків я знала вже як рідних, адже вони — друзі наших хлопців, та й майже кожного ранку ми разом починали в курилці.

Першими напали вороги. Два хлопці — Влад і Кирило — швидко прорвалися на нашу територію, але першого «заморозили» ще на початковій лінії, а от другий залишився в центрі поля, оскільки його наздогнав мій «товариш».

Далі в бій вступили наші. Андрій побіг першим, як відвертальний маневр і як найслабший із кращих. За ним рушив Саша, який, попри свій стан, спритно ухилявся від рук. Ігорю і Льоші також не пощастило — вони не змогли уникнути «заморозки». Усі інші хлопці, які кинулися за ними, відразу ж були «заморожені». Але ніхто з команди супротивника не помітив спритного Славу, який, ніби вітер, мчав із краю поля, обминаючи стовбури берез. Хлопець швидко опинився біля прапора.

Слава потрапив у безвихідне становище. Як тільки він забіг до кола, уся команда супротивника встала на захист, щоб не дати йому винести прапор. Славі не було чого протиставити майже десятьом людям, які його оточили.

Я нервово кусала губи, щиро вірячи в диво, що якимось чудесним чином Славі вдасться вибігти. Зосередившись на реальності, я помітила погляд хлопця, який стояв поруч зі мною — Влад, високий задавака. Наші хлопці спілкувалися з ним більше, ніж із його друзями, але я не розуміла, чому: швидше за все, вони просто вже були знайомі. Якщо я правильно розтлумачила слова хлопців, вони жили в одній кімнаті минулого року. Тому ми постійно перетиналися, і він кожного разу дарував мені косі погляди.

Влад презирливо дивився на мене. У його голубих, як лід, очах читалася насмішка. Він перевів погляд на синяк на моєму зап’ясті, а потім отруйно посміхнувся. Я добре знала цей вираз обличчя і вже була готова до якоїсь грубості з його боку.

— Любиш коли жорсткіше? — кинув Влад.

«Теж мені, розумник».

Такий «підкол» від нього мене абсолютно не здивував, тому, окрім байдужого погляду, хлопець не отримав від мене жодної реакції.

Я подумки хмикнула, не давши йому натяку на те, що він міг мене образити, і почала оглядатися. Мені пощастило — на всім полі противника не залишилося ні душі, адже всі охороняли Славу. Залишивши «товариша» на захист, я зі спокійною душею пішла розморожувати наших хлопців. Хоча я встигла врятувати лише Сашу, поки мене саму не заморозили: усе ж я виявилася дуже безтурботною та повільною.

Саша швидко перебіг на наше поле, адже зрозумів: йому явно не вдасться зробити який-небудь витончений маневр. Зрештою, він просто сів на землю і перестав діяти.

Хлопець з одинадцятого загону рвонув на нашу територію і розморозив Влада на першій лінії. Натомість Влад розморозив свого друга Кирила на другій лінії. «Товариш» і Саша не встигли швидко реагувати, і всі троє ворогів опинилися в колі.

Оскільки на нашому полі із захисту залишилися я, астматик і людина з похмілля, одинадцятому загону не склало особливої праці перестрибнути коло і вибігти з прапором. «Товариш» усе ж таки заморозив «гінця», але команда супротивника вигадала запропонувати своєму хлопцю лягти на землю і за ланцюжком перетягнути прапор на свою половину.

Суддя свиснув, що означало кінець гри. Ми підійшли до нього. Я, «товариш» і Саша довго намагалися оскаржити перемогу одинадцятого загону, тому що в останній грі вони порушили правила. Суддя врахував наші заперечення, але все одно визнав перемогу супротивника.

Попри те, що наша команда не виграла, ми не особливо засмутилися. Головне — ми заробили хоча б один бал. І до того ж хлопці боролися за перемогу з останніх сил, а Саша й геть ледь не кричав від болю під час кожного кроку.

Ті з нашого загону, хто просто спостерігав за грою, а не брав участь, були дуже засмучені. Найемоційніші з них почали обурюватися, не соромлячись у словах. Їхнє обурення було безмежним: як так, що наш загін програв?! У відповідь на їхні непристойні вислови хлопці одноголосно відправили їх у відомому напрямку.

«Так вам і треба, лопухи!»

Але я була впевнена, що наступну гру з дванадцятим загоном ми виграємо. Нам буде соромно програти цим «дітям», адже вони й так набагато слабші за нас.