Табір: мої записи

Я привела себе до ладу, одягла речі, приготовлені звечора, і ми з мамою вийшли з квартири. Автостанція, з якої вирушала маршрутка до табору, розташовувалася всього за п’ятнадцять хвилин від нашого дому. Я йшла вулицею, огорнутою свіжістю ранньої зорі. Усе навколо пробуджувалося, ніби природа і все навколо приймали величне ранкове поклоніння. Погляд блукав деталями знайомих будинків і дерев, наче прощаючись із цим величезним містом на найближчі три тижні. Нарешті, вдалині вже виднілася потрібна платформа.

Старенький автобус мав відправитися рівно о сьомій тридцять, але все ще стояв на місці, хоч ми й запізнилися на пару хвилин. Це була велика удача. Ми поспішно зайшли всередину й розрахувалися з водієм. Я поглядом ковзнула по салону: людей було задосить, але здебільшого — пенсіонери, — і всього два підлітки. Одразу ставало зрозуміло, що ми їхали не просто в табір, а в санаторій, на базі якого розташовувався «Лісовий».

«Що за назва? — обурено подумала я, дивлячись у вікно, — Ліс — це не єдина його перевага, адже табір пишався мінеральними водами. Так що я б назвала його «Водним»».

Від такої ідеї я розсміялася: «Хоча це б звучало більше як кубло для наркоманів…»

Через пів години їзди не дуже рівною дорогою наш транспорт зупинився перед воротами. Ми вийшли останніми, чекаючи, поки літні люди не поспішаючи залишать автобус. Повітря тут здавалося іншим — прозорим, і відчувався запах хвої. Я вдихнула на повні груди й поспішила за мамою, яка вже сховалася за воротами.

Ми направлялися до корпусу номер шість, де проходила реєстрація. Він розташовувався ближче всіх, біля воріт зліва. Однак тільки ми підійшли ближче, у мене ледь не відвалилася щелепа від довжини черги: метрів сто — не менше. Так що нам довелося плестися в самий кінець — до іншого корпусу.

«Невже всі ці люди приїхали на машинах? Прокляті буржуї!», — пролунав сварливий голос у голові.

«Заспокойся, ми ж сіли лише на четвертий автобус», — ніби так і треба відповіла я.

Мені хотілося якнайшвидше заткнути нав’язливого «компаньйона», адже він завжди з’являвся зненацька, і нічого хорошого від нього чекати не варто. Скільки я не намагалася знайти пояснення, звідки він виник, ніколи не вдавалося прийти до єдиного «діагнозу». Хоча, мабуть, мені просто не хотілося вірити, що на додачу до Ані в мене ще і психоз.

«Ага, а ще тривожність, панічні атаки, залежності та ще дуже-дуже багато всього» — насміхався голос.

— Та замовкни ти! — прошипіла я собі під ніс, — Дістав бурмотіти.

Варто було нам зайняти місце, як позаду відразу ж вишикувалися інші люди, а я все дивувалася — як вони так швидко встигли матеріалізуватися? Озирнувшись, я помітила високого хлопця, що стояв із батьком: мені вистачило часу, щоб роздивитися їхні риси та знайти схожість. А поруч із ними, на сумці, сиділа дівчинка років дев’яти, і, здавалося, дорослі її зовсім не помічали. Чоловік без успіху намагався поговорити із сином про іспити та навчання. Але юнак стояв із повною байдужістю на обличчі, а в одному вусі був навушник.

Я тішилася відчуттям прекрасного, побачивши цікавий типаж, і продовжила розглядати незнайомця. Його густе русяве волосся було недбало, але не коротко підстрижене, вихорами створюючи анархію в образі. Вуха проколоті, і в них висіли дві маленькі чорні колечка. Обличчя без гострих вилиць або пухких щік, акуратний кирпатий ніс — дитина, не інакше. Тільки ось шкіра хоч і без особливо помітних висипань, але виглядала трохи в’ялою.

«У поєднанні з ростом близько метра дев’яносто на вигляд йому від тринадцяти до тридцяти».

На обличчі кілька шрамів: на підборідді парочка, мабуть, від активного способу життя, але особливо виділялися круглі рубці, як від вітрянки.

«Це від вітрянки, так?» — з надією подумки звернулася я до незнайомця.

«Не обманюй себе, Соню. Ти добре знаєш, від чого вони. У тебе самої є парочка точно таких же на плечах».

«Не всі такі, як я, — раптом нахлинула злість. — У нормальних підлітків можуть бути інші причини. Акне, наприклад».

А ще в хлопця бліді брови, хоча волосся набагато темніше, через що обличчя здавалося невиразним. Але очі… Пустеля серед безмежного океану. Таке дивне поєднання: медове ядро, оточене лазурною райдужкою і темним обідком.

«Ти ж у курсі, що зараз дивишся йому прямо в очі?»

Я поспішно відвела погляд. Щось я занадто захопилася. Хоча незнайомець на мене навіть не глянув: він наче спіймав дзен і зараз рефлексував у іншому вимірі. Єдине, що жахливо напружувало — це зухвалість й певна втома на його обличчі. Я намагалася йому усміхнутися, але кожного разу один лише погляд на нього вже мене відштовхував.

Якщо чесно, мені ніколи не подобалися такі люди. Хотілося запитати: «Чого лице таке кисле?» Ну, дійсно, день тільки почався, а настрій у нього вже поганий. Я анітрохи не сумнівалася, що цьому хлопцю більш ніж п’ятнадцять, і він точно потрапить до першого загону, куди я теж збиралася. Але щось мені підказувало, що ми з ним навряд чи стоваришуємось: у людей із такою миною зазвичай огидний характер, й особистості вони загалом неприємні.

Однак у наступну хвилину моє враження змінилося. До юнака підбіг інший високий хлопець, тільки виглядав він уже набагато приємніше і випромінював дружелюбність зі щирою посмішкою на губах, від якої хотілося усміхнутися у відповідь. Він запустив пальці в каштанове волосся, виправляючи їх назад, щоби пасма не прилипали до чола. У карих очах, що виглядали з-під густих брів, стрибали веселі іскорки. І я зловила себе на думці, що точно вже бачила його раніше.

— Саня, блін! — Хлопець підійшов ближче, і вони з другом потиснули руки, видавши гучний ляск. — Здорова. Драстє. — Він скромно потиснув руку чоловікові поруч, а потім помахав дівчинці: — Катюха, привіт.

— Здрастуй, Андрій, — привітно відповів чоловік.

— Ви чого тут, як засватані? — Хлопець знову звернувся до цього Сані. — Ми з Ігорем у самому початку стоїмо. Я чого даремно батю о шостій ранку підняв? Так що давайте, хапайте сумки і йдемо. — Він обвів поглядом усіх трьох, а потім крізь стиснуті зуби прошипів другові, додаючи роздратування: — Ти можеш хоч іноді читати мої повідомлення? Або телефон для тебе жарт?

— Та в мене на беззвучному, — відмахнувся юнак і, підхопивши спортивну сумку, пішов слідом за другом кудись до будівлі.

«Блатні… От би мені так».

Через сорок хвилин ми нарешті зайшли до корпусу. Я глибоко вдихнула і відчула вже знайомий аромат старого тиньку місця, де жила минулого літа. Така рідна підлога, на якій було прохолодно сидіти в розпечені дні. І старі панорамні вікна на першому поверсі, забризкані фарбою недосвідченими малярами. На мене раптом рухнула потужна хвиля торішніх спогадів: прогулянки зранку, відверті розмови, дрібні пустощі, веселі виступи й необізнані вожаті. Але в цій будівлі я точно жити не збиралася. Тільки не тут. Минулого літа, безумовно, було весело — як і кожної зміни в таборі за попередні сім років — але я не хотіла зациклюватися на тому, що вже минуло.

Через ще десять хвилин ми нарешті підійшли реєструватися до вільного столика.

— Так, тобі п’ятнадцять… — Жінка бурмотіла собі під ніс дані, які були вказані в путівці. — Другий загін…

Почувши про другий, я відразу ж уявила, як проведу місяць в оточенні малечі: точно так само, як і минулого літа.

— Вибачте, а можна мені до першого загону? — одразу ж сказала я, взявши ситуацію у свої руки.

— Ну, п’ятнадцять… Там будуть діти шістнадцяти-сімнадцяти років. Нормально? — Вона прискіпливо подивилася на мене й перевела погляд на маму, ніби запитуючи й у неї.

«І жодним чином не доведеш, що я майже одинадцятикласниця, і мені всього через два місяці теж шістнадцять».

— Так, так, так! — Я кивала головою, як китайська лялька, перебиваючи маму, щоб вона не встигла щось заперечити.

— Добре. — Жінка зробила позначку в себе в журналі, і я нарешті зітхнула з полегшенням, точно скинувши з плечей важкий тягар.

Ще в дорозі я знала, що мене могли б направити до молодших, як це було минулого року, а мені там зовсім не сподобалося. Я опинилася серед тих, хто мене просто не розумів. Тому перший, тільки перший загін!

— Ви ж знаєте, як пройти до сьомого корпусу? — перервала мої думки жінка.

«Звісно, я знаю! Взагалі, дивно, що всі загони проживали в шостому корпусі, а старші — десь на іншому кінці табору».

Отримавши стверджувальну відповідь, жінка з нудьгуючим виглядом віддала мамі папірець на поселення, і далі ми вийшли на вулицю.

Я одразу ж схопила валізу за ручку збоку — адже котити її розбитим асфальтом було б справжньою проблемою, — і швидко попрямувала до свого корпусу, оминаючи занедбані будівлі, сусідні споруди, їдальню та інші приміщення. Мама ледь встигала за мною, хоча й була без нічого.

Коли я влетіла до будівлі, валіза вдарилася об двері сильно жахнула мене по нозі. Трохи заболіло, але я не збиралася звертати на це увагу. Від корпусу віяло старістю, було видно, що його побудували одним із перших і відтоді не ремонтували. Усередині виявився невеликий хол, у якому помістився лише один стіл. За ним, у приглушеному світлі, що пробивався зі входу, сиділа вожата. До неї по черзі підходили нові «мешканці», і через трьох людей настала моя черга.

Анна Андріївна виглядала молодо, не старше двадцяти років. Якби я не знала, що вона вожата, подумала б, що ровесниця: миле дитяче обличчя та невисокий зріст. Мені навіть не довелося глибоко копатися в пам’яті, щоб зрозуміти, що вона працювала тут минулого року на першому загоні.

Поки мама розмовляла з вожатою, я продовжувала оглядатися. Мій погляд швидко бігав приміщенням, час від часу переміщаючись від одного однолітка до іншого. Ззаду мене стояв хлопець, з яким ми їхали разом у автобусі, щоправда, зараз він уже був один. У чорному одязі, доповненому різними аксесуарами, він виглядав досить ефектно. Він дивився на мене байдуже, однак я невимушено усміхнулася йому, і на подив отримала скромну посмішку у відповідь.

Поки я стояла й переглядалася з ним, мама вже зареєструвала мене і все дізналася у вожатої.

«Цікаво, навіщо вся ця надумана зацікавленість? Я ж знаю, що вона не приїде до мене на батьківський день, а подзвонить за всю зміну — разів три хіба що».

Я поспішно обійняла маму, вона сказала, щоб я не ганьбила її, але я вже відвернулася від неї та почала знайомитися з наставниками: Анною Андріївною та молодим чоловіком, який тільки-но підійшов до столу, спустившись сходами. Побачивши другого я ледь не закричала від радості.

Данило Анатолійович — досить відома особистість у таборі. Ні, навіть не так. Він найкрутіший вожатий у «Лісовому», і це беззаперечний факт. Йому двадцять три роки, він вчитель фізики, і в таборі працює вже років п’ять. А минулого року взагалі став найкращим педагогом зміни — йому за це навіть медаль вручили.

Ми почекали, поки зареєструється хлопець позаду мене, у голові я його прозвала «хлопчик-у-чорному», хоча насправді його звали Слава. Данило Анатолійович, попри всі мої запевнення, мовляв, сама донесу, підхопив мою валізу та пішов до сходів, а я просто побігла за ним. Хлопчика-у-чорному ніхто не запитував, тому свою сумку він ніс самостійно, тягнувшись за мною.

Ми піднялися на третій поверх, повернули в коридор та зайшли в першу кімнату праворуч під номером двадцять шість. Номер поділявся на дві частини: у першій знаходилися двері, ванна, передпокій, і стояло ліжко. А в другій — власні двері з «одиночки та два ліжка.

«Просторо, але не вистачає шафи та письмового столу».

— Якщо хочеш, можеш спуститися до мами. Впевнений, вона ще тут, — усміхнувся Данило Анатолійович. — До того ж час до сніданку ще є, точно не запізнишся.

Поставивши валізу в центрі кімнати, він випрямився та подивився на мене дуже уважно.

— Не хочу, — відповіла я, трохи усміхнувшись.

Цілий рік я мріяла втекти з рідного дому не для того, щоб сумувати. Та й до того ж мама сама відправляла мене в табір, аби вдома стало спокійно й ніхто не турбував своєю особистою «думкою».

— Ну, як знаєш. Тоді відпочивай, але речі поки не розкладай: на це буде час після сніданку. Краще пройдись кімнатами, познайомся з кимось, оглянься, але корпус не залишай, — сказав наставник та пішов із хлопчиком-у-чорному.

Кудись іти зовсім не хотілося, адже їздити нашими дорогами — та ще каторга, особливо, якщо тебе сильно закачує — а це в нас, між іншим, сімейне — тому я просто залишилася в номері. Коли я тільки увійшла, то побачила порожні ліжка та подумала, що в кімнаті поки одна, і лише зараз помітила валізи біля стіни у «двійці» та якісь речі на тумбочках.

«Ага, отже, сусідки в мене вже є. Ну й добре. Самі потім знайдуться. Що мені шукати їх тут ще?», — майнула в мене думка, і я плюхнулася — так, що п’ята точка дістала до підлоги — на пружинне ліжко біля вікна в «одиночці», яке, за моїми припущеннями, було незайняте.

Мені стало добре. Тут, у цьому корпусі, я відчула себе абсолютно вільною від моралізаторства та нагляду. Цей дух старовини дарував тепло та відчуття затишку, якого навіть вдома в мене не було. Від цієї думки куточки губ здригнулися. Сподіваюся, що ця зміна буде найкращою: такою, про яку пишуть книги та знімають серіали. Мріяти не шкідливо, але й непотрібно — час покаже, а поки можна розслабитися.

Сама того не помітивши, я задрімала. Але вирвали мене з дрімоти голоси, що наближалися. До кімнати увійшли дві дівчинки, які весело сміялися над чимось і навіть не одразу помітили нову сусідку. Вони обмінялися парою фраз крізь сміх і тільки потім заспокоїлися.

— Ой! А ти звідки тут взялася?

— О… Ем… Привіт. — Я широко позіхнула, забувши прикрити рот. Звісно, негарно було так робити при знайомстві, але куди діватися: поїздка в автобусі та паперова тяганина сильно мене втомили. Та й із якої причини я взагалі стала заїкою?

— Привіт. Я Поліна, — першою представилася одна з дівчаток. Низького зросту, русяве волосся неохайно зібране в пучок, на вигляд їй років дванадцять, що автоматично змусило мене замислитися, чому вона потрапила в перший загін. Я затримала погляд на цій школярці лише на пару секунд, поки не перемикнулася на другу сусідку.

— Даша, — скромно, але дуже інформативно представилася інша. Висока та сутула, а неправильно підібраний тональний крем підкреслював жирність підліткової шкіри.

— Соня. Дуже приємно. — Я мило усміхнулася, намагаючись створити гарне перше враження.

Наш діалог не пішов далі привітання, тому дівчата розмовляли лише між собою, майже не звертаючи на мене уваги. Я сіла назад на ліжко та прислухалася до того, що відбувалося за межами кімнати, намагаючись вловити щось цікаве.

Не рахуючи ледь чутного топоту, у корпусі стояла тиша, що трохи різала слух. Я виглянула в коридор — усі двері були зачинені. Видно, у мене не найтовариський колектив. Праворуч від моєї кімнати, у номері двадцять п’ять, мешкав Данило Анатолійович, і це відкриття мене трохи засмутило. Усі знали, що жити поруч із вожатим — означало забути про вечірки та нічні посиденьки. Навпроти моєї кімнати — палата дев’ятнадцять, але й там була тиша.

— Сніданок. Усі виходимо з корпусу! — долинуло з коридору.

Ну ось і добре. Тепер-то я зможу побачити загін у повному складі. Я швидко вийшла з будівлі та стала поруч із новими сусідками. Поки всі інші збиралися в стрій, я обмінялася з Поліною та Дашею парою незначних фраз. Не можна сказати, що дівчата мені одразу сподобалися — їм обом місце в другому загоні — просто за браком інших знайомих хотілося розбавити незручну мовчанку розмовами хоч із кимось.

— По двоє ставай! — закричав Данило Анатолійович, прямуючи до початку строю.

Усвідомивши, що для сусідок я була явно зайвою, довелося йти в кінець натовпу, і, на щастя, я помітила там самотньо стоячу дівчину.

— Можна з тобою в пару?

— Так, звичайно. Яна, — представилася вона, протягаючи мені руку.

— Соня. — Я легко потиснула її долоню: прохолодну, попри літню спеку. Перше нормальне знайомство, уже добре.

З кінця строю, до речі, огляд виявився значно кращим. На реєстрації мені сказали, що в загоні будуть лише діти старші за мене. Але, як я вже помітила, і мої сусідки, і Яна, й інші підлітки не дотягували до шістнадцяти-сімнадцяти років.

Переді мною стояла компанія хлопців. Їх було четверо, і через високий зріст трьох я могла сказати, що вони старші за мене. Сашу та Андрія я вже запам’ятала із черги на реєстрацію. Перший, до речі, зараз, зі своїми друзями, здавався набагато веселішим і його обличчя виглядало приємнішим, ніж тоді: зухвалість та зневага зникли, змінившись сміхом.

«Добре, посмішка тобі дійсно личить, — думками звернулася я до хлопця, — міг би із самого початку випромінювати цю радість та безтурботність, і тоді б я навряд чи б погано про тебе подумала».

Юнак, наче почувши мої думки, обернувся. І не просто так, а подивився прямо на мене, ніби точно знав, про що я мізкувала.

«Дідько, сподіваюсь, ти не телепат?»

Проте, хлопець лише окинув мене беземоційним поглядом, без тіні тієї радості, яку він випромінював буквально пару секунд тому, а потім знову показав спину, повертаючись до розмови з друзями.

Третій високий юнак виглядав надто зверхньо навіть у спілкуванні з товаришами. Через худорлявість одяг на ньому висів, як мішок. Мені довелося закинути голову, бо через його зріст — близько двох метрів — я заледве могла роздивитися зовнішність. Пшеничне волосся зачесане набік підкреслювало блідість шкіри. А виразні вилиці, кутаста форма обличчя, світлі очі та прямий ніс привертали погляд.

«Господи, я що потрапила до модельного агентства? Це що за красень? Він точно до табору приїхав?»

На відміну від моїх однокласників, цей юнак — втілення прекрасного. Він настільки контрастував з оточуючими, що мені навіть боляче дивитися. Я не очікувала такого, хоча, визнаю, від нього важко відвести очі. Цікаво, а друзям його взагалі нормально?

«Судячи з усього, я знайшла собі компанію».

Ні, мені не потрібні були стосунки. Просто в людях я відразу ж бачила, коли в них є «історія», яка сформувала особистість. Ті самі «уроки», які загартовували характер і навчили нести відповідальність за свої дії, а найголовніше — за життя. У цих парубках я це бачила. І мене теж є «історія».

Я оглянула загін і відразу помітила велику кількість хлопців. Я відшукала кожного поглядом і нарахувала вісімнадцять осіб. Нічого видатного, мушу визнати: мої однокласники точно такі ж. А от дівчата — досить доглянуті і, я б навіть сказала, гарні, але точно не моделі, як на підбір. Ось, наприклад, Яна, яка стояла поруч зі мною: зростом метр із кепкою, зате фігуриста та засмагла.

— А ти тут уперше? — намагаючись перестати роздивлятися Яну, запитала я її.

— Ні, я була тут пару років тому.

У цей момент їй хтось зателефонував, і наш тільки що розпочатий діалог на цьому перервався. Я озиралася довкола, прагнучи помітити ще щось або когось незвичайного, як ось мій погляд вихопив образ нової людини. З корпусу вийшов хлопець, з яким ми провели зміну в одному загоні минулого літа. Впізнати його не склало труднощів — за цей рік він зовсім не змінився: ні зростом, ні зовнішністю, ні манерами. Усе той же метр сімдесят, смаглява шкіра, великий ніс, темне волосся з акуратним проділом зліва зачесане набік, погляд темних, майже чорних очей привертав усю увагу.

«Так, як був циганеням, так і залишився».

— О, Міш, привіт.

— Опа-на, здоров, — відповів він анітрохи не здивовано, не вдостоївши мене навіть секундним поглядом, і пройшов уперед строю до хлопця, з яким я їхала в автобусі — «хлопчика-в-чорному» — Славі.

— Знаєш його? — запитала Яна, заховавши телефон до кишені після щойно завершеного дзвінка.

— Так, була з ним минулого року. Він був у нас місцевим бунтарем, і дуже доречно зустріти його знову. Насправді у мене були деякі плани на нього…

— Навіть так? Я теж із ним колись була в одному загоні. Щоправда, він сильно змінився, — дивлячись удалину, сказала Яна.

Я одразу ж пошкодувала, що випалила зайвого: про свої плани мені варто було зараз мовчати, інакше друзями я тут явно не обзаведуся.

— Гадаю, він сюди все дитинство їздить і жодного разу не був в інших таборах.