Табір: мої записи

Сьогодні Віка відчувала себе помітно бадьоріше, адже повноцінний сон — це найкращі ліки. Однак рани на її руках поки що не змінилися і досі виглядали доволі гірко. Не бажаючи демонструвати всім перев’язані зап’ястя, які нагадували їй про біль, вона вирішила носити розстебнуту клітчасту сорочку поверх футболки. Це було зручно, адже Віка могла її зняти в будь-який момент: на вулиці ж не зима, а тридцятиградусна спека. З довгим рукавом таке б не пройшло.

Після сніданку я знову усамітнилася з Вікою у ванній — що б там не думали її сусідки. Мені потрібно було знову зробити їй перев’язку. Віка поступово повертала собі більш здоровий зовнішній вигляд. Вона старанно доглядала за ранами, даючи зрозуміти, що примирилася зі своєю долею. Але в її очах, як і раніше, читалося найглибше засудження: не ненависть, не вдячність, а просто зневага.

Я ненав’язливо намагалася показати Віці, що поруч і завжди готова до діалогу. Я бажала, щоб вона знала, що не одна в цьому великому світі. Що є людина, яка готова вислухати та підтримати її, бути поруч у важкі моменти. Я хотіла, щоб вона відчувала тепло та турботу, які я намагалася проявити до неї. Адже це — саме те, чого я сама хотіла, коли перебувала на її місці. Я пам’ятала той біль та самотність, і не хотіла, щоб Віка відчувала те саме. Я прагнула бути для неї опорою, світлом у темряві, надією в розпачі.

Повернувшись до кімнати, я влаштувалася на ліжку, поринаючи в думки. Міла ходила туди-сюди. Раптом вона зупинилася, обернулася до мене й затримала рішучий погляд дитячих карих очей. Потім, закашлявшись, вона розпочала діалог, якого я точно не очікувала.

— Соню, а ти ж ходиш у «бібліотеку»? — невпевненим голосом запитала сусідка, зробивши акцент на останньому слові. У цей момент я відчула, як у мене шпигнуло в кінчиках пальців. Мені завжди було неприємно чути це слово в такому ключі.

— Так, а що? — відповіла я трохи збентежено. Звісно, я зрозуміла, до чого вона хилила, але просто не очікувала такого й не могла провести паралель між припущенням та дійсністю. Це виявилося несподіваним і трохи збило мене з пантелику.

— А можна з тобою? — незграбно запитала сусідка. У її погляді читалася наївність, точно як у бездомного кошеняти, яке шукало притулок. Вона дивилася з такою невинністю, що мені було складно пов’язати її образ із дорослими розвагами на кшталт куріння.

— О, так ти палиш? — Я була шокована таким питанням. Якщо зараз Міла відповість «Так», то це позначатиме, що я знайшла подругу, яка збігається зі мною за всіма параметрами.

— В принципі… Так, — сором’язливо відповіла вона, спрямувавши погляд у підлогу, ніби шукала втіху в його візерунках.

— Добре. Тільки давай ввечері. Там буде весело.

«Що за безглуздя називати курильню «бібліотекою»? А тих, хто туди ходить — «бібліотекарями» чи «читачами»? Чому це взагалі прийнято? Чи вам що, соромно? Навіщо ви курите, якщо самі себе соромитеся?»

Сьогодні, згідно з календарем, настав вихідний, і це означало, що прийшов час для Батьківського дня. У «Лісовому» він проходив досить спокійно, без спеціальних концертів чи ярмарків. Такий день бував усього раз за зміну, тому батьки із задоволенням навідували своїх дітей, особливо з огляду на те, що табір розташовувався не так уже й далеко від міста.

Батьки не приїжджали до мене в табір жодного разу за всі сім років, і восьмий рік не стане винятком. До Міли планували завітати родичі, але забирати її з табору вони не збиралися.

Я вирішила дізнатися в хлопців навпроти, чи будуть у них гості, тому що в нас намічалися цілих дві вільні години після обіду, у які вожатим не буде до нас діла.

Постукавши до них у двері, я увійшла, не чекаючи відповіді. Мене миттєво охопив запах прокуреної кімнати, змішаний з ароматом дезодоранту. Я трохи сторопіла від цієї хімічної суміші — ніби тарганів труїли, їй-богу. Але, зібравшись із силами, я пройшла глибше в спальню. Прибирання тут йшло повним ходом.

Ще зранку мене хвилювали питання, чому хлопці вирішили випити так рано. Тим паче стільки, що їх так розвезло. Але, у будь-якому випадку, тепер вони стрімко тверезіли, не погіршуючи ситуацію.

Ігор лежав на своєму ліжку, вдивляючись у стелю, і розмовляв із хлопцями про щось. Саша лежав на підлозі й качав прес, також залучений у словесну перепалку із сусідами. Але як тільки він помітив мене, то завершив вправи та усівся на свою розстелену постіль. Андрій бігав кімнатою туди-сюди, ніби Попелюшка перед балом: йому не вистачало тільки піпідастра і пташок, які співали б у вікні, щоб доповнити цю картину. А Льоша спокійно складав речі, акуратно перебираючи чисту і брудну білизну.

— Хлопці, привіт. Хотіла дізнатися: приїжджають чи до вас сьогодні батьки? — запитала я, привертаючи їхню увагу.

— О, так! Приїжджають. Ти думаєш, ми просто так тут прибираємо? — глузливо запитав Ігор, навіть не повертаючи голови в мій бік.

— До мене й Андрія, — сказав Льоша, почавши ритися в себе в тумбочці.

— Ви не розумієте, les mecs ! Якщо мої батьки зайдуть у цю кімнату, то все: пиши пропало, — панічно кричав Андрій, мотаючись туди-сюди біля свого ліжка.

— Істеричка… — тихо пробурмотів собі під ніс Ігор.

— Соня, mon cher . От як ти вважаєш, у нас у палаті накурено? — звернувся він до мене.

Сказати, що в їхній кімнаті тхнуло сигаретами, — це нічого не сказати. Цей запах проникав у кожен куток, огортав усе навколо й залишався тут назавжди. Зокрема так було через те, що Ігор і Саша любили проводити нічні перекури у ванній, підкладаючи мокрий рушник під двері, щоб запах не поширювався номером. Але це мало допомагало.

Вікно в їхній палаті, звісно, відчинялося, але вночі воно було зачинене — щоб не налетіли комарі, та й холодно вже. Міцний запах підтримувала пластикова пляшка з недопалками, яка стояла за тумбочкою Ігоря.

І найцікавіше, що хлопці самі були розповсюджувачами цього «аромату». Їхній одяг, їхнє волосся, навіть їхня шкіра — усе просочилося цим запахом. Вони могли вийти з кімнати, але сморід залишався.

Моє мовчання Андрій сприйняв як тверде підтвердження своїх слів.

— Ось бачите, що я вам казав. Моя мама просто знепритомніє у цій кімнаті, а ми тут взагалі-то живемо, — знову вигукнув він, звертаючись до сусідів.

Андрій чекав підтримки, але хлопці здавалися абсолютно байдужими до його слів. Вони продовжували свої справи, не звертаючи уваги на його обурення.

— І що пропонуєш нам зробити? Виселитися на один день? — саркастично запропонував Ігор. Його голос звучав спокійно, але водночас був повний іронії.

— Жодного дезодоранту чи парфумів не вистачить, щоб цей запах перебити, — спостерігаючи за Андрієм, сказав Льоша.

— Серйозно, Андрій, кожен рік одне й те саме. Мені здається, твої батьки вже давно здогадалися, що ти куриш, — втомлено мовив Саша.

Андрій, наче вихор, метався палатою, прибираючи все, що йому потрапляло під руку. «Попільницю» він викинув у першу чергу, акуратно уклавши її у великий пакет. Його дії здавалися мені трохи награними та безпідставними. Саша правильно зауважив: чому раптом Андрій почав боятися своїх батьків тільки зараз, через три роки після того, як почав курити?

Це питання хвилювало не тільки мене, але, судячи з усього, і сусідів Андрія. Однак вони не стали йому заважати, і вже через пів години кімната буквально блищала від чистоти, ніби її тільки що вилизали. Дихати тут стало практично неможливо через переважання запаху дезодоранту над киснем.