Табір: мої записи

Алеєю, що вела до корпусу, повільно віддалявся мій загін. Зціпенівши, я бачила лише спини натовпу підлітків, яким байдуже до дівчини, що відстала від строю.

Не хотілося наздоганяти. Душа відчайдушно вимагала зникнути, розчинитися, пропасти. Я одна проти світу-антагоніста, який лише запекло вставляв палиці в колеса.

Від шкідливих думок та філософських мук мене врятував випадково помічений погляд блискучих карамельно-карих очей.

Поруч стояла Яна, що збентежено переводила погляд із мене на юрбу однозагінців, які, начебто, забули про двох товаришок. Подруга занепокоєно торкнулася моєї руки:

— Соню, ти чого? — запитала Яна, миттєво забравши долоню. У її погляді відображалася нотка тривожної цікавості, вона прагнула зануритися в глибину моменту, який щойно стався.

Розібратися в тому, що відбувалося, з кожним разом не легше. Але світ не чекав, поки я зберуся і знайду в собі сили повернутися в цей божевільний вир життя. Час плинув, як неймовірно швидкий бурчак, і мені доводилося миритися із цією непередбачуваною реальністю.

Схопивши Яну за лікоть, я потягла її до загону. Два юнаки в кінці строю, почувши якийсь гамір позаду, лише спантеличено озирнулися, ніби запитуючи «Де ви були?», але майже одразу ж втратили цікавість.

Від неприємного холодного вітру, що наскрізь продував тонкий в’язаний светр, пройняв озноб. У кросівках бридко хлюпала вода: напевно, злива застала Аню на вулиці, від чого промок не лише одяг зверху, а і взуття. Широкі джинси неприємно прилипали до тіла, і я щиро сподівалася, що зараз ми повернемося до корпусу.

Прибравши пасмо волосся, що нав’язливо лізло в очі, я замислено намагалася відтворити все, що запам’ятала останнім і розгадати, скільки часу знову втратила з власного життя. У голові лише четвертий день і вечірній перекур за корпусом: на дискотеці я дізналася, що Міша розійшовся з Евеліною, а потім він у барвах розповідав про розрив, не приховуючи подробиць.

Відразу так і не скажеш, скільки минуло часу: для мене — лише мить, просто кліпнути, й ось я вже перенеслась у часі. Але для Ані… Та й мені все ще не давала спокою ця кофта.

Зношений мішкуватий светр, цілком і повністю покритий катишками, стан якого явно свідчив про те, що він пережив багато пригод і подій за майже два роки. І якщо для мене подібний одяг — цілком звичайна річ, то для самовпевненої карколомної Ані подібний наряд — атрибутика плебеїв.

І це я кажу, як людина, що прожила з нею в одному тілі дев’ять місяців.

Ми з Анею як сестри: у кожної є особистий гардероб і спільний на двох. Мої речі — це десять чоловічих однотонних футболок, мішкуватий светр, джинси і п’ять татових сорочок. Так що кожен раз шопінг Ані закінчувався для мене якщо не шоком, то, принаймні, здивуванням.

Що ж сталося, якщо Аня захотіла зменшитися до розміру атома, щоб стати непомітною сірою мишкою, подібно мені?

Згадавши про свою головну зброю, я дістала з кишені побитий життям телефон. І… ні-чо-го. Жодної помітки від Ані.

«Та годі! Ти залишила мене без новин і підказок?» — роздратовано пробурмотіла я, провівши долонею від чола до волосся.

З вересня минулого року ми з Анею існували в «симбіозі», щоби повноцінно жити й не замикатися в нашій хворобі, подібно відлюдникам. Тому кожного разу, ледь прокинувшись, я одразу кидала погляд на екран свого телефону. Там, ніби на сторінках мого власного щоденника, оживала коротка історія про її час.

Я ж не вимагала від Ані писати дослівно про кожну незначну деталь, діалог чи дію.

— Просто знущається наді мною… — прошипіла я собі під ніс, агресивно закриваючи вкладки додатків.

Випадково ковзнувши поглядом по даті, я завмерла в ступорі, не вірячи своїм очам: мене не було три дні.

— Ні, ні, ні… — п’яно бурмотіла я, гортаючи календар, соцмережі та нотатки.

Дивовижно, але на ці три дні час не зупинився: мені писали знайомі з міста, телефонувала мама, хлопці в бесіді класу щось обговорювали. Лише я випала із цього світу на сімдесят дві години.

Раніше Аня з’являлася далеко не щодня і, переважно, лише на пару годин. Із часом період її «свідомості» надходив усе частіше, а проміжок ставав довшим. Зазвичай це відбувалося раз на пару днів приблизно на шість годин і ніколи понад вісім.

Але ще жодного разу не ставалося так, щоб Аня з’являлася відразу на цілий день і тим більше на кілька діб поспіль. Причин могло бути безліч, але про таке точно не напишуть в інтернеті. Хоча дещо я могла сказати беззаперечно: моя психіка ослабла і знову піддалася зовнішньому впливу. Можливо, це всього-на-всього стрес: не для мене, а, насамперед, для Ані — вона опинилася в новому колективі, якому й даром не потрібна. Та й Аня новим знайомим зовсім не рада, тим паче тому, що їй ненароком довелося стати частиною пристрастей та інтриг у моєму житті.

Доповзши в роздумах до корпусу, я зупинилася: загін зібрався біля входу, щоби послухати розпорядження вожатих. Їхні настанови мене не хвилювали: погляд спрямовувався до повороту за будівлю — організм нестримно вимагав нікотин. Й ось нарешті вожаті нас відпустили, і моя рука несвідомо потягнулася за пачкою в кишені.

— Соня, Міша! — окликнув Данило Анатолійович. — Приберіться в палатах і через двадцять хвилин чекаю в моїй вожатській: я та Анна Андріївна хочемо поговорити з вами.

Подумки вилаявшись, я в здивовано обмірковувала слова вожатого.

«Поговорити? Про що? Я ледь не найслухняніша дитина в загоні, яка хоч і порушує правила, але явно не попадеться на цьому.»

— Міша, ти йди в медпункт, може, там хоч чимось допоможуть, — з легкою жалістю в голосі наказав вожатий.

Я кинула погляд на Мішу. Величезний, як небесний метеорит, темно-фіолетовий синець бушував навколо лівого ока і відливав у багряні відтінки, ніби картина кривавої епопеї. На обличчі Міші, точно карта бойових дій, явно проступали сліди зіткнення: гематоми, мов темні хмари, тягнулися по щоках і підборіддю, ставши для Міші трофеєм, або, можливо, знаком ганьби. Набряки здавалися відразливими припливами болю, що охопили його риси. Напружена, розлючена гримаса, що спотворювала його обличчя, несла в собі обіцянку помсти й не віщувала мені нічого доброго.

— Поговорити з нами? Навіщо? — наполегливо запитала я вожатого: не могла або просто не хотіла вірити в ту картину, яка складалася в моїй голові.

«Тобто вони хочуть сказати, що це зробила я?»

— Не щодня в мене в загоні одна дитина б’є іншу, та ще й із такою жорстокістю, — байдуже пояснив Данило Анатолійович. — Я не хочу доводити цю справу до вух адміністрації, тому буде краще, якщо через двадцять хвилин ви просто прийдете у двадцять п’яту кімнату.

Міша вилаявся і наостанок креснув у мій бік багряним синцем, точно блискавкою, що розривала нічне небо. Його погляд був повний ненависті та вогню, і я відчула, ніби мене пронизало розрядом. Зловісна атмосфера замінювала спокій, і Міша відійшов геть, залишивши за собою сліди напруження та неприязні, ніби грозова буря, що пройшла вдалині.

Роздумуючи над такою серйозною подією, я вирушила до лавок, аби перевести дух.

На одній із лавок, затаївшись, курив Ігор.

«Так стоп. А де інша компанія? Де Саша, Андрій, Льоша? Вони ж як пташенята-нерозлучники, особливо із Сашею. Щось тут неладно».

Проте, це зіграло мені на руку: підлітки з інших загонів напевно зараз на планерці або ще не пішли з їдальні, отже настав час допитати небагатослівного товариша.

— Ігор, — присівши поруч із ним, звернулася я і, не отримавши ані найменшої негативної реакції, продовжила: — Ти не знаєш, що вчора сталося? — я дістала цигарку з пачки й піднесла вогник.

— Ти про це? — Ігор відсторонено спрямував погляд на мої кісточки пальців — покалічені та набряклі, що віддавали кожним відтінком червоного. А зверху виднілася запечена кров, що утворила щільні скоринки, які так і хотілося здерти.

— Ну так, мабуть… Тобто це я попсувала обличчя Міші?

«Так, молодець, ти дуже здогадлива»

Хоч я і була однією з рідкісних лівшів у нашій родині, провідна рука Ані — завжди права. Синець Міші красувався біля лівого ока, і це явно свідчило про те, що в тій бійці перемогла Аня, а не я. І якби хоч хтось помітив цю деталь, то з мене обов’язково б спали підозри. Проте, для всіх оточуючих, Мішу побила саме я.

Ігор уважно вдивлявся мені в очі, ніби намагаючись проникнути в душу. Що саме він там шукав — не ясно, але, думаю, хлопець хотів переконатися в тому, що я твереза. Його взір здавався настільки наполегливим, що я майже відчула його дихання на своєму обличчі. Він досліджував мене, проходячи крізь кожну думку та емоцію, ніби прагнув зрозуміти мене до самої суті. Я не могла відвести погляд, хоча відчувала себе незручно та незвично. На обличчі з’явився зрадницьки червоний рум’янець, а серце почало битися швидше. Я не знала, що він збирався зробити чи сказати, але я сподівалася, що це буде щось хороше.

— Хм, — усміхнувся Ігор, зробивши якісь висновки у своїй голові. — Ти справді нічого не пам’ятаєш?

— Ну… якщо чесно, доволі туманно. Якось усе занадто швидко закрутилося. Може, ти пам’ятаєш більше? — я косо глянула на знайомого, намагаючись вербально та невербально показати, що я зараз відчайдушно потребувала його допомоги.

Ігор дурнем не був, але почуття такту в нього вистачало, щоб не ставити зайвих питань або ще якось коментувати цю тему.

— Я прийшов до тебе забрати майстерку, яку ти позичила в мене вдень, — здавшись, почав розповідати хлопець. — Потім до тебе в гості завітав Міша. Я збирався йти, але зав’язалася розмова, а потім Міша підійшов до тебе і, схопивши долонею за стегна, поцілував у шию, — байдуже згадував Ігор. — А далі… пам’ятаю лише мат, що лився з твого багатого словникового запасу. Міша безецно заперечував, і ти його вдарила: не ляпасом, а як чоловік — з кулака. Це не допомогло, а лише ще більше запалило його, через що почалися вже глухі жорсткі удари з твого боку. Міша там щось також намагався «помахатися», але порівнюючи з тобою, він — ніщо. Ти просто звір, — підсумував юнак, загасивши цигарку об вологу лавку.

— А вожаті що?

— Данило Анатолійович прийшов до кімнати й побачив цей «заміс». Кричав голосно: ти ж так сильно била Мішу, що на його обличчі не залишилося живого місця. Багато людей зібралося, з інших загонів також. А потім Данило Анатолійович вас намагався розняти, точніше, тебе відтягував. І начебто все владналося.

— А чому ти мене не зупинив? — осмислюючи слова Ігоря, запитала я. — Ти ж міг, із самого початку там був. Просто стояв і дивився?

— Міша це заслужив. Тобі варто було його вдарити, щоб він зрозумів. Я не став заважати. Але після того, як ти повалила його на підлогу, тебе вже було не зупинити: стало занадто пізно. Я хоч і хлопець — більший і важчий за тебе — але з усім тим у той момент моєї сили б не вистачило.

Я думала. Невже Міша настільки довів Аню? А головне, чому Ігор зараз усе це мені розповідав? Хіба він не з тих, хто піклувався лише про своїх близьких? Тоді до чого тут я? Невже я знову в щось в’язалася і навіть не маю гадки в що саме? Напевно, Ігор щось знав: у нього ніколи нічого не бувало даремно. Хотілося розпитати його, але він навряд чи дасть відповідь на питання «не за темою».

Йти не хотілося, адже саме в такі моменти цінуєш самотність. Та й у таборі напевно про мене розійшлася погана слава: я ж побила людину! Ігор, судячи з усього, також повертатися не поспішав, і мовчки сидіти пліч-о-пліч у таких пригнічених обставинах ставало некомфортно. Так що я, сама того не особливо бажаючи, вирушила до корпусу: попереду, мабуть, важка розмова з вожатими.

Повернувшись до свого номера, я побачила жахливий безлад на своєму спальному місці. Аня хоч і старанно слідкувала за своєю зовнішністю, але наводити лад у побуті — це не про неї.

Так що, послідовно позбавившись від розгрому у своїй частині кімнати, я, як і вимагав Данило Анатолійович, вирушила до вожатської, щоправда, усе ніяк не могла придушити тривогу, що наростала всередині.

Двічі постукавши, я увійшла всередину. У просторій кімнаті панував «творчий» хаос із речей. Тут вже сиділи наші вожаті та Міша. Дивитися без сліз на його обличчя було складно, але стримувати сміх здавалося ще складніше.

Коли я увійшла, Анна Андріївна, яка про щось розмовляла з Мішею, зупинилася і запропонувала мені сісти на стілець біля столу.

— Я не хочу читати вам нотації, — по-педагогічному грізно звернулася вожата. — Ви дорослі люди, які мусять ясно усвідомлювати свої дії. Із Соню окрема розмова, але, Міша, чи вважаєш ти, що заслужено отримав?

— Ні! Не вважаю! Ви реально думаєте, що ось це все, — хлопець обурено вказав на своє обличчя, — нормально?

— Це не нормально, — відповіла вожата, — але я ніколи не повірю, що звичайна дівчина побила однозагінника просто так.

— Скажи, Міш, і ми розійдемося, — задумливо стоячи біля вікна, мовив Данило Анатолійович.

— Анна Андріївна, ви справді думаєте, що ця «дівчина» не здатна на побиття хлопця? Та в неї настрій змінюється по десять разів на день. Я вам кажу: я прийшов за Ігорем, а ця курка…

— Без образ, — холоднокровно, дивлячись Міші в очі, промовила я.

— Даня, де Ігор? — вожата повернулася до свого напарника.

— Він мовчить. Ти ж знаєш.

— Ні, не знаю! Не кожен день у мене в загоні одна дитина кидається з кулаками на іншу і б’є його майже до непритомного стану, — на обличчі Анни Андріївни почала проступати злість, надаючи шкірі багряний відтінок.

— І-і-і-гор! — заорала на весь поверх вожата, так, що в мене навіть вуха заклало. Через десять секунд двері в кімнату відчинилися, і на порозі стояв як завжди стриманий юнак.

— Так? — невимушено запитав він.

— Хто має рацію?

— Це не моя справа.

— Хто має рацію? — проігнорувавши слова підопічного, знову як папуга повторила вожата.

— Соня.

— Ігор, та як так? — обурився Міша, а потім додав більше жалю в голосі та продовжив: — Ти ж був там. Ти ж бачив, що вона перша на мене кинулася. Просто так, я навіть слова не сказав.

— Ти сволота, Міша. Будеш до неї домагатися — я тобі особисто пику розфарбую, — усе так само безтурботно промовив хлопець і, не чекаючи на реакцію вожатих, вийшов із кімнати.

— Це я і хотіла від нього почути, — демонструючи перемогу підняла голову вожата, але не нам, а своєму напарнику. — Ви! — вона оглянула нас уважно, а потім продовжила: — Щоб навіть поруч вас не бачила. А тепер геть з очей моїх!

Вийшовши з вожатської, Міша не пішов до своєї кімнати, а відразу направився до «товаришів». Але дійти до тридцять четвертої палати він не встиг — парубки лежали в холі на дивані, спілкуючись на побутові теми, ніби не їхнього друга тільки що викликали «на килим». Я вирішила також не повертатися до своїх сусідок, а стала біля кута своєї кімнати та мовчки спостерігала за тим, що відбувається.

— Ігор! Якого біса?! Ти зраджуєш свого друга, щоб захистити якусь шльондру? — підійшовши ближче до дивану, з наїздом звернувся Міша, зриваючись на крик, крізь стиснуті зуби.

— Ти мені не друг, — байдуже відповів йому хлопець. — Міш, ти — тварина. Я тобі ще в найперший вечір сказав, що на місці цієї дівчини вдарив би тебе. І вона вдарила, причому заслужено. Якби хтось образив Асю, я б теж не стримався, захищаючи її. А за цю дівчину заступитися нікому. Так що ти мені зробиш, га? — беземоційно мовив Ігор, не реагуючи на буркотіння Міші.

Його опоненту сказати було точно нічого, тому з бордовим, як помідор, обличчям він направився до своєї спальні, по дорозі жорстко зачепивши мене плечем. Я була надзвичайно вдячна Ігорю за його підтримку: я справді думала, що вони з Мішею якщо не друзі, то хоча б товариші. Схоже, Ігор усе ж таки непогано розбирався в людях.