Табір: мої записи

Ми повернулися назад о пів на шосту. Відправивши свій загін по палатах досипати, ми з Владиславом Ігоровичем, Іллею Андрійовичем і чотирма хлопцями пішли до лавочок за корпусом.

Це був звичайний літній ранок із прямими променями сонця і ясним небом. Тільки було трохи прохолодно — то чи через час, то чи тому, що намічався дощ.

Не промовивши ні слова, ми так само мовчки повернулися в корпус, а Владислав Ігорович, чмокнувши мене на прощання, пішов до своєї кімнати на довгоочікуваний відпочинок.

Я розуміла, що та година, яку я сьогодні поспала, явно не забезпечить мені заряд бадьорості на цілий день, але, переварюючи все, що сталося, заснути в мене так і не вийшло.

Полежавши на ліжку, я вирішила піти погуляти. У мене накопичилося занадто багато ядучих думок, і мені терміново потрібно було розслабитися. І я точно знала, що в цьому мені зможуть допомогти мої друзі. Ймовірність того, що хтось із хлопців уже прокинувся, була мінімальною, тому що спати вони дуже любили, особливо Ігор і Льоша. Було б нерозумно на це сподіватися, але я все ж таки зайшла до них у палату.

З ванної долинав шум води, і я підійшла ближче, прислухаючись. Затамувавши подих, я тихо чекала, не видаючи своєї присутності. Але в одну мить в очах потемніло. Через жахливий недосип я не помітила, як шум води припинився, і двері різко відчинилися, щосили вдаривши мене по носі. Я опустилася на коліна, тримаючись за обличчя.

— От чорт, Соню, чого ти під дверима товчешся? — вигукнув вийшовший із ванної хлопець.

За голосом я одразу ж упізнала Сашу. Він допоміг мені піднятися і довів до свого ліжка. Він швидко схопив рушник, що висів на спинці, побіг у санвузол, і за пів хвилини повернувся з мокрим холодним компресом, притискаючи його до мого носа. Далі, поки я насолоджувалася приємною свіжістю, що дарувала тканина, Саша поліз у тумбочку. Звідти він дістав косметичку і витягнув із неї великий шмат вати.

Саша сів поруч зі мною на ліжко і, розділивши вату надвоє, скрутив її між долонями. Він діяв, як справжній професіонал у наданні першої допомоги. Як тільки він підготувався, то, прибравши рушник, засунув вату мені в ніздрі, щоб зупинити кровотечу, поки я не забруднила всю кімнату. А потім знову притиснув компрес до перенісся.

Уявляю, як я зараз виглядала: сонне, недоспане обличчя наполовину в крові, яку я розмазала по щоках і підборіддю, з ватою в носі, схожа на моржа.

«Прямо наречена».

— Вигляд у мене так собі, га? — ніяково гугнявила я.

Саша не відповів, але його щирий сміх сказав набагато більше й лише підтвердив мої слова. Я незграбно усміхнулася у відповідь.

На сусідньому ліжку, прикриваючи рукою очі від світла, лежав Андрій. Судячи з усього, ми тільки що його розбудили. Він спочатку подивився на мене, потім на Сашу, а тоді відвернувся до стіни, тихо прошепотівши виразні матюки.

Кривдник (і він же рятівник) затис мені ніс двома пальцями й, витягнувши закривавлені шматочки вати, повторив процедуру, засунувши нову вату в ніздрі.

— Ти чого взагалі заходила? — ледве стримуючи сміх, запитав Саша.

— Я хотіла подивитися, хто тут не спить, щоби піти разом прогулятися, — сумно відповіла я.

— Тепер тут уже точно ніхто не спить! — невдоволено пробурчав Ігор з іншої частини кімнати.

— Не переймайся, зараз ми тебе підлатаємо й разом підемо.

Саша витягнув вату з мого носа і, побачивши, що кровотеча зупинилася, викинув усе сміття і відправив мене вмиватися. Я зайшла в їхню ванну — прокурену до неможливості. Глянувши в дзеркало, я зітхнула з розчаруванням. Вигляд у мене був дійсно кепський: стрімко набухаючий набряк біля носа й під очима, бліде, трохи опухле обличчя, яке демонструвало явну відсутність повноцінного сну. Моя толстовка була забруднена кров’ю, тому я її зняла, збираючись випрати пізніше. Я залишилася тільки в сорочці й футболці.

Абияк я привела себе до ладу, і ми із Сашею вийшли з корпусу. Надворі було все ще холодно. Звичайно, не так, як уночі, але не більше двадцяти градусів. І, попри малохмарну погоду, сонце зовсім не гріло.

В одній сорочці я змерзла одразу ж, як тільки ми покинули будівлю. Але повертатися точно не хотілося. Не домовляючись, ми одразу ж направилися до лавок. Усе-таки ранковий перекур надзвичайно розслабляв і змушував забути про всі проблеми. А в моїй голові їх зібралося чимало.

Як тільки ми із Сашею докурили по другій сигареті й вдосталь наговорилися, то одразу ж направилися стандартним маршрутом — до полів. Ми пробиралися через ліс, перемовляючись і голосно сміючись. І, ледь ми вийшли до лугу, я штовхнула Сашу і, крикнувши звичне: «Хто останній — той лох!», кинулася через квіткову галявину вгору.

Навіть по вузькій стежці Саші вдалося мене обігнати. Він біг по високій траві, дряпаючи ноги об жорсткі стебла. Але хлопець точно не збирався піддаватися. Ми піднялися на поле й умостилися на стіг сіна. Намагаючись перевести подих, ми розсміялися, уривчасто шепочучи лайки.

Саша витягнув сигарети й всунув одну мені в рот. Вітер усе здував полум’я запальнички, а наш сміх ставав усе більш істеричним. Коли ми вдосталь насміялися, то спокійно лягли й почали дивитися на стрімко пливучі сірі хмари, яких на небі ставало все більше.

— Ось те схоже на єдинорога з п’ятьма ногами, — тикнувши пальцем, показала я на найбільшу хмару.

— Як на мене, більше — на мутований баклажан.

— Баклажан? А кінцівки в баклажана тоді звідки? І чому баклажан взагалі, а не кабачок, наприклад? — Я хіхікнула.

— Ненавиджу кабачки.

— Так, я теж, — погодилася я, а потім, трохи подумавши, додала: — Крім кабачкової ікри.

Сіно зашурхотіло, а тоді наді мною схилився парубок.

— Що ви тут робите? — запитав Владислав Ігорович. Від переляку я одразу ж здригнулася і піднялася, а тоді, зрозумівши, що загрози немає, знову лягла.

— Відпочиваємо, — розслаблено відповів Саша, видихаючи сизий дим у бік. — Лягай із нами.

Я не могла пригадати, щоб Владислав Ігорович і Саша були друзями або хоча б спілкувалися в неформальних обставинах. Але все-таки вожатий ліг поруч зі мною і теж закурив.

— Як ти нас знайшов? — Я повернула до нього голову.

— Прийшов до лавок, а там почув розмови і сміх із лісу. Подумав, що це мої втекли. Пішов слідом, а тут ви.

— Інакше й бути не може. Твій загін зараз бачить десятий сон після сьогоднішнього світанку. — Я знайшла долоню Владислава Ігоровича і взяла її, але він не стиснув мою у відповідь. — Ти не спав?

— Не повіриш, тільки-но ліг, одразу ж зателефонували зі штабу і сказали йти до них.

— А чому ти не там? — Саша теж повернув голову в наш бік.

— Прийшов, послухав, а тоді вожатих запросили на йогу. Сьогодні остання ранкова планерка, тому Лілія Василівна організувала на кортах релакс. Ілля Андрійович теж там.

— Чому ж не залишився?

— Для мене найкращий відпочинок — у ліжку до дванадцятої, або, як мінімум, у курилці на самоті.

Ми ще трохи полежали, балакаючи ні про що й обговорюючи хмари: небо стрімко затягувало, ставало похмуро й підіймався вітер. Злізши із сіна, Саша штовхнув мене в плече й побіг уперед. Ми з Владиславом Ігоровичем рвонули одночасно, але мені було нічого протиставити швидкості Саші й довгим ногам вожатого, тому до стежки в лісі я прибігла останньою.

***

Аня прокинулася в лісі, попереду йшли два хлопці — Владислав Ігорович і Саша. Вона намагалася прикинутися невидимкою і попленталася за ними. Юнаки перегукувалися, як давні добрі друзі.

За корпусом сидів вожатий першого загону Данило Анатолійович. Парубок оглянув спочатку Соню, потім Сашу і, нарешті, більш запитально Владислава Ігоровича. Вони з хлопцями ще трохи постояли, обговорюючи вчорашнє кіно й світанок, а потім повернулися до будівлі.

Владислав Ігорович обійняв її на прощання, але не поцілував, чому вона була невимовно рада. Невже вони із Соню нарешті розійшлися?