Табір: мої записи

На зарядку Ігор та компанія виповзли черепаховим кроком: сонні, набряклі та явно із жахливим похміллям, судячи з безжиттєвого погляду та поглиблених синців під очима. Співчутливо кивнувши хлопцям, я кинула швидкий погляд на Владислава Ігоровича, який шикував свій загін, але в наш бік він так і не подивився. Вожатий — хлопець підготовлений, і в глибині душі я розуміла, що про цю ситуацію він буде мовчати навіть під тортурами, але, напевно, мені хотілося б це з ним обговорити та дізнатися його думку. Адже тепер у нас з’явився один маленький спільний секрет.

У їдальні дівчата щебетали про своє, а я лише пригнічено водила виделкою по тарілці з пюре.

«І як же мені так не пощастило? — лунало в голові. — Треба ж так: закохатися у вожатого. Та ще й у якого?! У Владислава Ігоровича, який пам’ятає мене ще зовсім малятком і точно не стане сприймати як дорослу, рівну собі дівчину».

Я безрадісно спостерігала за дівчатами навколо і з кожною секундою все ясніше усвідомлювала власну недосконалість. А потім погляд кинувся на хлопців тридцять четвертої кімнати. Якими б особливими вони мені не здавалися, але вони точно такі ж звичайні підлітки, як і я сама, просто трохи більш соціалізовані та усвідомленіші в життєвих справах. Можливо, місцями більш травмовані, але насправді це не впадало в очі. А от алкогольне отруєння дорослими їх точно не робить. Тож, не варто сприймати їх як недосяжну компанію: ми однакові.

Так і не змусивши себе нормально поїсти, я відсунула стілець і попрямувала до виходу. Біля громіздких дверей висіло дзеркало, з якого на мене кинула швидкий погляд проста п’ятнадцятирічна дівчина, що зловила безпідставну кризу.

Біля корпусу ми з хлопцями, як завжди, відокремилися від загального строю і попрямували за будівлю, але шлях нам перегородила Анна Андріївна:

— Друзі, вранці в нас не буде планерки, тому розповідаю план швидко й без зайвої води. Зараз ви йдете до себе і прибираєтеся в палатах. Об одинадцятій годині в нас ароматерапія, і до цього часу вже маєте стояти зібрані біля входу. Далі ми йдемо на гуртки або на корти: хто як вирішить. — Я почула стогін відчаю за спиною, на що вожата миттєво відреагувала: — Прошу без зітхань, бо вибору у вас усе одно немає. Усі зрозуміли? Розходимося! — бадьоро вигукнула Анна Андріївна й махнула рукою, дозволяючи підопічним відправитися до корпусу.

Проігнорувавши настанови вожатої щодо прибирання — особисто моє місце блищало від чистоти, — я попрямувала до лавок. Хлопці, як виявилося, дотримувалися тієї ж думки, тому вони охоче приєдналися до мене.

Позичивши Славі цигарку, я дала йому вогню і мовчки чекала, поки діалог самостійно перейде на тему, яка мене цікавила. Але, схоже, цьому не судилося збутися: хлопці партизанили, мабуть, ненавмисно, адже малоймовірно, що можна бути соціально активним, якщо страждаєш від жахливої мігрені.

— Ну, розповідайте! — видихнувши сірий дим і акуратно стряхнувши попіл, сказала я, не в змозі більше чекати.

— Що розповідати? — Трохи піднявши брову, Саша подивився на мене з невдоволеним обличчям.

— Що у вас трапилося вночі? — ледь не крикнула я. Вони що, мене зовсім за дурну тримають?

— Ми вчора так налигалися… — мрійливо протягнув Міша. — Шкода, що мало. Наступного разу треба буде брати більше.

— Ага, bien sûr , ти перший заснув, — фиркнув Андрій, висловлюючи свою зневагу до Міші.

Саша й Ігор сиділи мовчки, ніби два німі дятли. Так чи інакше, мій наполегливий погляд у бік Андрія все ж розв’язав язик найбалакучішому із четвірки.

— Ну а що, ми скромно посиділи, випили й лягли спати, — без особливого ентузіазму відзвітував Андрій, ніби він не друзям це розповідав, а мамі чи вчителю.

Я лише підняла куточок губ у зневажливій посмішці й ласкаво подивилася на Сашу. До Ігоря я чіплятися явно не наважувалася: буває, якщо він не в настрої, то хочеться крізь землю провалитися.

— Саш, а ти не хочеш доповнити історію? — обережно поцікавилася я, на що отримала негативний і дуже пригнічений погляд блакитних очей. — Наприклад, про ті дві години, коли ми з тобою і Ігорем блукали по табору в темряві, а потім мені довелося тягнути вас, захмелених, у спальню?

Погляд Саші набув усвідомленості, але менш сторопілим від цього не став. Ніби все, про що я казала для нього ніяк не пов’язувалося з реальністю.

— Ігорю, мені б хотілося почути цю частину історії від тебе. — Я подивилася на парубка: він увесь це час тихо сидів на краю лавки і слухав, лише похмуро вдивляючись у вогняний кінчик тліючої цигарки.

З-за рогу почали підтягуватися підлітки з інших загонів, які зараз не зовсім вписувалися в концепцію діалогу. Вранці нас небагато, тому ми зазвичай спілкуємося разом і не збиваємося в групи.

Новоприбулих одразу ж зацікавила наша компанія та гостроцікава розмова. Проте, зменшувати оберти я від цього точно не збиралася: таке враження, що мене хвилювали чужі вуха.

— А що ти від мене хочеш почути? — невдоволено буркнув Ігор, ніби я його матір образила. — Як Саша і сказав: посиділи та й заснули. І все. Не знаю, що тобі там наснилося…

— Ви не пам’ятаєте? — здивувавшись, я спочатку подивилася на Сашу, а потім на Ігоря, намагаючись вловити натяк на те, що вони просто жартують.

— Пам’ятаємо що? — наче допитлива дитина, запитав Саша.

— Ти дійсно не пригадуєш, як прийшов до мене вночі? Ну і все те, про що я раніше розповідала?

— Ні, не пам’ятаю. Але мені вже страшно… — глибоко зітхнув Саша, судячи з їхніх поглядів, ментально переговоривши з Ігорем.

— Ага, ну, тоді слухайте. — Я плеснула в долоні, ніби вправний оповідач, чим відразу ж привернула увагу інших, які миттєво замовкли та загострили слух. — Отже, сплю я солодко, бачу третій сон. Й ось мене починає будити Саша. — Сценічна пауза для більшого ефекту. — Каже: «Ігор зник. Пішов на перекур, і биллям поріс». Я в паніці, що робити — незрозуміло. Ще й Саша стоїть варений, сонний, очі злипаються. І чесно кажучи, я б краще поніжилася в ліжку, аніж усе це, але що поробиш? Ми із Сашею пішли на вулицю: я — до лавок, а він — в інший бік. Поки я блукала в темному лісі, хоч і недалеко від корпусу, у мене волосся стало дибки від страху, — експресивно розповідала я. Хтось на галерці зневажливо хмикнув, знецінюючи весь той жах, який я пережила минулої ночі.

— Хто там, у біса, фиркає? Самі напевно б уже пари в галіфе пустили! — втрутився Андрій, агресивно звернувшись до особи, що заважала.

— Дякую. Врешті-решт, я повернулася до будівлі: раптом Ігор уже там, а Соня, як завжди, не в курсі та лісом блукає. Аж от, іду я обережно першим поверхом, і мені телефонує Саша. Доповідає: «Ігор у корпусі, двері зачинені, я стою на вулиці». Мене там ледь Кіндратій не вхопив: це означало, що п’яна, неадекватна людина йде прямо моїми слідами. Але не час непритомніти. Отже, підіймаюся я на другий поверх, а там тиша до небес — а Ігор ніби крізь землю провалився. Іду до іншої сходи, й ось ззаду крик. І як ви самі здогадуєтеся, у мертвій тиші в мене ледь барабанні перетинки не порвалися. Я влетіла до кімнати, а там Ігор — валяється собі на підлозі та життю радіє. Він, виявляється, випадково переплутав палату та поверх. Уявляєте? — на межі своєї емоційності риторично запитала я в публіки. — Шок, ступор, і струмочок поту по спині біжить. Я на ходу щось там пробурмотіла про сомнамбулу та винесла це диво-дивне з кімнати до коридору. Але це ще пів біди: Ігоря-то я знайшла, але Саша ж усе ще стоїть на вулиці. Почала шукати ключ в Ігоря, а його просто немає. Виходив — ключ узяв, заходив — двері ключем замкнув, а далі все — був та й нема. Довелося повернутися до дівчат, знайшла ключ на килимі, спустилася та відчинила двері. А далі найцікавіше, — Я намагалася стримувати посмішку, щоб зберегти інтригу, але дивитися на вирази облич Ігоря, Саші та тим паче найемоційнішого — Андрія — було справжньою мукою.

— Ну, так і що далі? — не витримав Міша.

— Та не перебивай ти! — суворо сказала я хлопцеві та продовжила: — Саша намагався підняти Ігоря, і, здавалося б, ідея чудова, але виникла невеличка проблема. Не забуваємо: Саша настільки п’яний, що малоймовірно, що б він без помилок правильно сказав своє ПІБ. І, власне, алкоголь переміг силу, і Саша таки впав поруч із товаришем. Я стою в ступорі, переді мною лежать два безсилих тіла, які не можуть рухатися. Підняти, а тим більше занести їх на третій поверх невеличка дівчина — я, — звісно, не могла. Я пішла до себе в спальню, набрала води в горнятко, повернулася до цих тіл і вилила на Сашу холодну воду. Він, відповідно, почав кричати. І вгадайте, що сталося далі? — перервала я.

— Що? Вони воскресли з мертвих, і кінець? — саркастично припустив один із хлопців одинадцятого загону, що стояв поруч — Паша.

— Майже! У коридор вийшов Владислав Ігорович і після коротких з’ясовувань стосунків таки допоміг мені донести хлопців до кімнати. Ось і казці кінець. Ви що, зовсім нічого такого не пам’ятаєте?

Ігор дуже серйозно дивився на Сашу. Чесно кажучи, я знаю цих двох лише чотири дні, але вже впевнена в існуванні між ними ментального зв’язку. Цей юнак нічого даремно не робив, і Саша точно знав, що ховалося за жорстким поглядом холодних сірих очей, які в напруженні набули кольору мокрого асфальту, майже зливаючись із зіницею.

Настала всеосяжна тиша, а хлопці лише нервово докурювали цигарки. Ступор перервав сміх, а точніше, дике гигикання одного з хлопців одинадцятого взводу — Кирила: він сміявся майже крізь сльози.

— Ось такі історії я хочу чути зранку! — звернувся Кирило до своїх друзів, а потім, уже трохи спокійніше, нахилився до сидячих Ігоря та Саші: — Весь загін нам на вуха поставили. Тільки прокидаємося, а вже всі щось обговорюють, і головне — нічого не зрозуміло.

— Ага, тільки цитую цю… як її… ну, коротше, головну з них: «Якийсь дурень, типу сновида, заліз у ліжко й почав до мене приставати! І взагалі, що йому там могло снитися, власне?!«І, о Боже, оклики, зітхання, справжня драма! — перекривляв одну з дівчат Паша.

— Ти це все серйозно? — досить грубо промовив Ігор, сумніваючись у правдивості моїх слів.

— Час прийняти, Ігор, що ти теж можеш творити витребеньки, коли нализаний, — підколов його Міша, одразу отримавши гострий погляд від хлопця у відповідь.

— Чесно кажучи, я реально думав, що мені це все наснилося… — втрутився Саша. — І так, вона, схоже, серйозно, Ігор. Скільки років знайомі, але подібного ще не траплялося… — Юнак глибоко затягнувся, усвідомлюючи сказане. — А для чого ти взагалі пішла за водою, якщо могла банально запросити когось із наших?

— А я подумала логічно: ваша кімната напевно вся вже набралися що море по коліна, а калюжа до пупа. Пройшлася до сусідніх. Ну а там усі настільки солодко спали, що просто гріх їх будити. Зайшла у двадцять четверту палату, а там Слава на краю ліжка сидить, досить бадьорий. Я до нього обережно підходжу й тихо запитую, мов, ти чого. А він у відповідь: «Зараз, почекай, доповідь дослухаю, і підемо за камінням».

Хлопці навколо зареготали, адже із захопливої історії, доповідь переросла в комічну й навіть абсурдну. Та й розповідач із мене не вельми, але публіці, напевно, сподобалося.

— То, що ти снохода, звичайно, несподівано, — з усмішкою промовив Андрій і поплескав по плечу поруч сидячого Славу, який трохи скривився від надмірної уваги до своєї особи.

— Ага, я тепер буду тебе всю зміну цькувати! — засміявся над другом Міша, легко штовхнувши сусіда ліктем у бік, а отримавши холодний погляд у відповідь, додав: — Головне, щоб ти мене не задушив уві сні.

— Йой, а Владислав Ігорович козак. Будь-який інший вожатий уже б розпатякував усе Анатолійовичу. А він ще й допоміг, — задумливо підсумував Андрій, потираючи підборіддя.

— Ой, та годі вам, я пам’ятаю, як пару років тому він потрапив у точно таку ж ситуацію, — відмахнулася я, щоб ці підлітки не робили зі звичайного вожатого недосяжну фортецю.

Коли цікаві розмови закінчилися, люди з інших взводів почали розходитися, оскільки процедури в них за розкладом раніше, ніж у нас. А я, позбавившись від сторонніх вух, все-таки продовжила допитувати Ігоря: раптом він зізнається.

— Ігорю, а навіщо ти, власне, пішов вночі на вулицю, якщо у вас, у єдиних з усього загону, відчинене вікно, ще й виходить на курилку? А ти ще і спиш поруч із ним! — тихо шепнула я хлопцеві, що сидів навпроти. Він лише заворушив нижньою щелепою, наче моє питання виявилося неприпустимим, а потім трохи розслабився і відповів:

— Не знаю, не дарма ж у мене є ключ. А нічні прогулянки завжди цікаві. Екстрим і все таке, — ніби так і треба сказав Ігор, хоча напевно сам вважав мене недостойною прямих і розгорнутих відповідей.

— Ні за що більше не куплю ту кляту горілку, — прошипів Саша, — Проекспериментували, курво.