Табір: мої записи

Після прощальної свічки ми всі разом обнялися, зробив «капусту», а потім розійшлися по своїм кімнатам. Близилася перша ночі, і мене наполегливо клонило до сну. Хоча вже настала недитяча пора, ми з друзями спати явно не збиралися.

«Коли табір засинає, прокидається мафія».

Ми спустилися за корпус, щоби провести останній вечірній перекур на цій зміні. Кожного вечора після планерки ми приходили сюди, щоби поділитися враженнями від минулого дня, виплеснути емоції та підготуватися до сну. Комусь для цього достатньо просто випити чаю із сусідками, а нам — покурити.

Майже всі вікна в нашому корпусі, крім третього поверху, уже не світилися, а це означало, що табір поринув у дрімоту. Ми намагалися не шуміти й говорити дуже тихо, щоб нас ненароком не почули інші загони. Зараз Данила Анатолійовича з нами не було, як і Міли зі Славою, які чекали в корпусі, не збираючись брати участь у нічному «екстримі».

З-за рогу хтось вийшов, світячи нам в обличчя ліхтариком телефону, і тому я не могла розгледіти, хто це був.

— Так-так-так. Хто це в нас тут? — протягнула жінка. За тоном і голосом я відразу зрозуміла, що це старша вожата Лілія Василівна, яка чомусь опинилася тут, в іншій частині табору, хоча жила біля шостого корпусу. — Перший загін! Я не зрозуміла. Відбій був дві години тому, чому ви не спите? — шепотом кричала вона. Відповідати їй ніхто не збирався, тож ми просто сиділи мовчки й чекали, що буде далі. — Ви мене чуєте? Швидко в корпус!

Без особливого бажання ми швидко докурили й пішли в будівлю. Наші вожаті все ще не пішли на планерку, і, як виявилося, Лілія Василівна йшла саме до них, але випадково розсекретила нас. Я відразу ж позаздрила Мілі та Славі, які з нами не пішли і змогли уникнути гніву цієї жінки.

Коли ми піднялися на третій поверх, вожаті сиділи в холі, тому наше появлення вони відразу помітили.

— Анно Андріївно, я не очікувала, що ви так халатно ставитеся до своїх обов’язків. Я розумію, що сьогодні останній день зміни, але хочу нагадати: ви все ще відповідаєте за цих дітей. Чому ваші підопічні вештаються вночі табором? — почала кричати Лілія Василівна.

— Цього більше не повториться. Із цими піонерами зараз проведемо окрему бесіду. — Вожата дуже злобно окинула нас поглядом.

— Вже будьте ласкаві. Через п’ятнадцять хвилин чекаю вас у штабі, а вас, Данило Анатолійовичу, я забираю прямо зараз.

Після цього Лілія Василівна разом із нашим вожатим пішли. Анна Андріївна весь цей час дивилася на нас із непідробним роздратуванням.

— Дуже шкода, що доводиться отримувати за вас від начальства в останній день. Швидко розійшлися по кімнатах, щоб очі мої вас більше сьогодні не бачили.

Поки вона не передумала, ми кинулися по своїм палатам. Я знала, що, як тільки вона піде, спокійно в корпусі точно не буде. Повернувшись у спальню, я не виявила там Мілу, тому відразу ж пішла в душ, не втрачаючи ні хвилини.

Після вечірніх процедур я переодяглася в піжаму й пішла в кімнату хлопців. Анна Андріївна вже покинула корпус, від чого на поверсі творився хаос. Цієї ночі святкували не тільки ми, а ще як мінімум дві компанії: шістка хлопців із двадцять третьої кімнати й дівчата у двадцятій.

«Цікаво, чи збирався тут взагалі хтось спати?»

З нашої компанії зібралися всі, включно зі Славою та Мілою. Алкоголю в нас залишалося чимало, в основному — самогон, горілка і трохи пива. Мені Саша видав пару банок енергетиків, розуміючи, що я зараз просто засну. Їжі майже не було, крім наших із Мілою невеликих запасів і солоних огірків під ліжком Льоші. Однак це нікого зовсім не хвилювало. Спиртне пилося швидко, і ступінь тверезості в кімнаті помітно знижувалася.

Без жодного стуку чи попередження в спальню влетіли Ліза, Настя та Іра. Дівчата були вже сильно п’яні, тому що пити почали набагато раніше. Та й витривалість у них виявилася не такою сильною, як у хлопців.

Друзі від нової компанії не були в захваті, але вигнати дівчат їм не вдалося. Ми пили й курили, не соромлячись того, що в будь-який момент могли з’явитися дорослі. Вміст повітря в диму ставав просто мінімальним, ми буквально знаходилися в хмарі спирту й нікотину.

Перед моїми очима розгорталася справжня картина похоті. Ліза дуже наполегливо клеїлася до Саші, і він, під дією алкоголю, уже не сильно міг опиратися. Здавалося, що він став маріонеткою в руках Лізи. Тепер я розуміла, що він мав на увазі в минулий раз, коли сказав, що п’яним себе не контролював і міг наробити справ.

По ліву руку від мене відбувалося те, від чого я лише була зворушена. Іра, наче сором’язлива школярка, цілувалася з Андрієм. І він дивився на дівчину трохи втомлено, але в очах стрибала ніжність.

Поки я спілкувалася з Мілою, Славою і Льошею, пристрасті в цій кімнаті почали загострюватися. Навпроти мене сиділа Ліза в Саші на колінах і цілувалася з ним настільки жагуче, що ставало навіть не стільки огидно, скільки страшно. Саша просто піддавався їй і не міг відштовхнути. Я подивилася на Ігоря, ніби запитуючи «Ти збираєшся з цим що-небудь робити?», але він просто ігнорував ситуацію. Хто, хто, а саме Ігор мав знати, що краще для свого найкращого друга. Але він витав десь у хмарах, мовляв, не моя справа. І це мене бентежило.

Переглянувшись із Льошею, я зрозуміла, що це неподобство потрібно негайно припиняти. Я буквально відтягла Лізу від Саші й, отримавши пару разів по обличчю, потягла її у свою спальню відсипатися. Усе одно там я ночувати сьогодні точно не буду. І, як тільки голова Лізи торкнулася подушки, вона миттєво заснула без жодних рухів. Укривши її ковдрою, я принесла з ванної тазик і поставила біля узголів’я ліжка про всяк випадок. А Льоша разом із ледве стоячою Настею зміг дотягнути Іру аж до двадцятої кімнати, і не без зусиль вони теж вклали дівчину спати.

Після усунення всіх «проблем» ми знову зібралися в тридцять четвертій кімнаті й продовжили наші посиденьки, тепер без зайвих людей. Остаточно напившись, Міла зі Славою пішли в його номер, залишивши нас із хлопцями. Зараз нас усіх уже хилило в сон, навіть абсолютно тверезу мене, але друзі трималися.

На годиннику було вже близько третьої, а вожаті все ще не прийшли в корпус. Я уважно прислухалася, щоб не пропустити їх повернення, але все було марно. Мабуть, у них зараз у штабі відбувалася тусовка не гірше, ніж у нас, тому навіть якби вони повернулися в корпус, то їм було б точно не до якихось там дітей.

— Все, йдемо в курилку! — вигукнув Ігор і встав із килима.

Заперечувати ніхто не став, але я мимоволі задумалася. Коли було відкриття зміни, Льоша з Андрієм спали вже о другій ночі, а Саша та Ігор заснули під час своїх походеньок, і нам із Владиславом Ігоровичем довелося нести їх у кімнату. І, враховуючи те, що менше ніж через годину почне світати, заснути на лавочках за корпусом не така вже й погана ідея.

На мені були лише шорти і футболка, адже я думала, що цієї ночі ми вже точно нікуди не підемо й одразу ляжемо спати. Як же я помилялася…

Друзі теж не дуже одягалися, адже були впевнені, що змерзнути в толстовках і шортах їм не вдасться. Саша, побачивши мій «прикид», дав мені свою трьохкольорову олімпійку — улюблену — і спортивні штани, які сіли на мене як рідні.

Ми спустилися на перший поверх центральними сходами. Біля входу ми помітили, чого і слід було очікувати, вахтера-охоронця, який чергував у холі. Ігор відчинив двері під сходами своїм ключем, і ми спокійно пройшли через перший поверх до запасного виходу.

Коли ми опинилися біля лавочок, до Льоші прийшла чергова геніальна ідея:

— Ходімо на пляж, зустрінемо світанок.

— Ти що, на випускному не назустрічався? — заплутаним язиком гигикнув Ігор.

— Я не ходив.

Ідею Льоші ніхто не відкинув, тож, спокійно докуривши, ми вирушили до озера. Минулої ночі я запам’ятала нормальну дорогу до пляжу, якою нас вели вожаті одинадцятого загону, тому зламати ноги в лісі не вдалося.

Освітлюючи шлях ліхтариками, ми підійшли до берега. Там, на піску, лежали якісь речі, і, спрямувавши світло на них, я змогла розгледіти пляшки вина, частина яких були порожні, покривало, кофти, штани, фірмові футболки табору й спідню білизну. Я вимкнула ліхтарик, й очі почали адаптуватися до темряви і звикати до слабкого світла від зоряного неба.

В озері, під сяйвом місяця, яке відбивалося від води й розсіювалося, виднівся один незрозумілий силует. Придивившись, я зрозуміла, що це дві дівчини, які, стоячи у воді приблизно по груди, цілувалися. Озеро не було дуже глибоким, але вони стояли досить далеко від берега, мабуть, у тому місці виявилося мілководдя.

— Там дві дівчини, і, наскільки я розумію, вони оголені, — прошепотіла я поруч стоячому Ігорю, натякаючи на те, що нам, мабуть, краще піти.

Але замість нього відповів Андрій, причому явно не мені.

— Дівчата! Виходьте! — крикнув він у бік води.

Дівчата були настільки захоплені поцілунком, що нашої появи на пляжі не помітили, і тільки після слів Андрія дві пані відірвалися одна від одної і повернулися в наш бік.

— Що ви тут забули? Геть звідси! — крикнула одна з них.

За голосом я відразу ж зрозуміла, що це була вожата дванадцятого загону — Єлизавета Єгорівна: кричала вона на своїх дітей завжди дуже голосно, такий голос важко було забути.

— Добре, ми йдемо! — крикнув Андрій. — З вашими речами!

— Стій! — загукала вожата, але все так само залишилася на місці поруч із другою дівчиною.

— Друзі, ви побачили те, що вам не треба було бачити, а ми побачили вас. Тому давайте розійдемося і просто забудьмо, — більш хрипко сказала інша дівчина: відразу стало зрозуміло, що такого тембру, як у вожатої дванадцятого загону, у неї не було.

— Це останній день! Ви нам нічого не зробите! — крикнув Ігор.

— Давайте розійдемося, але ви виходьте першими. Усе одно вам не змусити нас піти. Ми прийшли, щоб зустрічати світанок, і будемо чекати ранку тут. А ось ви можете просто замерзнути! — подав голос Льоша.

— Ми не зможемо піти, вони настільки п’яні, що зараз здатні тільки лягти на лавочку й заснути. Можете виходити, вранці вони не згадають ні вас, ні те, що ми взагалі тут були, — втрутилася я.

— Ви трупи! — голосно крикнула вожата.

— Вже.

Взявши себе в руки, я поштовхами гнала хлопців угору, до альтанок. Все-таки я не злукавила: друзі справді зараз ледь-ледь трималися на ногах. Озирнувшись, я помітила, що дівчата вже трохи підпливли до берега.

Я посадила друзів спинами до озера і, діставши кожному сигарету, всунула їм у зуби, щоб вони мали хоч яке-небудь заняття. Я стала позаду них, щоб трохи перекрити огляд. Вдалині, біля води, чулося тихе лихослів’я дівчат. Хлопці, особливо Андрій, постійно повертали голови, щоби подивитися, що там відбувалося, але одразу ж отримували від мене досить відчутні ляпаси.

Кроки наближалися, і я зрозуміла, що дівчата прямували до нас.

— За те, що ви нам влаштували, я б могла вас ударити, але не стану, — сказала вожата дванадцятого загону, смикнувши мене за плече й розвернувши до себе.

На її крики повернувся Ігор і, окинувши дівчину оцінюючим поглядом, сказав:

— Ліза Єгорівна, як же так, вам не соромно? Усе ж тут табір, і при дітях таке…

— Ігоре, мені байдуже. Ваші охи-ахи-стони з Асею теж були у вожатській прекрасно чутні. Думаю, дітям через стінку — взагалі чудово. Тому від тебе я точно не хочу нічого чути.

— Так мені взагалі байдуже, як і всім нам. Спіть із ким хочете й де хочете. А зараз я все-таки хочу зустріти світанок.

Ігор одразу ж повернувся, незграбно перекидаючи довгі ноги на зворотний бік лавочки. Решта хлопців теж пересіли на інший бік, обличчям до озера. Дві вожаті сіли поруч із нами, відкоркувавши останню пляшку вина. По черзі відпивши, вони передали пляшку хлопцям. Найближче до них сидів Ігор, потім Андрій, Саша й Льоша. Хлопці повернули пляшку дівчатам, і ми далі продовжили сидіти в тиші, зустрічаючи світанок.

Й ось я знову тут: зустрічаю перші промені сонця на цій же лавочці, тільки тепер не з Владиславом Ігоровичем, а зі своїми друзями. У цей прекрасний момент я ловила останні частинки щастя цієї зміни.

На годиннику — опів на п’яту ранку. Хлопці остаточно сп’яніли. Першим поринув у сон Андрій, як найнестійкіший із компанії, поклавши голову на плече Саші. Коли заснув Льоша, я не зрозуміла, бо він як сидів із заплющеними очима, спершись на балку альтанки, так і далі сидів.

Я попросила в дівчат їхній коцик й кинула його прямо на пісок біля лавочки, а потім лягла на неї. Саша встав і, поклавши корпус Андрія на лавочку, теж приліг поряд. Коли подув легкий вітерець, хлопець скулився і підсунувся ближче до мене.