Табір: мої записи

Трохи налякавши мене своєю несподіваною появою, повз пройшла вожата, м’яко розбиваючи тишу холу. Її постать вирвала мене із захопленого перегляду та змусила здригнутися.

— Доброго ранку, Анна Андріївна, — я посміхнулася їй, намагаючись надати голосу дружній тон.

— Доброго, Соня, — відповіла вона лагідно. Анна Андріївна повільно попрямувала до сходової клітини, залишивши мене зі змішаними почуттями та невеликим полегшенням після нашої короткої зустрічі.

Ледь із першого поверху долинув гуркіт від дверей, з моєї спальні вийшов Міша та отруйно усміхнувся.

Я насупилася та подумала: «Ха! Коли я вирішила прогулятися вранці, у мене одразу ж знайшлася компанія, а ти гуляй у самотності, недоумок».

Дивлячись йому услід, я прикрила очі, сподіваючись, що це дасть змогу мені хоч трохи розслабитися та наздогнати сон. Мені терміново потрібен був відпочинок, особливо після скупого сну та чашки кави, яка тільки посилила втому.

Але, намагаючись заснути, я несвідомо прислухалася до звуків корпусу. У нашому загоні вже явно прокинулися жайворонки, нагадуючи про свою присутність перешіптуваннями та тихими справами за зачиненими дверима кімнат. А на сходах чулися впевнені кроки, які швидко наближалися до третього поверху.

Двері в холі жалібно скрипнули, і я, намагаючись не звертати уваги на невдоволення, розплющила одне око. На поверх увійшов трохи потертий Владислав Ігорович: його зовнішність відображала внутрішній стан. Він був настільки поглинений думками, що навіть не одразу мене помітив.

— Доброго ранку, — відчувши тепло в душі від цієї зустрічі, привітала його я, повільно підводячись зі зручного крісла.

— Доброго! — Владислав Ігорович здригнувся від несподіванки моїх слів, ніби прокидаючись після гучного дзвінка будильника, а потім усміхнувся у відповідь. — А ти що тут робиш?

— Ховаюся від непроханих гостей. Дістали! Із четвертої ранку тут сиджу, — з долею іронії чесно зізналася я, сподіваючись на розуміння з боку хлопця. — А ти куди?

Владислав Ігорович розсміявся від таких експресивних пояснень, і його сміх лунав, як тихий вечірній дощ, тепло огортаючи мене поглядом своїх карих очей, у яких читалося легке співчуття.

— Я до Анни Андріївни, — відповів він, змахуючи сльозинку з куточка ока, яка мимоволі просочилася крізь сміх.

— Так вона ось тільки-но пішла на планерку.

— Дідько! — вилаявся вожатий, а потім, коли порозкидав думками, його обличчя прийняло вираз, який можна було схарактеризувати як «Еврика!», і він звернувся до мене: — А не хочеш мені допомогти?

— Ну, залежно із чим… — протягнула я, ніби нитку крізь павутину сумнівів, і незграбно заправила пасмо волосся, намагаючись приховати сором’язливість.

— Мені треба лампочки поміняти, а драбина в іншому корпусі. Я тебе підсаджу, а ти швидко все повкручуєш. Допоможеш? — його очі яскраво заблищали, ніби в них запалала іскра надії.

— Я думаю, ти мене не піднімеш…

— Ой, там підіймати нічого, — сказав юнак із легкою усмішкою, відмахуючись долонею. У його словах не читалося жодної тіні лестощів або прихованих мотивів. Це було дійсно дуже мило з його боку.

— Ідемо, мушкетер. Буду твоїм електриком, — незграбно підводячись із крісла, сказала я, і він відгукнувся на мої слова своїм чудовим сміхом — яскравою ноткою в ранковій симфонії.

Ми спустилися на поверх нижче, і я помітила, що в коридорі панувала темрява, а єдиним джерелом світла було невелике вікно десь у кінці. Владислав Ігорович із легкістю прикріпив налобний ліхтар до моєї голови, як прикрасу, додаючи в цю мить ще більше загадковості та романтики.

— Готова? — він усміхнувся хитро, його очі світилися, ніби зірки на нічному небі.

Я сміливо подивилася йому в очі та кивнула. Він міцно обхопив мене за стегна й підняв вгору, ніби я — пір’їнка. Я відчула, як його сильні руки надійно тримають мене, і серце прискорено забилося. Я побоювалася, що він не зможе довго витримувати мою вагу на такій висоті й що мені доведеться поспішати. Але Владислав Ігорович не дав знати, що йому важко: він стояв впевнено, як стовп зі сталі. Він не квапив мене, а лише лагідно усміхався, чекаючи, поки я акуратно та обережно виконаю своє завдання. Я майже не помічала, як мої пальці торкаються крихкого скла лампочок, адже все увагу було зосереджено на його сильних руках трохи нижче моїх стегон.

Коли Владислав Ігорович опинявся на межі виснаження і потребував короткої перерви, він вирішував узяти кілька хвилин для відпочинку, раптово оживаючи — вибух феєрії, перед тим як знову повернутися до виконання обов’язків. У ту ж секунду він перетворювався зі стриманого вожатого в безтурботно відкритого й легкого в спілкуванні молодого чоловіка. У цей момент, коли тягар роботи залишався позаду, хлопець не відчував жодних обмежень і не соромився проявляти чудовий гумор. Його жарти спалахували яскравими феєрверками, що розривали небо тьмяного коридору. Він сміявся так щиро, що в його гоготі чулися звуки щастя та свободи.

Сміх та веселощі літали навколо нього, наче пухнасті пір’я, створюючи атмосферу, повну радості та спокою. Мені не хотілося йти: я мріяла залишитися поруч із ним, насолоджуючись милими жартами та дуріючи, як діти, що забули про турботи дорослого життя.

Між нами панував особливий зв’язок, і, як мені здавалося, він відчував себе трохи збентежено. Владислав Ігорович вмів створювати миті, коли забувалася втома, а сірі будні перетворювалися на свято.

Весь цей процес став невеликою пригодою у світі світла та тепла. Кожен клац вимикача та м’які промені, які потім огортали коридор, приносили мені величезне задоволення.

Час невблаганно наближався до моменту, коли мені потрібно було повернутися до свого загону. Перед цим, коли ми прощалися з Владиславом Ігоровичем, наші погляди злилися в лагідній усмішці, що розлилася в грудях приємним ласкавістю.

Витаючи в хмарах, я направилася на третій поверх. У серці метеликами колихалися емоції. Усе навколо здавалося світлішим та яскравішим, і кожен крок ніби знаменував швидкий прихід до нової глави мого життя. Майбутнє наповнилося обіцянками та надіями, і в ту мить я гостро відчувала, що здатна подолати будь-які труднощі.

Я повернулася до загону після проведеного часу з Владиславом Ігоровичем, відчуваючи себе повністю виснаженою. Час із ним пролітав так швидко, що я навіть не помітила, як він вислизнув із рук, наче пісок крізь пальці.

Відразу з поверненням до кімнати мене охопило відчуття втрати. Я усвідомила, що так і не наважилася поговорити з ним про вчорашній поцілунок, хоча серце палало від нетерпіння дізнатися, як він ставиться до мене й чи є в нас хоч найменший шанс бути разом. Усі ці почуття до нього просто зводили мене з розуму, і я не знала, що робити із цими емоціями.

Раптом мої глибокі роздуми перервав вереск Поліни. Здавалося, вона тільки й чекала мого повернення, щоб вставити свої п’ять копійок і знову зіпсувати мені настрій.

— Що, уже нагулялася? — злобно запитала сусідка, її голос долинув, як скрип не наточеного ножа.

— Ти про що? — повертаючись до реальності від солодких мрій про коханого, запитала я і здивовано подивилася на неї. У моїх очах ще була та магія, яку створював Владислав Ігорович, і я не очікувала такого початку розмови.

— Ну, ти ж із Мішею пішла вештатися… — вона вимовила це закляттям, і я майже відчула, як її слова проникали в мою душу й розсипалися на тисячі осколків обурення.

«Вона, мабуть, жартує. Як же людина могла бути настільки дурною?»

Я не сприйняла її слів навсправжки і відповіла сухо з ноткою сарказму в голосі:

— Смішно, я лампочки на другому поверсі вкручувала.

— Ну так, ну так. Звичайно. Можеш не прикидатися. Я все знаю про вас із Мішею. Не вдавай із себе невинну, — хмикнула вона. Її слова зачепили, моя душа збудилася хвилями гніву та нерозуміння перед необґрунтованою атакою.

Я не могла повірити, наскільки драматичною стала ця розмова, усе більше наповнюючись абсурдом. Моєю першою внутрішньою реакцією виявився сміх. Сміх їй в обличчя. Вона що справді вважала мене такою? Ось що вона думала про свою сусідку й тим більше про свого обранця. Це було настільки нісенітно й безглуздо, що сперечатися з нею здавалося абсолютно марною витівкою. Натомість я вирішила завершити цей безглуздий діалог, не відповідаючи.

Поліна замовкла, очевидно, збираючи залишки розуму в одне ціле. Але буквально через хвилину вона знову відкрила рота:

— Соня, нащо ти постійно лізеш до Міші?

Я ледве не подавилася цим запитанням, до цього часу не розуміючи, до чого вела ця розмова.

— Нащо він мені потрібен? — я відповіла голосом, у якому змішалися нерозуміння і роздратування.

— Ти поводиш себе як хвойда. Спокушаєш його постійно! — її голос перетворився на крик, і вона прорвала всі межі свого розлючення. Навіть для дванадцятирічної дівчинки, яка втратила контроль над емоціями, вона кидалася занадто різкими словами.

— Тобі зовсім дах поїхав? Він мені навіть даром не потрібен! — можливо, мої слова звучали образливо, але я не могла стримати гнів перед такими обвинуваченнями.

— Ну так. Усі бачать, як ти його постійно вмовляєш. Засос йому ставила. Цілувалась із ним. А може, йому твоя компанія неприємна!

Я відчула, як всередині кипить гнів від нерозуміння. Поліна, начебто, занурила мене в якийсь альтернативний світ, де нічого не мало сенсу.

— Ти сама себе чуєш? Ти навіть говориш його словами!

— Я йому довіряю і вірю його словам. Так що я теж так вважаю. Це моє бачення. — Останні слова були вимовлені з упертістю, наче вона була готова захищати свою точку зору до кінця.

Мені просто хотілося замовкнути, щоби припинити цю нескінченну розмову, адже Поліна, здається, не мала наміру зупинятися. Секунда за секундою, я відчувала, як нерви напружуються, і ця дискусія здавалася мені лише безглуздим витрачанням часу.

Зібравши останні сили, відчуваючи, що я вже не здатна більше вислуховувати її наїзди, я вирішила поставити остаточну крапку в цьому спорі:

— Якщо так, то можу сказати, що у вас нічого не вийде. Йому не дуже хочеться клопотатися з дванадцятирічною. Та ще й із такою плоскою! Але знаєш, бери на здоров’я! Ви будете ідеальною парою. Хай він тебе десь у кущах зґвалтує. Зате від мене нарешті відстане! — на цій голосній ноті я вийшла з кімнати, відчуваючи, як нарешті звільнилася від цієї напруженої ситуації. Ці двоє мене просто замучили до межі, і моє терпіння вичерпалося.

Душа знову спалахнула від нестримного гніву — божевільна пожежа в тісному приміщенні. По-перше, це було через бовдурів, з якими мені доводилося спілкуватися. Вони магнітом притягували безлад і хаос, а мої нерви горіли, як свічка на вітру. А по-друге, найбільше мене дратувало те, що я, попри всі зусилля, не могла стримати обурення через дрібниці. Чому кожного разу так важко просто залишити все в минулому й не витрачати емоції на дрібниці?

Мені дійсно хотілося просто піти, я прагнула сховатися десь удалині й, нарешті, вдихнути на повні груди. Повернувшись до холу, я зігнулася в м’якому кріслі, огорнута його затишком. Очі заплющувалися самі собою, і я поринула в короткий дрімотний сон, який настільки захопив, що залишитися в ньому хотілося надовго, хоча б до загального збору. І, розплющивши очі через невідомий мені проміжок часу, я опинилася у світі, повному енергії та руху. Однозагінці наповнили хол своєю яскравою динамікою, точно вихор, що кружляв навколо мене й шумів веселими розмовами та сміхом.

Хвилин через десять ми вирушили на зарядку. На дискотечному майданчику п’ятнадцять загонів розсіялися всією територією, готові до дії: кожен зі своїм вожатим на чолі. Наставники уважно стежили за своїми підопічними та підбадьорювали їх у моменти лінощів.

На сцені, досить незграбно, намагався показувати вправи фізрук. Зазвичай він був або п’яним, або вже в стані похмілля, тому зарядка в нього зазвичай здавалася якоюсь хаотичною подорожжю у світ нісенітних рухів. Але сьогодні він вийшов у своїй прямо-таки рідкісній формі. У його очах горіло полум’я рішучості, і він проводив зарядку з ентузіазмом, про який раніше можна було тільки мріяти.

Змішуючи вимогливість із гумором, фізрук роздавав зауваження наліво й направо, буквально не даючи нікому засумувати. Наш загін, на жаль, також потрапив у центр уваги. Поліна та Міша прохолоджувалися десь на галерці. Анна Андріївна тричі до них підходила, розбиралася і навчала моралі, але все даремно: вони, як сиділи, так і сидять.

Вчитель фізкультури витер піт з обличчя і подивився на нас з усмішкою, не забуваючи про стандартне запитання:

— Здоров’я в порядку?

— Дякуємо зарядці! — відповів табір в’ялим хором. Ніхто не приховував невдоволення: зарядка завжди вважалася неприємною прерогативою ранку, що забирала дорогоцінні хвилини сну.

— Перший загін, не розходимося! — зі сцени крикнув нам фізрук. Я відчула підступ: нас залишили явно не для того, щоб розповісти, які ми молодці. — Ставайте в шеренгу!

Тридцять шість напівсонних підлітків у одязі, просоченому потом і втомою, в один голос почали обурюватися. Усі до одного розуміли, що нас чекала друга зарядка особисто для першого загону. Тепер ми виконували не просто рухи для дітей під ритмічну музику, а серйозні вправи, які навіть у бадьорому стані спричиняли труднощі. Сил на повтор зарядки в мене вже не залишалося — я відчувала себе вичавленим лимоном, ледь знаходячи потугу стояти. Ноги відчувалися, як два важких мішки, наповнених свинцем, і кожен рух здавався великим подвигом. Таке відчуття, що нас готували до служби в армії…

Я ледь-ледь намагалася не впасти від виснаження. І все через цю Поліну.

Вожаті, як і здебільшого брали на себе відповідальність, та й весь загін у принципі постійно страждав через Поліну. Вона була, як шпилька в боці: постійно відмовлялася танцювати, заявляючи, що танець якийсь дурний, і вона б краще його поставила. Але коли їй пропонували це зробити, вона відмахувалася, кажучи, що це — не її обов’язок.

Поліна завжди знаходила причину для обурення. То їй не подобався партнер у танцях, то вона не хотіла допомагати в створенні реквізиту для виступу. Вона завжди стверджувала, що вона — найкраща, але коли приходив час діяти, вона звинувачувала всіх навколо у своїх невдачах, крім себе самої.

Я злилася на неї знову і знову, але, безумовно, могла зрозуміти. Тому що вона — не перша людина з подібним характером у моєму житті й точно не остання. Просто в цьому таборі, на цій зміні, їй не місце в нашому загоні. Тут її оточували цілком зрілі та самостійні люди. Звичайно, ми теж не без вад, але кого б зі своїх однозагінців я не навела в приклад — вони всі куди старші фізично та морально, ніж Поліна.