Табір: мої записи

На тихій годині мої думки зливалися в одну гармонію, і весь світ для мене ставав другорядним. Мені не хотілося ні їсти, ні займатися чимось іншим, окрім як тонути в спогадах про Владислава Ігоревича. У душі бушувала меланхолія, ніби осінній дощ, який лише посилював мою тугу.

Його грубий прокурений голос лунав у моїх вухах, запрошуючи у світ бажань та таємниць. Безодні карі очі, у яких я губилася, ніби в озері вічності, манили до себе в морок ночі. Нерівне дихання, наче неспокійне море всередині нього, нагадувало про його близькість та присутність.

Гарячі, трохи пересохлі губи, які знаходили мої, ніби забуті скарби, і залишали після себе відчуття солодкої ніжності. І його запах — суміш сигаретного диму та одеколону з мускатними нотами — огортав мене, ніби магічний оберіг, наповнюючи моє серце почуттями, які я не могла навіть висловити словами.

Повністю захоплена своїми думками, я повернулася до дверей. У цю ж секунду вона відчинилася, а на порозі стояв сам Владислав Ігоревич, наче почув мої думки: точно втілився зі мрій.

— Дівчата, привіт, — вожатий мимохіть привітав нас. — Соню, мені хлопці сказали, що в тебе є викрутка. Могла б позичити, будь ласка? — він поглянув на мене з ласкавістю, яка заливала мою душу як теплий літній дощ, але в його очах було помітно трохи сором’язливості. У цю мить його очі ніби сяяли добротою, але одночасно щирість його емоцій надавала їм особливої чарівності, як момент зустрічі двох душ, які розуміють одна одну на рівні, що не піддається словам.

Я завмерла, не в змозі відвести від нього погляд. У ту ж мить мені згадалися відчуття, як хлопець сидів поруч, його дихання хвилювало повітря, а серцебиття переповнювало все навколо. Пам’ятала, як його губи легко торкнулися моїх, ніби ниточка долі, що зв’язує нас.

Мені знадобилася ціла вічність, щоб усвідомити, що слова Владислава Ігоровича були адресовані саме мені. Думки поверталися до реальності, але я все ще відчувала ту магію, що витала в повітрі після поцілунку.

Точно, у мене дійсно є викрутка. Я взяла її, щоб відчинити балкон чи вікно настіж, адже минулого року ледь-ледь вдалося: я відкручувала гвинти старим канцелярським ножем, який постійно зісковзував і залишив мені пару досить глибоких порізів на долоні та великому пальці. Щоправда, цього літа вона мені так і не знадобилася.

Я дістала косметичку й поспіхом почала викидати з неї все, що тільки можна: олівець для брів, для губ, помаду, старі мамині тіні, художні пензлі з поні та білки, цукеркові обгортки, жуйки, пару локшин та пюре, пилочки та напилки. Викрутка лежала на самому дні, а по-іншому до неї не дістатися.

Знайшла! Владислав Ігоревич узяв простягнуту йому викрутку й підійшов трохи ближче до ліжка, розглядаючи вміст моєї косметички — суто жіночий набір, нічого зайвого. Хлопець хитро усміхнувся, а потім нахилився і взяв одну локшиниу:

— Можна? — дещо збентежено запитав він.

— Так, бери, — сором’язливо відповіла я.

— Дякую, і за викрутку особливо!

Його голос був музикою для моїх вух, я тонула в його звучанні. Цей голос був моїм затишком і щастям, і я могла б мліти від нього нескінченно. Вісім років я слухала його у середу, п’ятницю і неділю, але тільки зараз я відчула, що він запалив у мені вогонь. Я не могла відірвати очей від нього, коли він виходив із кімнати. Владислав Ігоревич зникав із поля зору, а я продовжувала стежити за ним, забувши про все на світі.

Тільки Поліна з її пронизливим голосом і нескінченним скандалом змогла розбити моє зачарування.

— Викрутка? — насміхалася вона, — Міша правду казав. Ти й дійсно хвора…

Але я вже не звертала на неї уваги…