Табір: мої записи

Сьогодні в таборі передбачалося святкування великого язичницького свята Івана Купала. Як зазвичай, в останній день перед заходом, нам належало підготуватися.

Наш загін розділився на три групи. Шестеро хлопців, включно з компанією тридцять четвертої кімнати, вирушили в ліс шукати гілки для плетеного паркану. Я і ще кілька дівчат пішли за ними на луки збирати квіти для вінків, що було традицією для святкування. Решта однозагінців залишилися в корпусі, щоб або лінуватися, або готувати дрібні декорації.

Хлопці миттєво вловили можливість залишитися на самоті за корпусом. Їхній піднятий настрій і натхненний вигляд ясно давали зрозуміти, що такий шанс вони точно не упустять. Однак їхній план зник у небуття. Данило Анатолійович вожатською чуйкою вловив «бойовий дух» і під приводом допомоги вирушив із ними.

Компанію дівчат до луків супроводжувала вожата дванадцятого загону разом зі своїми підопічними. Ми, пробираючись крізь зарості бур’янів, збирали ромашки. Однак між загонами не було жодного змагання: на пагорбі росло стільки квітів, що їх точно вистачило б на всіх, і навіть ще залишилося б.

Після довгої та втомливої роботи ми, нарешті, вирушили на заслужений обід. У їдальню вже прийшли всі наші, включно з хлопцями, які ходили за гілками. Друзі сиділи недалеко від нашого столу й мовчки їли. Ні натяку на запальний характер. Вирази їхніх облич відображали максимальне обурення та роздратування. Здавалося, що ось-ось їхні сили остаточно вичерпаються.

Так і сталося з одним із них. Андрій довго колупався в тарілці з пюре, але зрештою здався і без зайвого сорому просто ліг на стіл. Я спостерігала, як він провалився в дрімоту, і, чесно кажучи, підтримувала його настрій. Адже цей день нас виснажив, і хотілося просто по-людськи відпочити у вузькому колі за хорошою затяжкою. Але нині доводилося лише чекати, поки вожаті виявлять поблажливість і пробачать нам нічну подію.

Після їдальні загін повільно поплентався на тиху годину. Уже перед корпусом ми з хлопцями, як зазвичай, зупинилися наприкінці строю. Усередині нас жевріла надія, що пройшло достатньо часу і вожаті дозволять нам піти до лавок.

Я відчувала це напруження, яке негласно висіло між нами. Андрій активно виражав невдоволення, змішуючи грубу мову з лайкою. Саша, як вірний товариш, намагався заспокоїти друга, адже пусті слова не допоможуть справі. А Ігор, справжній «кіт Леопольд», по-дружньому дав йому ляпаса. Після цього Андрій замовк.

— Зараз усі йдуть у корпус, розстеляють ліжка й лежать мовчки, — крикнула дорогою Анна Андріївна. — І не дай Боже почую хоча б писк!

Вожата різко кинула на нашу компанію гострий погляд. Але після важкого дня в нас уже не залишилося сил її боятися. Ми просто втомилися і були готові плисти за течією.

— А можна ми підемо зараз паркан доробимо? — запитав Льоша, але він точно знав, що не дістане схвалення.

— Що незрозумілого в словах «всі в корпус»? — вигукнула Анна Андріївна. Вона подивилася на Льошу, як на розумово відсталого, не чекаючи відповіді на питання. — Ось після тихої години й доробите.

Вожата, перервавши діалог, увійшла в корпус, не бажаючи вступати в дискусію.