Табір: мої записи

Через пів години після корпус наповнився метушнею та чужими людьми. Батьки приїхали подивитися на умови, у яких живуть їхні діти, і провести з ними час. Хтось приїхав один, а хтось привіз із собою всю родину. Після того, як дорослі оглянули кімнати, вони пішли гуляти табором зі своїми дітьми, і корпус значно спорожнів.

Я зауважила для себе батьків Віки. Збоку вони здавалися звичайною сім’єю. Щобільше, до неї приїхали й мама, і тато. Так, можливо дорослі ставилися до дочки з легкою холодністю, але ж через це проходили практично всі. У підлітковому віці важко знайти взаєморозуміння з батьками, особливо, якщо ти, як Віка, страждаєш від підліткового максималізму. На цьому життєвому етапі батьки буквально не знають. із якого боку до тебе підступитися.

Можливо, я просто не бачила цілісної картини, а, можливо, Віка і справді перегнула палицю. У будь-якому випадку, те, що до неї приїхали батьки і привезли їй квіти на минулий День народження, а ще купу їжі, говорило про них набагато більше, ніж намагалася розповісти мені Віка.

До Ігоря не приїхали батьки, але зате знову заглянула Ася. З того часу як вона поїхала вчора, Аня більше не з’являлася, тому в них не вийшло ще раз поговорити.

Я і Саша виявилися єдиними в загоні, до кого ніхто не приїхав. Але ми зовсім не засмучувалися через це: займалися своїми справами й насолоджувалися спокоєм безлюдного корпусу.

У кімнаті хлопців залишилися тільки Саша й Ігор з Асею. Вони сиділи на ліжках, обговорюючи щось між собою. Я вирішила заглянути до них, тому що мені стало нудно одній.

Батьки Льоші та Андрія приїхали далеко не з вільними руками. Вони привезли із собою видимо-невидимо смаколиків, ніби приїхали на свято. В Андрія було цілих три пакети, два з яких були наповнені суші та піцою.

— Сідай, у нас тут банкет, — сказав Саша, запрошуючи присісти поруч із собою на ліжко Льоші.

Андрій віддав сусідам дві піци, щоб вони не нудьгували під час його відсутності. Хлопці були абсолютно задоволені цим несподіваним «підгоном». Ася привезла купу контрабандних речей, тому її пакети відразу ж сховали під ліжко Саші та не розглядали.

Хапаючи піцу шматок за шматком, ми весело базікали та сміялися.

Поруч з Асею Ігор перетворювався на зовсім іншу людину: милого, чарівного, доброго й навіть трохи сором’язливого. Від зарозумілого хлопця, яким він завжди здавався, не залишилося і сліду — він перетворився на хлопчика, повного ентузіазму та життєрадісності.

Після того, як ми з’їли піцу, спустилися до курилки. Вожаті займалися батьками підопічних, тому нам ніхто не заважав. Навколо нас зібралося багато дорослих, які періодично поглядали на нас, але загалом, здавалося, їм було байдуже до чотирьох піонерів, що сиділи осторонь.

Ми сиділи за корпусом і говорили про все підряд, перескакуючи з теми на тему. Ася ділилася переживаннями щодо вступних іспитів. Вона збиралася вступити на медіадизайн в академію мистецтв, а я планувала подаватися на дизайн інтер’єру до того ж навчального закладу наступного року. Мене цікавив її досвід, і вона відверто розповідала про свої очікування, страхи та надії, пов’язані із цим новим етапом у її житті.

Я слухала, намотуючи на вус кожне слово, адже в уже пережитих подіях ховалася інструкція до дії, особливо для такої загубленої людини, як я. Я вловлювала певні схожості між нами, намагаючись зрозуміти, що мені могло завадити або ж навпаки зіграти на руку в майбутньому.

Наприклад, Ася, як і я, не закінчувала художню школу, а лише ходила на підготовчі курси, яких, як вона сказала, цілком вистачило для вступних іспитів. Вона розповідала про неадекватних викладачів та несправедливе оцінювання, і я могла її зрозуміти. Адже творчість — поняття суб’єктивне й не підвладне однозначній оцінці. І, на жаль, Асі довелося із цим зіткнутися, як і більшості абітурієнтів.

Ще Ася переживала про те, чи правильно вона обрала спеціальність. Адже творча освіта — не гарантія успішної роботи, а художники, здебільшого, так і залишаються без належної слави. Хоча в її випадку, щоби бути блогером, освіта взагалі ні до чого, особливо з огляду на те, що вона вже досягла успіху в цьому. Проте, переживань в Асі і справді виявилося багато, але здебільшого вони виявилися просто безпідставними.

Коли тиха година закінчилася, більшість батьків поїхали, повернувши дітей у загін. Ася сьогодні не збиралася залишатися на ніч, тому їй також належало поїхати в місто на останньому автобусі, який відправлявся перед вечерею.