Табір: мої записи

Солодкий сон про Владислава Ігоровича потихеньку вислизав у небуття: хтось активно трусив мене за плече. І якому розумнику тільки знадобилося будити мене посеред ночі? Від постійного трусіння — вестибулярний апарат ні до чорта — мозок починав повільно працювати.

— Соню. — Крізь пелену сну у свідомість, що ще не до кінця прокинулася, проривався хрипкий шепіт. — Соню, ти мені потрібна, — низький голос говорив усе тихіше, тому я знову почала провалюватися в сон. Розплющивши одне око, у місячному світлі, що пробивався крізь віконні шибки, я побачила силует людини, що сиділа на колінах перед моїм ліжком. У темряві, та ще й заспаною, силует я розгледіти відразу не могла, але голос явно належав Саші.

— Що ти від мене хочеш? — невдоволено пробурмотіла я і, підтягуючи вище теплу ковдру, повернулася в інший бік, до стіни, не бажаючи порушувати свій спокій. Особливо хотілося знову повернутися до свого коханого, з яким ми разом, хоч і уві сні.

— Ігор зник, — коротко промовив Саша, не забираючи міцну долоню з мого плеча.

— Як зник? — миттєво відреагувала я, одночасно прокидаючись. — Куди зник? — Від сухості в горлі кожне слово давалося насилу.

Широко розплющивши очі, щоб швидше прокинутися і змусити мозок працювати, я підвелася і провела рукою по підлозі. Телефон, ледь не впавши, перекочував у руку й освітив кімнату яскравим спалахом від екрана: на годиннику друга сімнадцять.

— Курити пішов пів години тому він і ще не повернувся. Я ходив шукати, там але… Немає його, — голосом, що заплітався, говорив Саша, від чого слова мінялися місцями, ледь-ледь зберігаючи сенс.

— Куди взагалі могла піти людина із зачиненого корпусу? — серйозно запитала я, чекаючи відповідь на цілком логічне запитання. Я остаточно прокинулася, і тепер розум був готовий працювати, щоправда, сумніваюся, що справно.

Прокинулася і Поліна, яка почала щось нам буркотіти зі своєї частини кімнати: «заткніться або я покличу вожатих», «що взагалі робить хлопець у жіночій спальні вночі», «чим би ми тут не збиралися займатися, чому ми порушуємо її спокій», і так далі.

Протерши закислі від сну очі, я мимоволі окинула поглядом Сашу й полізла під ліжко за кросівками, які довелося виловлювати на дотик із темряви. Якось зав’язавши шнурки — не найкраще заняття для мене о другій годині ночі — я взяла телефон і вслід за Сашею, що хитався під час кожного кроку, вийшла в коридор.

У приміщенні стояла чорна темрява, від чого яскравий промінь телефонного ліхтарика різко вдарив в очі, які одразу ж почали сльозитися. Саша стояв переді мною, очікуючи подальших дій. На ньому були лише улюблені зелені шорти до коліна. І навіть у світлі ліхтарика мою увагу привернув графічний прес: не вісім кубиків, звичайно, але в наших реаліях це неможливо, тим паче для дуже високого підлітка. Погляд упав на тонку чорну лінію, яка вишукано перетинала тіло на ребрах і миттєво привертала око. Щоправда, розгледіти її краще не вдалося. Оглянувши Сашу з голови до ніг, одразу ж знайшлося пояснення і невиразним словам, що хаотично зривалися з його вуст, і млявій ході, і скоцюрбленому стану. Хлопець просто був занадто п’яним, чим і пояснювалося зникнення Ігоря посеред ночі.

«Та вже: як курити в кімнаті вночі, то вони перші, а як ввімкнути розум, щоб не виходити п’яним із корпусу вночі, то це їм, здається, не дано."

І чого тільки Саша до мене прийшов: у нього точно є більш працездатні сусіди по кімнаті. Дивовижні люди!

— Дай свій номер! — наказала я, від чого Саша трохи напружився.

— Ти думаєш, я пам’ятаю… — процідив він, а потім почав неспішно диктувати цифри, час від часу збиваючись.

«Сподіваюся, що я не додзвонюся вночі до якогось бідолахи, який тихо-мирно спав…"

А потім, все-таки бажаючи переконатися в коректності, я набрала новий номер і екран мобільника Саші той же час спалахнув яскравим білим світлом, що різало очі. Юнак ствердно кивнув, а потім зберіг мій контакт, підписавши його «Соня сонечко».

«Цікаво, він думав, що я не побачу, або це був підкат?» — на мить задумалася я, а потім відкинула з голови зайві думки.

Обговоривши приблизний план дій, ми разом спустилися сходами. Внизу ні охоронців, ні вахтера не виявилося. Навіщо охороняти будівлю вдень, але не охороняти вночі?

За минулі чотири дні про наш сьомий корпус я зрозуміла тільки те, що проектував його або якийсь геній, або якийсь божевільний. Планування дійсно досить дивне: з парадного входу перший поверх відсутній і потрапити на нього можна тільки через непомітні маленькі двері під сходами.

Саша привів мене якраз до цього «порталу», що заввишки виявився навіть нижче за мене. Нирнувши всередину, ми опинилися в повній темряві — на першому поверсі не було ні одного вікна. Можливо, саме в таких місцях ходять привиди: внутрішня тривога знову давала про себе знати. Пройшовшись темним коридором, що буквально сповнювався старістю і вологістю, ми зупинилися біля запасного виходу.

На дверях із будівлі висів відімкнутий замок, очевидно, в Ігоря був ключ. Хоча це й не дивно: у всьому таборі встановлювали однакові замки, так що хлопцеві, який тут уже відпочивав щонайменше четвертий рік, знайти ключ не було б складно. Може бути, це навіть той самий ключ, яким Саша відмикав двері на пожежні сходи минулого ранку.

Метнувши Саші серйозний погляд на прощання, я нерішуче пішла в бік лавочок, а хлопець направився в протилежний. У повній тиші гулкі стуки серця з божевільною частотою здавалися стуканням дятла о кору дерева.

Чесно кажучи, лазити вночі в таборі при світлі ліхтарика посеред лісу й дерев, що впали, — таке собі задоволення. Щобільше, я від п’яток до голови вкрилася гусячою шкірою від не літньої прохолоди: на вулиці, а тим більше в лісі, температура падала до дивовижних показників — градусів п’ять або десять максимум. Тому я у своїх спортивних батьківських шортах вище коліна й розтягнутій старій футболці майже одразу змерзла.

Блукаючи великим лісом, постійно лякаючись кожному подиху вітру, я відчула паніку. Розум забив тривогу: а раптом тут хтось ходить, або раптом зараз хтось вийде з кущів, а раптом… Моя постійна параноя наздогнала мене й тут.

«Хай йому грець! — вигукнула я у власних думках. — Скільки ще треба лазити в цьому мороку? Ні, я свою частину плану точно виконала, нехай і безрезультатно».

Так що, вз огляду на мою надмірну любов сахатися від кожного подиху вітру, я зі спокійною душею вирушила до корпусу. Раптом Ігор валявся десь на сходах, а ми із Сашею чомусь обшукували територію?

Відчинивши важкі дерев’яні двері, я увійшла до будівлі, одразу ж зігріваючись після вуличного «морозу». Невеликими кроками я пройшла першим поверхом, а потім повернулася та поповзла до запасних сходів, звідки можна було вийти на другий поверх: сподіваюся, двері будуть відчинені. Пронизуючи могильну тишу корпусу, у руках раптом завібрував телефон: на яскравому екрані з’явився дзвінок від «Шурика».

— Соню, ти де? — Лунав тремтячий голос Саші в слухавці, який усе ще тягнув слова.

— У корпусі на запасних сходах. А що? Ти де? — відчуваючи щось недобре, тихо запитала я та зупинилася, прислухаючись до того, що відбувалося в будівлі.

— На ґанку внизу, — пробурмотів Саша, і я буквально відчувала, з якою важкістю йому доводилося розмовляти. — Двері зачинені. Ігор, мабуть, уже всередині, — невиразно мимрив хлопець, але мені не склало труднощів розібрати, що він говорив — досвід у перекладі з п’яної мови в мене був — а потім Саша жалібно зітхнув, і я наче телепатично побачила, як він закотив очі.

— Добре, я його тоді знайду. — Відчуваючи, як всередині посилювалася тривога, я кинула слухавку.

Від того, що десь корпусом, у повній темряві, блукав абсолютно неадекватний хлопець, який міг просто мене не впізнати через сплутаність свідомості, накинутися на мене, схопити, налякати, і далі за списком, стало «трохи» лячно. Нехай і флегматичний Ігор, навіть п’яний, малоймовірно буду поводитися неординарно, легше від цієї думки не ставало.

Затримавши подих, я повільно дорахувала до десяти та почала підійматися сходами. Втомлена, на хитких від нестачі сну ногах, я тяглася другим поверхом. В одинадцятому загоні не всі двері були відчинені, але там, де можна було роздивитися кімнати, силуету Ігоря не спостерігалося. Пройшовши рівно половину коридору, я безвихідно подивилася на центральні сходи, які вели до душевного спокою та зручного ліжка. Але зараз переді мною стояли лише дві мети: знайти Ігоря та врятувати Сашу, який у цей самий момент мерз на вулиці в одних шортах.

Оглушливий крик пролунав із номера позаду мене, відбиваючись луною від стін корпусу. Інстинктивно розвернувшись, я відразу ж побігла до прикритих дверей десь позаду, хапаючись за цей крик як за єдину можливу зачіпку.

Ривком відчинивши двері, я забігла до кімнати та завдяки м’язовій пам’яті відразу ж натиснула вимикач. Засліплююче світло різало очі, і, крізь сльози, я оглянула палату.

На підлозі валявся Ігор, прикриваючись від світла рукою, і щось марив, а три пари дівочих очей по п’ять копійок — точно як у лемурів із мультфільму — втупилися на мене. Обстава — точнісінько як у кімнаті Ігоря, хіба що відсутній важкий запах цигарок — тим більше що й розташовувалася вона прямо під номером тридцять чотири, тільки на другому поверсі.

Я стояла, як вкопана, чекаючи, поки мозок завершить обробку інформації. Досить дивно, що людина в такому нетверезому стані змогла безперешкодно відімкнути та замкнути замок ключем, але не змогла знайти свою кімнату, переплутавши із чужою, і навіть не помітила, що в ліжку вже хтось був.

Усвідомивши, що пора діяти, я, не звертаючи уваги на обурення мешканок цієї палати, підійшла до безпорадного Ігоря та, схилившись над ним, почала легко шльопати його по обличчю.

— Ігорю, підйом, нам не сюди, — не знижуючись до шепоту, голосно говорила я, але ні на мій голос, ні на ще ледь вловні поштовхи хлопець не реагував. — Вибачте, дівчата, він просто трохи лунатить, — завуальовано пояснювала я ситуацію, звертаючись до мешканок «хором».

Дівчата, усі як одна, на мене незадоволено позирали. Не звертаючи на них ніякої уваги, я спробувала підняти Ігоря, але зараз він був як мішок із картоплею: дуже важкий мішок. Схопивши хлопця під пахви, я зібрала всю свою силу духу й залишки м’язів, які так завзято набирала в тренажерному залі, і поволокла юнака до виходу.

Видихнувши, ледве ми покинули кімнату, я кинула це чудо в пір’ях на килим у коридорі.

Ігор — худий парубок, так що, теоретично, навіть я могла б його підійняти: зрештою ж, я — явно не крихітна низька дівчина. Але, зважаючи на різницю в зрості майже на дві голови, мої плани розвіялися в небуття. Зараз, коли ми були так близько, я могла сказати, що Ігор не був таким уже й дохляком: плечі точно ширші за мої, руки — підкачані, і навіть стегна перевершували мої за об’ємом. На вагу, кілограмів сімдесят п’ять — брата свого в такій вазі я піднімала, щоправда, не несла, як наречену від олтаря. Так що зараз тягнути це двометрове диво дивне в мене явно не вийде. Тут би когось типу мускулистого Льоші або хоча б міцного хлопця на кшталт Саші чи Андрія.

Обурено зітхнувши — уже в сотий раз за цю ніч — я сіла навприсядки й почала ритися по кишенях хлопця: Ігор мляво протистояв.

Ні, ну подивіться на нього! Сам тут намудрив, а тепер ще й заважав усе виправити. Десь всередині, біля сонячного сплетіння, з’явилося невтоленне бажання просто залишити Ігоря тут: хай відсипається, а зранку сам прийде.

Але зараз завдання полягало не в тому, щоб врятувати Ігоря: потрібно допомогти Саші, який досі стояв на вулиці — у темряві, сам, в одних шортах.

У кишенях бавовняних бермуд Ігоря, явно не підходили йому за розміром, знайшлося вагон і маленький візок сміття, але ключа там не було. Я мимоволі оглянула шию, але погляд залишився на виразних, особливо у світлі лише ліхтарика, ключицях. Худоба йому явно личила, але зараз не про це. Пальці потягнулися до шиї юнака, але, вчасно схаменувшись, я осмикнула руку: ключа там також не було, а отже немає чого лізти до хлопця. Перевівши подих, я поглянула на його руки: тепер у тьмяному світлі виднілися виразні м’язи й доріжки судин на передпліччях. Але, крім вроди, що захоплювала дихання в естета, шукаючого прекрасне в усьому, на руках Ігоря — нічого.

— Ні, ну суто фактично, не міг же він його в трусах запихати… — вголос пробурмотіла я, опускаючи погляд на цю частину тіла Ігоря, хай і прикриту чорною тканиною шортів. Твердження завершилося само собою: — Хоча знаючи його — міг.

«Ні, ну Ігор п’яний, а не недоумкуватий, так що він навряд чи кишеню шортів із трусами переплутав. Напевно десь у дівчаток посіяв», — вертілось у мене в голові. А може, я просто відкладала момент, бажаючи перевірити всі можливі й неможливі варіанти, перш ніж прийти до точки неповернення: якщо одразу лізти Ігореві в труси, то життя вже ніколи не буде колишнім.

Зуби несвідомо заскрипіли — якось недоречно повертатися до цих дівчат і турбувати їх сон: якби мене хто-небудь уночі розбудив, ще й за таких обставинах, я б точно «дякую» не сказала.

Тихо відчинивши двері — скрипіли, так само як і в нас — я прослизнула в кімнату, вимикаючи ліхтарик, поки він знову не розбудив усіх нараз. Дві дівчини вже спали, а жертва нічних пригод Ігоря, до якої він заліз у ліжко, почула кроки й миттєво повернула голову.

— Що ще? — шепотом кинула дівчина, піднімаючи тулуб. — Можна нарешті поспати?

— Вибач, ключа посіяли… Не знаходила? — відповіла я: без потреби, а швидше як відвертальний маневр. Не дочекавшись, поки знову розгорнеться сварка, я нахилилась і швидко провела рукою під ліжком та навколо. Пройшовши долонею по старому килиму, я відчула невеличкий ключ і зітхнула з полегшенням: половина проблеми вже вирішена. Я одразу ж вискочила з кімнати, не знижуючись до сльозливих прощань: тоді б точно мене послали далеко й надовго.

Ігор усе так само лежав у коридорі й, можливо, уже бачив десятий сон. Я спустилася запасними сходами пробігла коридором. Довелося знову ввімкнути ліхтарик: на дотик відімкнути замок запасних дверей ніяк не виходило. На ґанку стояв Саша, змерзаючи: м’язи преса помітно напружилися, через що тепер його тіло придбало неймовірну чарівність у темному місячному світлі. Хлопець усім своїм виглядом давав зрозуміти, що він «трохи» змерз, і це не дивно: близько години на вулиці, одягнувшись лише в шорти навіть без футболки — така собі розвага. Не втрачаючи часу, я пропустила Сашу в корпус, а потім ми швидко піднялися на другий поверх до Ігоря.

Від свіжого повітря Саша вкрай захмелів, хоча, згадуючи його стан у моїй кімнаті, ймовірно, було так само. Він мовчав і безцільно дивився на свого сплячого друга. Саша підійшов до Ігоря і, схопивши його, як маля, спробував підняти. У нього вийшло відірвати свого друга на десять сантиметрів, а потім Ігор, як мішок із кістками, знову опустився на підлогу, а поруч із ним впав і Саша — він уже п’яний, як чіп.

Тепер Саша не реагував ні на що: ні на тихе муркотіння, ні на невиразне бурмотіння — ніби переді мною Спляча красуня. Можливо, хлопець вдарився головою об підлогу, а може, рівень алкоголю в крові досяг позначки «максимум» і організм просто перейшов у стан гібернації, відмовляючись далі працювати.

— Сашо, де Льоша та Андрій? — прошипіла я, почавши сильно трусити хлопця. Юнак абсолютно не відгукувався, ніби він зараз спокійно лежав у своєму ліжку й бачив солодкий сон. Ситуація набирала обертів, здаючись безнадійною.

— Чорт, чорт, чорт, що робити? — Відчуваючи, як до горла підступала нудота, а повітря відмовлялося проникати в легені, я почала хапати себе за волосся — тільки панічної атаки мені зараз не вистачало. Ідея залишити хлопців тут уже не здавалася мені такою божевільною. Але я не хотіла псувати своїм друзям репутацію, тим більше на початку зміни.

«Мені потрібно дотягнути їх до спальні за всяку ціну», — твердо промовила я в думках.

Я побігла нагору: варто було спробувати знайти інших мешканців тридцять четвертої кімнати. Але ледь я відчинила двері, мої шанси на успіх впали до нуля: у центрі спальні, на килимі, валявся Міша, біля ліжка Льоші під вікном стояло (неважко здогадатися, з якою метою) пластикове відро, а Андрій на мій заклик і спробу розбудити лише щось невиразно промимрив. У цій палаті чекати допомоги було не від кого.

Залишилося лише дві кімнати, де мені могло пощастити, тому я, не гаючи часу, одразу побігла в кінець коридору. У двадцять третій палаті спали всі без винятку, і мені не хотілося ставати негідником в очах товаришів, щоби порушувати їхній спокій. А ось у сусідньому номері, двадцять четвертому, мені пощастило трохи більше. Тут жили Міша зі Славою, але перший із них пив разом із панами-пияками, а ось його сусід, Слава, сидів на краю ліжка. У темряві, розсіченій лише променями з вікна, хлопець здавався мені надприродно маріонетковим: поза виглядала звичайною, а от погляд — порожній, безжиттєвий, мертвий.

— Славо, Слав, ти можеш мені допомогти? — тихо прошепотіла я, намагаючись не налякати хлопця, і підійшла ближче. Але Слава навіть не звернув на мене уваги: він продовжував безцільно дивитися перед собою з напіввідкритим ротом — ніби перебуваючи в трансі.

— Славо, ти чого? — не розуміючи, що відбувається, запитала я.

— Зараз, зачекай, доповідь дослухаю і підемо за камінням, — хрипко вимовив хлопець, ніби все гаразд і він не виголосив якусь дурницю. Свідомість, обробивши вищесказане, видала мені лише невиразну емоцію: щось між сміхом і ступором.

До мене дійшло не одразу — тут у нас жив справжній сновида. Прийнявши це як факт, я вийшла з кімнати, вирішивши залишити бідолашного Славу в спокої — його й так життя не милувало.

Я завмерла в коридорі, роздумуючи, що робити далі, і висновок напрошувався неутішний: у нашому загоні допомоги не знайти, і це мене дуже засмучувало. Єдиний можливий варіант — спробувати розбудити Сашу та Ігоря, щоб вони хоч якось, хоча б із моєю допомогою, піднялися на наш поверх і спали тут, причому навіть не обов’язково, щоб у своїй кімнаті.

Прийнявши це як даність, я зайшла у свою спальню і взяла пластикову чашку, яку «позичила» у їдальні: ну, а що, мені потрібніше. Мої сусідки міцно спали, тому я не боялася їх розбудити, коли набирала воду у ванній.

Знову спустившись на другий поверх, я підійшла до Саші і, зажмурившись, вилила всю воду йому на обличчя. Але він лише невиразно закричав і почав активно відпирхуватися.

— Так, Соню, дуже розумно з твого боку, нічого не скажеш: заслужила премію «Геній року» з огляду на те, що в корпусі панувала первісна тиша»

Паніка посилювалась, і я намагалася хоч якось заспокоїти розшалілого Сашу. Пульс зупинився — від несподіваності чи від страху: двері в кінці поверху відчинилися, і з них хтось вийшов.

Серце сховалося в п’яти, а може, і зовсім втекло в невідомому напрямку. По силуету незнайомця точно можна було сказати: це не дитина, а цілком дорослий високий чоловік. Друзів четвірки я запам’ятала, і ні один із тих хлопців не нагадував цього незнайомця.

У голові з’явилася тривожна думка: «Тут, крім одинадцятого загону, жили ще й деякі технічні працівники. Ну все, тепер мені точно гаплик!»

— Що тут відбувається? Що за постійні верески і крики? — низьким прокуреним голосом запитав чоловік. Хоча за тоном — не чоловік, а швидше… молодий хлопець? Силует наполегливо наближався, рухаючись семимильними кроками, і, коли він підійшов ближче, я пізнала в незнайомці Владислава Ігоровича: злого, сонного, з кошлатим волоссям та в одних шортах, але з усім тим, такого рідного та коханого. Хлопець розгублено, але досить серйозно подивився на мене, потім уже більш здивовано на мокрого Сашу, а потім на ледь дихаючого Ігоря. — Ви взагалі бачили, котра зараз година? — зірвавшись із шепоту на крик, кинув Владислав Ігорович. — Ви мусите зараз спати. І я взагалі-то теж.

— Влад, точніше Владислав Ігорович, можете допомогти? — намагаючись зробити невинне обличчя, жалібно сказала я.

Хлопець втомлено зітхнув, присів навприсядки й, крізь темінь, настільки можливо, придивився до облич хлопців, що лежали на килимі.

— Так, і що це таке? — Увімкнувши строгого та суворого вожатого, він подивився на мене. У темряві я не могла розгледіти якоїсь емоції в його погляді, але в голосі було чути, ні, не гнів, а швидше сміх.

— Нічна пригода, — збентежено відповіла я, намагаючись трохи згладити гострі кути.

Владислав Ігорович лише недовірливо на мене подивився, ще раз сумнівно оглянувши спочатку хлопців, а потім мене:

— І я тут до чого?

— Ну, Влад, ти сам же був таким, — жалісливо промовила я: з усіма буває, тим більше з Владиславом Ігоровичем буває ох, як часто. — Ну, напилися люди трохи. Можливо, не трохи. Допоможи їх донести нагору. — Я подивилася на нього найневиннішими очима. — Будь ласка.

Без жодної емоції на мої сльозливі прохання, хлопець підійшов до Ігоря і взяв його за ноги:

— Кому стоїмо? Чого чекаємо? Бери за руки й понесли.

Миттєво зорієнтувавшись, я взяла Ігоря під пахви, і ми повільно, але як єдине ціле, несли це тіло в його кімнату. Скинувши важку тушу на ліжко, ми повернулися за Сашею і також доставили його до ліжка.

— Все, на добраніч, — невдоволено пробурмотів Владислав Ігорович «на прощання», коли вже виходив із кімнати.

Стадія тривоги різко змінилася млосними зітханнями: шкода, що я не встигла як треба подякувати Владиславу Ігоровичу або хоча б попрощатися.

Скинувши думки про коханого, я зняла з Ігоря взуття і вкрила його ковдрою. Я перестала пити більше пів року тому, але зараз як ніколи чітко пам’ятала, наскільки погано під час алкогольного отруєння. А зважаючи на те, що погано стало навіть Льоші — людині, яка завжди знала міру — Ігор і Саша мало ймовірно почуватимуть себе добре вранці, але ж перед ними ще ціла ніч.

Зайдучи у ванну, я взяла тазик і поставила його до ліжка Ігоря, а потім вирушила у свою кімнату і принесла такий самий для Саші. Його я також роздягнула, і так, як хлопець лежав поверх ковдри, укрила його пледом-покривалом, яке висіло збоку ліжка.

Повернувшись у свою кімнату, я одразу ж лягла в ліжко й моментально вимкнулася, сподіваючись дістати пояснення зранку.