Табір: мої записи

Після вечері я нарешті змогла втекти до себе в кімнату, щоби перевдягнутися. У сьомому корпусі також панував повний хаос. Дівчата з одинадцятого загону, що тимчасово зайняли посади вожатих у першому, практично нічого не робили й ніяк не займали вільний час, і моїм товаришам із ними стало дійсно нудно. Мила навіть розповіла, що без мене почала сумувати.

Однак, на жаль, я не могла залишитися з друзями довше, оскільки мене чекали мої «улюблені» дітлахи. Тому, взявши другу вечерю, я повернулася до шостого загону.

Мої підопічні метушилися, готуючись до дискотеки. Дівчата активно наряджалися: розпускали волосся, вибирали топи, шорти, сукні, не забуваючи про макіяж та інші аксесуари. І це мене шокувало, адже вони могли дати фору навіть модницям першого загону. Деякі дівчата виглядали так, ніби чепурилися до подіуму, а не до вечірньої дискотеки в дитячому таборі.

Хоча загалом я раділа, що вони змогли так креативно підготуватися до вечора. Адже для нашого виступу ми обрали дрес-код «вирви очі», щоб справді виділитися серед інших номерів і здивувати публіку. Однак мені не важко було уявити, що на звичайній дискотеці

На скільки я зрозуміла, формат батлів для табору виявився новим, у будь-якому випадку нічого подібного я минулого літа не бачила, і Саша, який приїжджав сюди вже четвертий рік, теж. Але ті, хто це придумав, явно не продумали все до досконалості. Система оцінювання залишала бажати кращого, й оцінювати виступи виявилося дуже важко: у когось був крутий танець, але виконання так собі, а хтось ретельно пропрацював навіть найнедосконаліший номер.

З нашої пари суперників першими виступав п’ятий загін, у якому вожатими були дві дівчини з дванадцятого. Вони показали танець на вищому рівні, але їхня дітвора особливо не старалася, і тому виступ загалом не викликав фурору. Потім настав черга нашого номера.

Коли нам дали музику, я відразу зрозуміла, що це буде щось особливе. Усі бачили в ній звичайний танець, але я побачила цілу історію. Ми надавали велике значення не тільки рухам, але й сюжету. Я і Саша також виступали, адже хтось же мав дітям показувати рухи. Публіці наш виступ дуже сподобався, і ми однозначно перемогли.

Після напружених батлів, коли кожен загін отримав заслужені оплески, настав час звичайної дискотеки. Діти, повні бадьорості та нетерпіння, не переставали намагатися кудись відпроситися, і я стояла як страж на своєму посту.

Я пішла на улюблену лавку, і Яна приєдналася до мене. Вона провела весь день, доглядаючи за малюками, і була не менш виснаженою, ніж я. Ми обидві вдихали атмосферу дискотеки, спостерігаючи за танцями та сміхом дітей. А головне — з нетерпінням чекали першого повільного танцю, який вмикали о дев’ятій вечора. І після нього молодші та середні загони відправлялися до корпусу, щоб готуватися до відбою.

Й ось настав момент довгоочікуваного повільного танцю. Ритмічна клубна музика змінилася на плавну мелодію, і хлопці на майданчику почали поступово розподілятися у пари. І я відчула захват, коли побачила, що навіть хлопчики з нашого шостого загону із задоволенням запрошували подруг на танець.

«А ти знову сидиш сама…»

Але, оглянувшись довкола, я помітила, що Владислав Ігорович сидів на сусідній лавці.

«Він не пішов!»

На кожній дискотеці до цього хлопець виходив за межі Ракушки, як тільки вмикався повільний танець. Але сьогодні він залишився, сидячи зовсім поруч, спокійний і непохитний, уважно стежачи за своїми підопічними.

Я довго вагалася і не наважувалася запросити його. Серце билося швидше, і я намагалася придушити хвилювання. Але через кілька митей рішучість узяла гору. Я намагалася розслабитися і, не упускаючи можливості, підійшла до нього.

— Може, підемо потанцюємо?

Владислав Ігорович подивився кудись за мене в роздумах, а потім встав.

— Ходімо, — твердо відповів він і пішов уперед, ближче до центру танцмайданчика, ведучи мене за собою.

З того часу, як п’ять днів тому я зізналася йому в почуттях, і ми поцілувалися, юнак більше не підіймав цю тему. Владислав Ігорович обіцяв, що ми поговоримо пізніше, але цей момент так і не настав. Я чекала, ловлячи на собі його дивні погляди, і кожного разу думала: «Зараз ти до мене підійдеш?» або «Ти зараз хочеш поговорити?». Але хлопець так і не починав розмову.

Я знову згадала, як ми цілувалися. Це було так чуттєво, пристрасно, і що найважливіше — Владислав Ігорович відповів на мій поцілунок. Це могло означати тільки одне: він уже не міг категорично заперечувати мої почуття.

Весь танець ми просто мовчали. Я притиснулася до нього міцно, намагаючись відчути запах його кофти. Цей хлопець просто зводив мене з розуму! Я насолоджувалася кожною миттю: його запахом, його теплом, нашим незграбним танцем, коли ми робили цілий оберт за два кроки, так, що закрутилася голова. Без жодного сумніву, я чекала цього моменту всю зміну.

Танець закінчився, а Владислав Ігорович так і не сказав мені жодного слова.

Відганяючи сумні думки про свою самотність, я взялася шикувати шостий загін. У цей час Саша збирав дітей по танцполу. Перерахувавши всіх, ми направилися до корпусу.

— Отже: у вас є десять хвилин, щоб заварити собі чай, каву, вермішель, пюре та все інше, а потім ви виходите на планерку, — сказала я перед входом до будівлі і впустила дітей.

Розливши всім бажаючим окріп — а їх знайшлося чимало, — ми пішли із Сашею до прибудови.

— Сьогодні місцеві не приходили? — запитала я, згадуючи нещодавню розмову, і запалила сигарету.

— Приходили, — відповів Саша й насупився, коли я нагадала йому про цю неприємність.

— І ти що?

— Нічого. Підійшов, сказав: так і так, хлопці, давайте де завгодно, але не на території табору. Вони пообурювалися і пішли.

— Ось і добре. А товар вони злили?

— Міші трохи, і все. Вони, мабуть, ради нього тільки і приходили.

— Ой, забий, якщо прийдуть ще раз, то поклич охорону.

— Так я взагалі не розумію, чому охорона їх сюди впускає, — задумливо сказав Саша і, затушувавши недопалок об бетон, встав. — Йдемо?

— Ага. Саме час.

Я також піднялася, обтрусилася, і ми попрямували до загону.

— Виходимо всі на планерку! — зайшовши на поверх, крикнула я.

Діти неохоче почали вилазити з кімнат. Ми із Сашею сіли в крісла наприкінці коридору, а вожаті шостого загону стояли поруч, чекаючи початку планерки.

— Друзі, насамперед я хочу подякувати вам за цей чудовий день. Ви великі молодці, особливо те, як ви запалили на батлах… Це було дуже круто. Я дуже рада, що обрала саме цей загін, навіть незважаючи на погану дисципліну. Усе ж я сподіваюся, що своїх вожатих ви слухаєте краще, — натхненно говорила я, а потім передала слово Саші.

— Так, народ, це був дуже насичений день. Я не думаю, що в інших було так весело. Може бути, хтось хоче поділитися своїми враженнями?

Після того, як кілька малих поділилися враженнями й розповіли, як їм усе сподобалося, планерка підійшла до кінця. Ми уважно вислухали історію вожатих шостого загону про їхню вечірню традицію, і потім діти, підскакуючи зі своїх місць, буквально накинулися на нових вожатих із дуже-дуже міцними обіймами. У вузьких колах таку дію називали «капустою», де кожна людина начебто ставала листком, нашаровуючись на іншого. У молодших загонах цю традицію особливо любили, адже вона як-не-як підкреслювала дух єдності в новому колективі.

Ми із Сашею, стоячи в центрі цієї події, ледь не задихнулися від такого яскравого прояву любові до своїх наставників, хоч і таких невдалих, як ми. І саме в цей момент, насолоджуючись міцними обіймами, я зрозуміла, що цей день пройшов набагато краще, ніж я собі уявляла. Так, ми із Сашею — неідеальні вожаті, але ми виклалися на максимум, наскільки це було можливо двом підліткам без якої-небудь підготовки та освіти. За день сталося і справді трохи більше казусів, ніж я могла припустити, але ж це тільки перший досвід, і в майбутньому я ще обов’язково постараюся стати хорошою вожатою.

Укладати дітей уже було турботою справжніх вожатих, тому ми просто попрощалися і попрямували до себе. До кінця дискотеки залишалося всього кілька хвилин, і тому повертатися туди не мало сенсу. Вирішивши провести десь п’ятнадцять хвилин до приходу нашого загону, ми попрямували до нашої улюбленої курилки за сьомим корпусом. Перед планеркою вожаті не пускали сюди нікого, тому тут було тихо й темно.

Виявилося, як чудово просто лежати на Саші, не думаючи ні про що, поки хлопець відсторонено гладив моє світле волосся, яке я так і не встигла заплести за весь день.

Сидячи в курилці поруч із Сашею, я поринула в думки. Якщо добре подумати, то в нашому загоні в мене не було справжніх друзів, таких, кому я могла б розповідати про переживання та таємні думки. Звичайно, у мене були хороші знайомі: Саша, з яким завжди цікаво проводити час; Яна, яка часто помічала, коли я ставала задумливою або сумною, і завжди намагалася підтримати мене; Міла, з якою в мене склалася дивне і відверте спілкування, і я могла розповідати їй абсолютно все; Віка, якій я також трохи довіряла й намагалася бути для неї підтримкою, особливо після інциденту, коли вона два дні тому розрізала собі вени у ванній.

Але ось цікаво, чому в мене все одно не було людини, до якої я могла б звернутися з якоюсь серйозною проблемою. Це було якось сумно й самотньо. До кінця зміни залишився тиждень, і я усвідомлювала, що так і не знайшла справжніх друзів, з якими хотілося б продовжувати спілкування після табору, у місті.

Хоча ні. Ігор, Саша, Андрій… Особливо Саша. Поряд із ним я відчувала себе на диво комфортно. Мені завжди було важко спілкуватися з однолітками, бо вони зовсім мене не розуміли. Я знала, що не зможу довірити всі ті скелети в шафі, що зберігала за надійним замком. Але не поряд із Сашею. Із самого початку зміни я відчувала, як мене до нього тягне. Я не могла розгадати чому. Але сьогодні все стало на свої місця. Просто Саша — такий самий травмований підліток із проблемами довіри до навколишнього світу і, судячи зі всього, ще й ментальними бідами на додаток. Мене радувало, що саме я стала людиною, до якої він звернувся за допомогою, та якій відкрив свою «історію». Це говорило, що ми вже точно більше, ніж просто випадкові знайомі. Але я все ніяк не могла уявити, за яких обставинах мені доведеться довіритися йому також.

Я лежала, трохи подрімавши у вечірній прохолоді, а Саша проводив час, занурений у телефон. Раптово з-за рогу з’явилися наш вожатий та вожаті одинадцятого загону: Владислав Ігорович та Ілля Андрійович. Їхнє несподіване появлення трохи мене налякало, але я залишилася лежати.

Вони привіталися із Сашею, а Данило Анатолійович кинув кілька жартівливих реплік у наш бік. Вожаті обговорювали свої справи, не звертаючи уваги на нас, за винятком Владислава Ігоровича, який цього разу не міг відвести від мене погляд. Я помічала це краєчком ока, але так і не наважилася повернути голову. У якийсь момент його губи огорнулися ніжною посмішкою, і це не залишило мене байдужою.

— Ходімо. Уже планерка, — покликав нас Данило Анатолійович.

Ми всі разом попрямували до корпусу. Дівчата, які сьогодні виконували функції вожатих у нашому загоні, прощалися ще після вечері, тому вечірньою планеркою керували вожаті. Далі нічого особливого не відбувалося: ми отримали другу вечерю, а потім я з хлопцями та Мілою зібралися за корпусом, обговорюючи враження від проведеного дня. Я раптом помітила, що на лавках панувала ідилічна атмосфера, але не одразу збагнула, у чому може бути справа. Потім до мене дійшло: Міші з нами не було.

Докуривши, ми піднялися сходами на третій поверх, продовжуючи розмову. Міла пішла в душ, а я, не бажаючи залишатися наодинці, вирішила заглянути в номер навпроти та поговорити з хлопцями.

Андрій і далі розповідав про сьогоднішніх вожатих, особливо підкреслюючи поведінку дівчини з одинадцятого загону, яка, за його словами, «жартівливо» знущалася з нашого однозагінника, який був астматиком. І поки я вдивлялася в обличчя Андрія та роздумувала про безчесні вчинки цієї дівчини, до тридцять четвертої кімнати раптово увірвався Міша, який до цього зникав незрозуміло де.

— Хлопці, є в когось прези? — з порога крикнув хлопець і, окинувши всіх поспішним поглядом, звернувся: — Ігор?

— Не дам, провалюй звідси! — строго та непохитно відповів йому юнак.

— Міш, чесно, котися з нашої кімнати, — відвівши очі, втомлено вимовив Андрій.

— Цнотливих не питали! — відгризнувся Міша. — Саша? — він подивився на іншого хлопця.

Саша, виглядаючи втомленим та роздратованим, лише закотив очі у відповідь на Мішине запитання та попрямував до своєї тумбочки. Не витрачаючи багато часу, він швидко знайшов те, що шукав, і повернувся до Міші, вручивши три чорні квадратики.

— Дякую, брат! — крикнув на ходу Міша, вибігаючи з кімнати.

— Навіщо ти дав їх цьому бовдуру? — запитав Ігор.

— Таким, як він, не можна розмножуватися, — спокійно відповів Саша. — Та й дівчину шкода.

— А чому три? Цьому ідіоту й одного буде багато на його тридцять секунд, — запитав Андрій.

— Повір, перші два він надує. Або кине з вікна, наповнивши водою, — знизав плечима Саша.

Я розсміялася від усього безглуздя цієї ситуації, і мій сміх підхопили хлопці. Повернувшись до кімнати, я прийняла душ і зі спокійною душею лягла спати, миттєво заснувши.