Табір: мої записи

Після полудня, вирішивши, що прийшов час поговорити з Вікою, я вирушила до двадцять другої кімнати. Її сусідки сиділи в холі, захоплено спілкуючись із нашою подругою Свєтою, і я відчула полегшення, що зможу побути з Вікою в спокійних обставинах.

Двічі постукавши, я не дочекалася відповіді й рішуче відчинила двері. У тиші спальні, на своєму ліжку під вікном, лежала Віка.

Дівчина виглядала жахливо хворобливо. Ще б пак — вона ж втратила не менше півлітра крові. Обличчя Віки набуло нездорового землистого відтінку, ніби тінь смерті торкнулася її шкіри. А губи стали бежевими, нагадуючи про свою присутність лише тоненькою рожевою смужкою. Під її очима виднілися на диво явні мішки, а щоки впали, ніби втрачені внутрішні сили залишили слід на її обличчі. Загалом, Віка нагадувала дівчину, що тільки-но повернулася зі світу мертвих, і, можливо, це було не так далеко від істини.

Вона мимохіть кинула на мене погляд, важко звертаючи увагу на мою присутність, а потім різко відвернулася до стіни, ніби мене в цій кімнаті й не було.

— Вік, ти не хочеш поговорити? — запитала я, підходячи до неї і відчуваючи тяжкість атмосфери.

Я заздалегідь знала відповідь на своє питання: звісно, вона не хоче розмовляти. Хто взагалі захоче обговорювати невдалу спробу самогубства? У цей момент я відчула, що для Віки я стала головним ворогом.

—Не хочу, — байдуже прошепотіла вона, втупившись стіну.

— Ні, хочеш, — настійливо відрізала я, сідаючи на її ліжко.

Віка відвернулася і незадоволено на мене подивилася, хмикнувши. Я хотіла запропонувати дівчині усамітнитися в більш спокійному місці, де вона могла б почувати себе комфортніше, але її фізичний і моральний стан зараз цього не дозволяв. Тому я вирішила просто бути поруч, готовою підтримати її, якщо вона вирішить поділитися почуттями й переживаннями.

— Що тобі від мене треба? — злегка відкривши рот, запитала вона.

— Мені просто цікаво: чому? — Я подивилася на неї.

— А мені цікаво: навіщо ти прийшла? Дурепа! — хрипло скрикнула вона, висловлюючи роздратування, наскільки це взагалі можливо в її стані.

Її слова заділи мене за живе. Віка промовила їх із такою жорсткістю, що мої спроби допомогти здавалися їй зайвими й нав’язливими. Хоча її стан залишав бажати кращого, вона не потребувала ні моєї допомоги, ні співчуття.

— Ти хочеш сказати, не варто було?

— Так. Саме так. Я просто хотіла померти, щоб мене ніхто не чіпав. — Вона знову повернула голову до стіни.

Відчуваючи, що атмосфера напружена і Віка не готова до діалогу, я розуміла, що зараз піти — доречне рішення. Однак ця розмова, всупереч її складності, лишалася для мене єдиною можливістю все зрозуміти.

— Слухай, я могла б зараз сказати щось типу «Самогубство — не вихід», але навіщо? Якщо це не було спонтанним, імпульсивним рішенням, то, будь ласка, розкажи. Я тут, щоб допомогти і зрозуміти тебе, а не засуджувати.

У кімнаті знову повисла тиша, яку не хотілося переривати. Мабуть, на місці Віки, я вже давно б себе послала. Однак її безмовність була показником того, що вона думала. Я не могла точно визначити, про що саме, але її невербальні сигнали й мовчання говорили мені, що ситуація не настільки погана. Можливо, вона усвідомила, що є підтримка й можливість поділитися своїми почуттями.

— Я хочу поділитися з тобою свою історію, — почала я, спершись спиною на ліжко і, у такий спосіб, розмовляла з порожнечею. — Колись, три роки тому, я була найвеселішою і безтурботною дівчинкою. У мене були кращі подруги, з якими ми гуляли цілими днями. І, як це часто буває, ми дуже сильно посварилися через дрібниці, які насправді самі і придумали. Тоді я зрозуміла, що ми не можемо більше бути подругами. Я почала віддалятися, та ніхто й не хотів мене зупиняти. Усе закінчилося, точніше, повинно було закінчитися, у день Останнього дзвоника. Десь у глибині душі в мене засіла надія, що я все ще їм потрібна, але в той день про мене знову забули. І я зрозуміла — це кінець. Я прийшла додому й довго плакала. Потім я вийшла на балкон і встала на віконну раму, дивлячись із висоти десятого поверху. І мені варто було тільки ступити, і я лечу вниз. Але я зупинилася. Я зрозуміла, що це нічого не доведе ні моїм колишнім подругам, ні моїм батькам. Вони вважали мене імпульсивною. Вони не розуміли й не бачили своєї провини. Я злізла звідти, так і не втіливши задумане. І я опинилася в ямі, з якої вибиралася понад два роки, долаючи внутрішню боротьбу. І я не хочу, щоб моя історія повторилась із тобою. — Намагаючись виразити впевненість у голосі й одночасно стримувати захоплені емоції, я коротко передала Віці історію найболючішого періоду у своєму житті.

Ця розповідь вимагала від мене зусиль, і морально виснажувала. Я розуміла: те, що я сказала — це лише спрощена істина, яка не передавала весь біль тієї реальності. Однак я сподівалася, що це хоча б трохи допоможе Віці зрозуміти, що вона не одна у своїх почуттях і що є хтось, хто готовий слухати й підтримувати.

— Ну й дарма, — ледь-ледь промовила Віка, але я все ж почула.

— Що ти збираєшся тепер із цим робити? — Відвела розмову від спогадів, я питально подивилася на її руки.

— Нічого.

— Тобто ти не збираєшся їхати до травматології? Можуть же залишитися шрами, якщо не зашити.

— Мені все одно. Навіщо хвилюватися про шрами, якщо все одно опинишся під землею?

Її риторичне запитання я сприйняла як жарт, але одразу зрозуміла, що в цьому випадку жарти були недоречні. Я розуміла, що зараз Віці потрібен спокій, щоб розібратися зі своїми внутрішніми демонами, і в цьому я не могла допомогти.