Табір: мої записи

Аня лежала в ліжку, намагаючись вгамувати роздратування та жахливий головний біль після цілого дня, точніше, лише половини, проведеного з натовпом нестримних підлітків. Вона ніяк не могла зрозуміти, що саме їй робити в цьому таборі три тижні. Виживати? У місті вона хоча б могла сидіти вдома й не висовуватися, закрившись від зовнішнього світу, а в таборі хочеш того чи ні, а залишатися в кімнаті без особливої шкоди для себе не вийде, та й вожаті до того ж ще «припашуть» тебе до якихось заходів.

Концепція тихої години Ані точно припала до душі: ти лежиш у ліжку, займаєшся своїми справами без стороннього шуму та зайвих людей, а ніхто навіть не може до тебе зайти чи хоча б заговорити. Загалом, Аня із задоволенням насолоджувалася самотністю, тишею та спокоєм. І провела б так найближчі дві години, якби до двадцять шостої кімнати не заглянули гості.

До передпокою, навіть без попереднього стуку, увійшов Міша, ніби це його спальня.

«Ось же негідник, сам же сказав, що не прийде, а потім тут як тут».

Аня не особливо рада була бачити цього гостя, але з усім тим на найближчі півтори години точно знайшлася розвага. Закрутити хлопцю голову, а потім погратися і кинути — це єдина мета, яку ставила перед собою Аня.

— Вечір у хату, — кинув Міша, анітрохи не соромлячись, і відразу ж підійшов до її ліжка. Поліна та Даша зацікавлено дивилися на гостя зі своїх ліжок. — Вожаті поки що кудись зникли, можна до вас?

«Дуже логічно питати це, коли ти вже увійшов, розумник», — подумала Аня, однак вона не відчувала жодного роздратування.

— Привіт! Заходьте, — з ліжка крикнула Поліна, окидаючи Мішу оцінюючим поглядом.

— Слава, іди сюди, — обернувшись, крикнув Міша в бік вхідних дверей, де поки що ніхто не стояв.

Через кілька секунд з-за дверей, ніби хвостик за другом, по п’ятах пішов Слава. Не те щоб його запрошували, але, схоже, Міша соромився прийти сам. Хлопчик-у-чорному, як Соня його назвала у першу зустріч, зараз також не зраджував собі, хоча за правилами тихої години весь вуличний одяг — або, принаймні, ланцюги та бандана — мали бути зняті. Проте, відразу впадали в очі фіолетові шкарпетки Слави, які яскравою плямою виділялися на тлі його готичного образу.

«Гості» недовго думали, як їм провести тиху годину, тому як тільки Поліна запропонувала зіграти в карти, усі присутні одразу погодилися. І це було добре: Ані, принаймні, не доведеться клопотати голову, чим би зайняти гостей, які прийшли не без її відома.

П’ятеро підлітків розташувалися на ліжку Поліни, якось вмостившись на невеличкому просторі. «Дурень» — гра примітивна до неможливості, але партія за партією, а ні Міша, ні Слава, ні хто-небудь з оточуючих Аню поки що жодного разу не виграв. Шкода їх, звісно, але їм варто було раз і назавжди усвідомити, хто тут справжній профі: Аня постійно вигравала не тільки в «дурня», але й у деберц, покер і навіть преферанс, кожного разу забираючи непоганий банк, коли ставили гроші.

За гучним сміхом і не менш виразним матом від тих, кому ніяк не вдавалося зірвати перемогу, хлопці не помітили, як повернулися вожаті. З коридору долинули важкі кроки, явно Данила Анатолійовича. В Ані не виникла інстинктивна реакція ховатися і удавати, що нічого не відбувається: дорослі не залишили б загін напризволяще, якби дійсно прагнули підтримувати лад під час тихої години. Та і двадцять шоста палата далеко не єдина, з якої лунали гучні розмови: у якійсь із палат, швидше за все, де жили ті високі хлопці, стояло неймовірно гучне реготання, що розносився всім поверхом.

Проте Поліна миттєво зігнала гостей із ліжка й занурилася під ковдру. Даша також тихо лягла до себе, створюючи видимість тиші та спокою. Аня, дотримуючись реакції сусідок — напевно, це дійсно серйозно — попленталася до свого місця, адже перше, що міг побачити вожатий, заходячи в номер — це її ліжко, а точніше, відсутність когось у ньому. Аня із задоволенням спостерігала за комічною картинкою, як інші метушилися. Слава забіг у душову, хоча якими думками він керувався в той момент — незрозуміло. Міша, не довго думаючи, стрибнув у ліжко до Соні, не підозрюючи, з ким саме зараз лежав поруч. Аня подивилася на нього здивовано, обурена подібним нахабством, але хлопець лише хижо усміхнувся.

До кімнати заглянув Данило Анатолійович, як і слід було очікувати: тут було гучно, та і двадцять шоста спальня розташовувалася найближче до входу на поверх. Вожатий, не виявив порушень порядку: у спальні тиша, а діти у ліжках. Йому цілком вистачило побачити, що підопічні тихо-мирно відпочивали. Так що Данило Анатолійович зрозумів, що нічого протизаконного не відбувається, і пішов у невідомому напрямку.

Ситуація розвивалася несподіваним чином для Ані. Вони лежали під ковдрою, і Міша настійливо, можна сказати, грубо, доторкнувся пітною долонею до внутрішньої сторони її стегна, піднімаючись Аня побачила лише божевільний блиск, не обіцяючий нічого хорошого — багато маленьких чортенят, які танцювали у свідомості хлопця. Їй стало неймовірно огидно, майже до фізичної нудоти, від вологої руки цього «покидька» на її нозі, що прямувала відомим маршрутом, не знаючи меж.

Аня не підозрювала про можливість таких дій із боку Міші. Соня розповіла їй усе до краплі про цього «бурлака» і про те, що саме відбувалося минулого року, дослівно переказавши кожен діалог, що між ними відбувався.

Подібна поведінка Міші ввела Аню в збентеження і спричинила масу обурення, з кількістю якого мозок просто не встигав справлятися. Роздуми про подальші дії зайняли в Ані кілька секунд, перш ніж вона вирішила щось вдіяти. Аня зробила те, що перше прийшло на думку: вона різко й без вагань вдарила Мішу, скинувши його в простір між ліжком і батареєю.

Міша дивився на неї широко розплющеними від здивування очима, проте огидна посмішка все ще прикрашала його обличчя.

— За що? — перериваючи гру в дивалки, засмучено запитав Міша, намагаючись піднятися.

Аня щиро сподівалась, що вдарила нахабу доволі сильно об батарею і тепер у нього залишиться пара синяків, які нагадають йому про те, що з Анею в подібні ігри краще не грати.

— Ще раз доторкнешся до мене, і дехто пожертвує своїм здоров’ям.

Процідивши кожне слово, Аня наостанок окинула Мішу спокійним поглядом, у якому ледве можна було побачити всю ту злість, яку відчувала дівчина. Міша все ще не міг зрозуміти, що відбувалося, і борсався за ліжком, не знаходячи сил вибратися. Аня, наче справжня королева, елегантно піднялась і, не поспішаючи, узяла телефон із тумбочки.

Пальці самостійно, без будь-якої зайвої думки, набирали на клавіатурі нотатки в телефон: Соня повинна бути в курсі всього, що сталося за останню годину, щоби потім не загубилася і не писала Ані тисячі текстів з обуренням про її безвідповідальне ставлення. Для неї, Ані, домагання не вважалися чимось жахливим, але за таке хлопці зазвичай отримували жорстокий кулак в обличчя. У цій ситуації, точніше, в умовах табору, вона не могла ударити людину, тим паче дитину, хай і таку нахабну, безпринципну й безсовісну, як Міша.

— Ей, якого біса ти це записуєш? — обурено вигукнув Міша, поглядаючи в її телефон.

— Ти все ще тут? А ну геть звідси! — не приділяючи цьому хлопчикові належної уваги, кинула Аня і продовжила писати нотатки.

— Та ти чого? Усе ж так добре починалося… — залізши на ліжко, запитав Міша, дивлячись на Аню дитячими невинними очима, наче й не було останніх десять хвилин. Зникла й огидна усмішка, і чортенята в погляді, і блиск в очах. Залишився лише юний хлопчик, який заблукав у великому світі і вже давно заплутався: де істина і як відрізнити світле добро від гнилого зла.

— Ти на моїй території, і зараз я не в настрої приймати гостей, — усе ще не дивлячись на Мішу, який сидів на ліжку буквально на відстані витягнутої, сказала Аня, мов хлопець був лише частиною інтер’єру.

Міша ще раз уважно поглянув на Аню, оцінивши дівчину зі збоку, а потім нахабно, без найменшого ворожого душі відчуття, вихопив телефон із її рук. Аня оторопіла від такого цинізму, але навіть не встигла зреагувати, як Міша одразу ж почав читати всі ті відверті нотатки, не призначені для сторонніх очей.

— Бла-бла-бла… — муркотів хлопець, швидко переглядаючи текст, де розповідалося про початок тихої години. —… І хоче зі мною переспати. Соню, розберись із цим, інакше я розберусь по-своєму. Не думаю, що ти хочеш розгрібати важкі побої в таборі.

Після цього фрази нотатки Ані обірвалися, хоча, по суті, вона записала туди все до останньої краплі, і додати їй уже було нічого. Міша здивовано дивився на Аню, майже розриваючись від сміху, відображаючи на обличчі свій фірмовий вискал акули.

— Ой, ну ти й шизофренічка! — насміхаючись, кинув Міша і відразу ж почав реготати.

Аня дивилася на Мішу зі спокійним виразом обличчя, відчуваючи, як всередині кипить від гніву. Цей дурень ніколи в житті не догадається, хто перед ним сидів і ким насправді була Соня, яку він так палко хотів затягнути в ліжко. Міша — лише дурнесенький хлопчина, у якого мозок розміром із горошину, а в ньому лише одна звилина — і то пряма.

Аня усміхнулася своїм думкам, відчуваючи внутрішню перевагу: де вона й де цей циган. Може, для Міші вона здавалася легкою здобиччю, але він навіть не підозрював, яка сила приховувалася за обличчям миленької світловолосої дівчинки з двома косичками.

Аня не збиралася розпочинати бійку: це не мало сенсу, а цього бовдура достатньо трошки налякати, щоб він зник із цієї кімнати й назавжди відмовився від своїх намірів, шукаючи собі іншу жертву. Аня без особливих думок вдарила Мішу по передпліччю, у такий спосіб вибивши телефон із його рук так, щоби пристрій чітко впав на ліжко. Вона не мала наміру принести Міші біль чи реальну фізичну шкоду: цей йолоп просто мав зникнути, розуміючи, що йому тут не раді.

— Ти зараз виходиш, — прошипіла Аня, вимовляючи кожне слово крізь стиснені зуби й намагаючись стримати весь свій гнів.

— Ні, не піду, — ніби маленький хлопчик, задоволений своїм положенням, відповів Міша і встав у позу, перехрестивши руки на грудях.

— Міш, пішов би по-доброму, — зробивши глибокий вдих, спокійно звернулася до нього Аня, намагаючись стримати приплив емоцій, але не знижуючи рівень настійливості.

— Ой, та що ти мелеш? — вигукнув Міша, не приховуючи від Поліни та Даші, які уважно слідкували за діалогом. — Нам же й так зрозумілі очевидні речі… Не роби із себе ніженку. Я думав, ти все зрозуміла ще минулого року. А цей поцілунок учора… — як ножі, кидав слова Міша, а потім мрійливо закотив очі й облизнув губи, наче підмотавши час назад і фізично відчувши на собі доторк до губ Соні.

Не витримавши подібної поведінки від такого хлопчиська, як Міша, Аня взяла телефон і вийшла за двері. І так зрозуміло, що із цим дятлом нічого не досягти, не вдаючись до насильницьких методів.

Дівчина не мала уявлення, куди йти далі, але залишатися самій зараз їй зовсім не хотілося. Не сказати, що в Ані таїлася колосальна агресія, але дівчина мала надзвичайно вибухливий характер, а отже впоратися зі своїми почуттями їй було важко. Хотілося просто-напросто з кимось поговорити відверто, як це робили звичайні підлітки, а не холеричні дівчата, які страждали від дисоціативного розладу. Ну або, як варіант, закричати в лісі або побити боксерську грушу. І ще краще зразу кілька разів прикласти цього Мішу головою до полу. Проте такий варіант своєї поведінки Аня автоматично виключала. Тому довелося просто знайти вільні вуха, а точніше, стати ними, адже з Ані вийшов досить жахливий оратор.

Під час обіду Аня потрапила за стіл із трьома екстравертними дівчатами: Ірою, Настею і Євою. І, до здивування Ані, вони не спричинили в неї відрази, як більшість знайомих Соні. Навіть навпаки: вони з радістю поспілкувалися, заговоривши на абстрактні теми. Аня навіть уважно перечитала записи, але згадок про цю компанію Соня не залишила. Так що, якщо Аня зараз і хотіла з кимось поговорити, то тільки з ними. На щастя, нові подруги не випромінювали жодного негативу й навіть запропонували кожного разу сидіти з ними за столом: що вже говорити про те, що насамперед вони запросили Аню до себе в гості.

— До вас можна? — Попередньо постукавши, Аня зайшла в кімнату «двадцять», праворуч від номера напроти своєї спальні.

— Звісно. У тебе все нормально? — турботливо запитала одна з дівчат, Настя, дивлячись на сумнівний стан Ані.

— Так… Просто в моїй спальні якийсь йолоп розлігся, — чесно визналася вона, сівши на підлогу у центрі кімнати: рівномірно віддалено від усіх трьох ліжок, щоби бачити кожну з дівчат.

— А хто? — запитала Іра — дівчина, яка сподобалася Ані найбільше, напевно, через те, що вона справді здавалася занадто активною і емпатичною.

— Це той… Міша. Той, що з двадцять четвертої. Такий смуглий шатен, невисокий, трохи схожий на цигана, — проаналізувала короткий опис цього хлопця у своїй голові і видала звіт Аня.

Вона не мала наміру приховувати: нехай люди знають, з ким живуть під одним дахом. Тим паче Аня саме для цього і прийшла до дівчат — їй просто хотілося висповідатися.

— Міша — це той, з ким ти вчора на повільному танці цілувалась? — запитала Єва, відразу зрозумівши ситуацію.

Соня писала, що про цей «інцидент» із Мішею знали лише її нова подруга Яна та красень-блондин Ігор, об’єкт мрій Ані. Здається, Соня не врахувала палку пристрасть підлітків до подібних ситуацій: їм просто хотілося розгадати, хто з ким взаємодіє, щоби потім розповсюдити чутки у своєму оточенні.

— Так, він, — зітхнувши, неохоче погодилась Аня.

— Ого… А що сталося між вами? — із цікавістю звернулася Настя: напевне, головною пліткаркою в загоні можна вважати саме її.

Аня зависла посеред діалогу і просто дивилася в одну точку, ніби опинилася в прострації, поки її мозок намагався пристосовуватися. Моргнула.