Табір: мої записи

Ввечері загін почав збиратися на дискотеку. Перші танці зміни зобов’язані були створити особливі спогади про тритижневий відпочинок. І все ж я стримала себе від бажання сильно намалюватися і яскраво одягнутися. Втім, я і у місті ніколи не виділялася. Мені цілком вистачило підкреслити сіро-зелені очі тушшю та замазати неідеальну, горбисту через комедони та висипання шкіру.

«Пощастило, що перед табором зійшла більшість прищів».

Я розпустила прекрасне золоте волосся з двох косичок — через них завилися локони, — і зібрала верхні пасма у два хвостики, через що лише більше стала схожа на першокласницю. Я одягла широкі джинси, що звужуються до низу, заправила в них темно-синю футболку і взула масивні чорні кросівки. Як би я не старалася, мені все одно не стати схожою на дівчинку з першого загону, особливо порівняно із ровесницями. Тут навіть косметика не допомагала: моє дитяче обличчя з дратівливими щічками й повною відсутністю чітких ліній видавало мене.

Як би мені не хотілося це визнавати, але я була тією самою дівчинкою-блондинкою із зеленими очима з типового американського фільму. Але, на жаль, крім золотистого волосся і гарних очей, у своїй зовнішності я більше нічого привабливого не знаходила. Я не була стервом, модницею, та і, у принципі, популярною дівчиною; не користувалася популярністю, не малювалася, не носила підбори, топи та мініспідниці, не мала натовпу шанувальників і хлопця — найпопулярнішого парубка в школі.

«А от Аня…»

Але й сірою мишею я не була. Мені дуже подобалося спілкуватися з людьми, веселитися і відриватися на повну. Можливо я вже не та тринадцятирічна дівчинка, що танцювала на лівій хаті, але, як то кажуть, є ще порох у порохівницях.

Після довгих, а на прикладі своїх сусідок, я б навіть сказала, нескінченних зборів, загін вирушив на дискотечний майданчик, який в цьому таборі називали Ракушкою — назву вона дістала завдяки характерній формі сцени.

Спершу в нас було знайомство загонами. Так, я сумувала за цим цілий рік: такі рідні танці, через які всі діти ловили іспанський сором; девізи, вивчені приблизно пів години тому, і мінідискотека: прості танці, які показували вожаті на сцені, а діти через силу їх повторювали — настільки вони здавалися незграбними. Мінідискотека зазвичай починалася о восьмій і тривала тридцять хвилин, а зараз набридала й так втомленим від нових емоцій і знайомств дітей цілу годину. Після цього, зітхнувши з полегшенням, загони розійшлися майданчиком, танцюючи під просту музику.

Під час повільного танцю, який у перший день ненавидів абсолютно кожен, я, як і більшість, просто сиділа на лавці на радість ненажерливим лісовим комарам. О дев’ятій вечора пішли молодші загони, і після цього час звичайної клубної музики закінчився. Танцюючи під типові підліткові пісні, які іноді також проскакували в моєму плейлисті, я трохи розслабилася.

Дискотека наближалася до завершення, і діджей знову поставив ще один повільний танець — на задоволення парочкам, які приїхали з міста. А потім ще один — видно, вирішили добити самотніх людей. Після цього залишалося всього десять хвилин дискотеки й один білий танець. Нарешті, я могла виконати те, що пообіцяла собі рівно рік тому.

— Білий танець. Дівчата запрошують хлопців. — донісся голос діджея з колонок, змусивши серце битися швидше, а мозок — ввімкнути режим паніки.

Глибоко вдихнувши, я встала з лавки й підійшла до Міші, який самотньо залип у телефоні на сусідній скамниці.

— Можна тебе? — намагаючись прогнати внутрішнє напруження, запитала я хлопця. Міша лише нахабно усміхнувся — не помічала за ним такого вискалу раніше — й елегантно подав руку.

Пробираючись крізь нечисленні пари, ми прямували ближче до центру танцполу — у саму темряву — подалі від поглядів людей на лавках.

— Я чомусь і не здивувалася, зустрівши тебе, — прошепотіла я на вухо Міші, все-таки наважившись почати довгоочікуваний діалог. Цілий рік думка про можливу зустріч із цим хлопцем, який став причиною моєї хандри, не давала мені спокою.

Міша хижо підняв куточок губи: чи то від своїх думок, чи то від моїх слів. Що взагалі означають ці його «посмішки»? Більше схоже на вискал маніяка, чесно кажучи. І це зовсім не комплімент!

Хлопець, зробивши крок назустріч, підійшов ближче, і я, мляво зітхнувши, обережно опустила голову йому на плече, аби створити певну атмосферу романтики та інтимності, хоч танцювати в такому положенні виявилося незручно. Наприкінці пісні — такої солодко ванільної про любов і під’їздну романтику — я підняла голову й подивилася в його темні карі очі, точно два гагати. Зловивши зоровий контакт, я опустила точний погляд на його губи та цю чортову усмішку, затримавшись там ледь на мить. А потім знову зустрілася з манливими очима, у яких танцювали сотні маленьких бісів.

Засумнівавшись лише на секунду в розумності своїх намірів, я таки рішуче, але ніжно торкнулася його м’яких губ. Міша не знав, що робити, а вести його виявилося досить важко, ніби переді мною зараз був не дорослий хлопець, а маленька дитина. Він губився, так що я лише наполегливіше припала до його обличчя, через губи відчуваючи неприємну усмішку. Я буквально рахувала секунди, що залишилися, до кінця пісні, адже хотілося піти красиво. Коли останній повільний танець за цей вечір нарешті закінчився, я подумки глибоко зітхнула і відсторонилася, залишаючи «партнера» з усіма його тваринними покликами наодинці.

— Ну й що це було? — спитав зі своєю відразливою усмішкою Міша. Я більше не бачила в цьому юнакові тієї ніжності та хвилювання, які відчувала через поцілунок буквально пару секунд тому.

Я грайливо посміхнулася у відповідь: переді мною знову стояв зарозумілий, до тремтіння неприємний хлопець, з яким в іншій ситуації я б не хотіла мати нічого спільного.

— Так, може, почнемо зустрічатися? — так і не дочекавшись відповіді на своє питання, наполегливо продовжив Міша.

— Ні, пробач, це вже не входить до моїх планів, — м’яко прошепотіла йому наприкінці, я ще раз ласкаво, хоча й награно, посміхнулася.

Я двічі легко ляснула Мішу по плечу, а потім обернулася і пішла, не озираючись.

Мені стало гидко від самої себе! Ось що я зараз зробила? Правильно, виконала обіцянку. Але загальної ситуації це в будь-якому випадку не змінювало: звичайна я так би ні за що не вчинила. Ні, можливо, алкоголь раніше й бив мені в голову титановим молотом, так, що в мене всі гальма геть злітали, але зараз я вже сім місяців як кинула пити й подібних легковажних вчинків надалі чинити не повинна. А як же великі почуття, чутливі дотики, ласкаві слова й романтика? Усе це не має і не повинно мати з Мішею нічого спільного.

«А як же погоня за «ним»? — зрадницьки шепотів внутрішній голос. — Ти кохаєш іншого. Сім років уже кохаєш іншого. А цілуєшся з якимось обірванцем, який просто став об’єктом твоїх страждань на пару місяців, змушуючи виливати всю душу»

Обернувшись в іншу сторону, я помітила погляд — стійкий, але до болю байдужий — одного із чотирьох хлопців: дивовижно привабливого блондина на ім’я Ігор. Він стояв не так далеко від нас, тож міг бачити поцілунок, який я старалася приховати від сторонніх очей.

«Мабуть, дурнувато з моєї сторони, особливо враховуючи, що на майданчику залишалося лише два загони».

Проте мене ані Ігор, ані його двозначний погляд у мою сторону навіть не турбували: я дала обіцянку самій собі, і я її виконала, будь-які наслідки й реакція оточуючих мене вже не турбували.

Повернувшись до реальності від своїх тягучих думок, я помітила, що загін уже вишикувався — це вийшло в нас досить криво, але вожатих це ні трохи не турбувало, тому ми, втомлені і стомлені, направилися в корпус. Мені не хотілося розмовляти ні з Яною, ні з ким-небудь іншим: я просто з нетерпінням чекала планерки, щоб якнайшвидше завершити цей день.

Підійнявшись на третій поверх, я відразу зайняла улюблений диван. Виявилося, що полежати на ньому один раз було достатньо, щоб зафіксувати собі місце. Хлопці, так само як і вранці, лягли поруч зі мною, не заперечуючи, що я також втиснула сюди своє тіло.

Планерка — зазвичай неймовірно нудний захід, якби не легкий, іноді навіть абсурдний гумор хлопців. Від їхнього сміху тремтів весь диван — настільки сильно відчувалися вібрації чотирьох юнацьких голосів, а решта однозагінців лише підтримували веселощі, так що сміх лунав ехом по всій будівлі. Пощастило, що, крім нашого загону, у сьомий корпус поки що ніхто не заселився.

З вожатими в хлопців тридцять четвертої кімнати склалися дружні стосунки. Чому так, мені ніхто не пояснював, але із загального контексту я зрозуміла, що ці четверо знайомі з дорослими вже не перший рік. Так що з ними хлопці не соромилися у висловах зовсім, ніби вони спілкувалися не з наставниками, а між собою, причому за зачиненими дверима.

Планерка закінчилася досить швидко, хоча я все ще з нетерпінням чекала, коли в нас буде знайомство. Коли ми розійшлися з болючими животами від безперервного сміху, нас чекала «Битва за другу вечерю». Тільки уявіть: маленька коробка з бісквітами та така ж маленька коробка із соком. А навколо — тридцять сім голодних підлітків, яким терміново потрібно поповнити енергетичні запаси. З великими труднощами, без особливих травм та інцидентів, я зірвала свою їжу та відійшла вбік із відчуттям переможця.