Табір: мої записи

— Вставайте на зарядку! — голосив вожатий, пробиваючись крізь сон.

Невже я все ще не прокинулась? Час уже шикуватися, а я все ще валялася в ліжку. Не хотілося чекати гніву Данила Анатолійовича, тож довелося вилазити з мого затишного укриття. Я протерла очі, і… Тіло відчувалося настільки важким, що піднятися мені вдалося лише з другої спроби.

«Йой ніби приклеїли!»

Як тільки я встала, захотілося знову впасти в ліжко. Голову розривала мігрень, а щобільше я відчувала крепатуру у всьому тілі. Біль у спині та руках була настільки сильною, а ноги огортала така слабкість, що навіть стояти було складно.

«Нічне «тренування» залишило свій слід…"

Я була готова пожертвувати всім, лише б залишитися в ліжку та пережити цю каторгу в спокої. Особливо без ранкової зарядки. І бажано без інших занять, які так люблять проводити дорослі.

А на додаток переді мною бовваніла складна розмова з вожатою, яка, без сумніву, не залишить наші нічні «пригоди» без уваги.

Важко зітхнувши, я відійшла на кілька кроків від ліжка та подивилася на себе в дзеркало. У відображенні я побачила бліду дівчину з опухлими очима та темними колами під ними. Волосся, заплутавшись у безлад, здавалося гніздом. Коли я підняла руку, щоби придати йому хоч якийсь вигляд, зрозуміла, що вони воно ще було вологим, оскільки було заплетено в коси.

Не витримавши погляду на таку «себе», я відвернулася та подивилася на сусідку.

Міла, ніби невинна лялька, спокійно спала в ліжку, не звертаючи уваги на шум навколо. Чесно кажучи, я трохи заздрила їй, адже вона не турбувалася про «праведний гнів» дорослих або про те, що її прийдуть будити.

«Цікаво, хто з нас тут справжня соня?»

У моїй голові пронеслась ідея для «витівки», і я, немов парячи, підійшла до Міли й голосно закричала їй у вухо:

— Підйом!

За цей жарт я миттєво отримала різкий удар по шиї. Не встигнувши зорієнтуватися, я впала на підлогу. Мені не вдалося стримати емоції від того, що моя «витівка» вдалась, і я почала сміятися, наповнюючи кімнату нотками істерії.

Міла, «кошлате чудовисько», розплющила очі й, відкинувши ковдру, прийняла вертикальне положення. Вона глянула на мене з легкою насмішкою, а в її очах читалася суміш здивування та поблажливості. Сусідка посміхнулася, спостерігаючи за моїми веселощами, а потім, перейнявши настрій, сама розреготалася.

— Чому я маю повторювати?! — заревів Данило Анатолійович.

Він непомітно увійшов до нашої кімнати, налякавши гучним голосом. Ми миттєво заспокоїлися і почали збиратися, ніби заведені роботи. На чищення зубів чи перевдягання вже не залишалося часу. Я встигла тільки надіти кросівки й одразу вирушила до виходу. Міла ж пішла в домашніх капцях, вважаючи, що немає кращого взуття для зарядки.

Я вийшла в коридор, але не змогла пройти повз тридцять четверту кімнату. Ймовірно, хлопці зараз перебували не в найкращому стані. На їхньому місці я б не прокинулася.

Не маючи сили стримати цікавість, я відчинила двері і прослизнула всередину. Як я і передбачала, усі хлопці лежали на своїх ліжках і не збиралися вставати. Я лише співчутливо кивнула, розуміючи, що допомогти їм явно не зможу. Стати тим, хто порушить їхній сон і отримає порцію вишуканої української лайки, мені б точно не хотілося.

— Та ви знущаєтесь! — почувся голос Данила Анатолійовича.

Вожатий знову помітив мене в бездіяльності й кинув жахний погляд. Я миттєво усвідомила свою помилку і, перш ніж на мене знову почнуть кричати, покинула палату і спустилася на шикування.

Через п’ять хвилин із корпусу вийшли або, точніше, виповзли четверо хлопців. Вони виглядали настільки жалюгідно, що мені було боляче на них дивитися. Найбільш занедбаним випадком був, звісно, Андрій — усі його травми світилися на обличчі. Саша, хоч і виглядав адекватно, йшов ледь-ледь. Думаю, що синці, які він отримав учора в бійці, ще відгукнуться йому. Льоша та Ігор здавалися цілком нормальними. Але всі хлопці були явним відображенням алкогольного отруєння та жахливого похмілля.