Табір: мої записи

Я одяглася на зарядку, ледь прокинувшись: буквально за хвилину до виходу. Хоча внутрішній голос лагідно підказував мені: «Соню, залишайся». І, чесно кажучи, я б із задоволенням до нього прислухалася та ще поніжилася в затишному ліжку, насолоджуючись теплом та м’якістю улюбленої подушки. Адже тепер я зрозуміла, що таке справжній здоровий сон. Й організм наполегливо вимагав компенсувати втрачені години сну із самого початку зміни.

Але, всупереч бажанням, мені довелося покинути спальню та вийти з корпусу. Я та Міла опинилися серед останніх «сонь», що було зовсім не властиво ні мені, ні їй, адже ми завжди намагалися бути пунктуальними. Але цей день став винятком із правила.

Наприкінці строю, під яскравим ранковим сонцем, стояли хлопці з тридцять четвертої кімнати. Їхній сміх привертав увагу оточення — заразливий та щирий.

Ігор, зазвичай такий серйозний, розповідав старі аморальні анекдоти. Його голос лунав настільки гучно, що на нього озиралися навіть люди з інших загонів. Це було нехарактерно для нього — такого зарозумілого хлопця. Він за визначенням не міг розповідати дурні жарти. Але ось Ігор — ідеал багатьох — стояв у колі своїх друзів. Він сяяв від щастя, а сірі очі іскрилися. І друзі не могли затьмарити його гумор, а лише посилювали його, сміючись разом із ним.

— На честь чого такі бурхливі е веселощі? — запитала я, підійшовши ближче.

— А як інакше, mon amour ? — риторично з усмішкою запитав Андрій, хитро піднявши куточок губи. Його голос звучав невимушено, а очі пустотливо блищали.

Льоша, на відміну від інших, до цих радощів не приєднався. Він стояв осторонь, дивлячись на мене трохи похмурим поглядом. Його спокійна поведінка контрастувала з бурхливими веселощами інших, і він виглядав чужим у цьому оточенні.

Я оглядала хлопців уважним поглядом примружених очей, відчуваючи щось недобре. Кожен із них був душею компанії, але ось такої поведінки я не бачила з їхнього боку жодного разу. За зовнішнім виглядом Ігоря та Саші важко було робити якісь висновки, але ось в Андрія все буквально було написано на лобі. В очах виднівся нездоровий блиск, а погляд став більш розслабленим та розмитим. На щоках проявився легкий рум’янець, а кінчик носа трохи почервонів. Але найбільш очевидне: його усмішка виглядала більш розкутою та дещо некоординованою.

— Дідька лисого, ви що, уже п’яні?! — вигукнула я, нарешті усвідомивши, що відбувається. Я швидко дістала телефон і глянула на час. — Пів на дев’яту! Ви коли встигли-то? — Я в нерозумінні подивилася на Льошу. Він, на відміну від інших, виглядав цілком тверезо. Але у відповідь на запитання він просто знизав плечима.