Табір: мої записи

Сьогодні свято проходило на великому футбольному полі. Ми не поспішаючи вирушили в дорогу, хоча, за звичкою, уже трохи запізнювалися. Від нашого корпусу дістатися було найшвидше.

Кожного з нас обтяжили реквізитом. Хлопці несли паркан та громіздкі декорації, то і справа нарікаючи на свої довгі сукні, які їм заважали. А дівчатам дісталася всяка дрібниця, яка могла знадобитися на заході.

Ми прийшли одними з останніх. Наприкінці футбольного поля вже стояли банер, стенд і ширма. На суху траву розклали каремати та пледи для глядачів. Ближня частина поля також була зайнята. Там розташувалися невеликі купки хворосту, які незабаром стануть багаттями. А осторонь стояла машина швидкої допомоги та пожежна.

У повітрі витала атмосфера свята. Поле наповнилося шумом та гамором численних загонів, які передчували початок святкування. І ми з нетерпінням чекали на фанфари, адже комарі з лісу вже доволі всіх покусали. І все, чого хотілося в цей момент, — це якнайшвидше повернутися до свого корпусу.

Коли зібрався весь табір і сонце наблизилося до горизонту, освітлюючи поле золотими променями, розпочався захід. З перших же хвилин я вгадала знайомі мотиви фольклору. Сценарій свята був написаний за сюжетом однієї відомої драми-феєрії. Ми із захопленням спостерігали за безліччю цікавих номерів. І найбільше вразив виступ вожатих, які організували справжнє вогняне шоу.

На кінці концерту запалили димові шашки, які занурили поле в яскраві кольори та ефектно завершили першу частину свята. Після цього всіх запросили до багать. Безумовно, вожаті були готові до того, що їхні підопічні зараз кинуться до вогню, змітаючи все на своєму шляху та створюючи жахливу тисняву. Тому нас спочатку змусили згорнути каремати та зібрати реквізит, а лише після цього відпустили у вільне плавання.

Помаранчево-червоний захід розлився небом, фарбуючи його в палаючі відтінки вогню та міді. Сонце вже сіло за горизонт, і незабаром небо зануриться в сутінки. Удалині, серед людей, уже виднілися танцюючі іскри ватр.

— Соня! — пролунав ззаду грубий чоловічий голос.

Я обернулася, намагаючись побачити того, хто кликав. Але мене одразу ж схопили за руку й потягли вперед, розштовхуючи натовп.

— А куди ти мене тягнеш? — звернулася я до Владислава Ігоровича.

Парубок дуже наполегливо йшов попереду й навіть не обертався.

— Там багаття запалили, треба встигнути, поки ще вогонь високо, — промовив він.

Його гаряча долоня міцно стискала мою, і я боялася, що ось-ось він мене відпустить і я загублюся серед людей.

Через кілька митей ми виринули з натовпу. Владислав Ігорович не зменшував швидкості і продовжував крокувати до початку поля, де вже зібралася невелика черга.

— Стій! — Я смикнула його за руку, зупиняючи. Владислав Ігорович обернувся, на його обличчі читалося збентеження. — Там же вогонь більший за половину мене. Я не зможу так високо стрибнути!

— Тобі просто так здається, тим паче, що ми стрибнемо разом. — він усміхнувся.

Владислав Ігорович знову взяв мене за руку, і ми не поспішаючи попрямували до багать.

— Давай краще трохи почекаємо, буквально хвилин десять, — з останньою надією промовила я.

Від одного лише вигляду танцюючого вогню — непідвладної стихії — у мене бігли мурашки по шкірі. Я дивилася на багаття і вже подумки прикидала, що буде, якщо щось або хтось усе ж таки загориться.

Я бачила, як язики полум’я підіймаються вище, як іскряться вугілля, як тріщить кора. Я відчувала запах диму та смоли, чула гул цвіркунів та писк комарів. І водночас я не могла відігнати від себе думки про те, що може статися біда.

— Та він згасне вже, не бійся. Це ж на щастя! — натхненно вигукнув Владислав Ігорович.

Я подивилася на нього й побачила, що він дійсно впевнений у собі. Мені довелося довіритися коханому, і я відпустила себе.

— Пам’ятай, що я довіряю тобі, — прошепотіла я і, прикусивши губу, усміхнулася.

Перед нами стояло четверо хлопців — підопічні Владислава Ігоровича. Ми вже бачилися з ними сьогодні на турнірі з «Робін Гуда». І з одним із них, Владом, навіть встигли обмінятися декількома «ласкавими» словами: та розмова ще була свіжа в моїй пам’яті.

Я намагалася не звертати на них увагу, але бічним зором бачила, як наполегливо дивився на мене Влад. Він був єдиний зі своєї компанії, хто стояв обличчям до нас. І чого я йому не сподобалася, цікаво? Ніби я йому дорогу перейшла, правда.

— О, Владиславе Ігоровичу, ви теж будете стрибати? — звернувся до нас Кирило.

— Так, звичайно! Я що, даремно цілий день лазив у лісі за цим гілляччям? — пожартував вожатий.

— Наступний! — закричав фізрук і махнув рукою.

Хлопці одразу ж втратили до нас цікавість і приготувались. Першим пішов Влад, а за ним один за одним стрибали його друзі. Я спостерігала за юнаками, і всередині мене зростала тривога. Вони стрибали досить високо, але я все одно бачила, як полум’я трохи доторкалося їхніх ступень.

У мене міцно стиснулися зуби. Я відчувала, як зараз може статися панічний напад. Навіть Владислав Ігорович, що ніжно тримав мою долоню, не міг цьому завадити.

— Готова? — запитав він, тепло посміхнувшись. Кутики моїх губ здригнулися, але я так і не змогла відповісти. Владислав Ігорович кивнув і почав відлік: — Три, два, один.

І ми побігли. Я стрибнула якомога вище, вільною рукою притримуючи довгу спідницю. Мій вінок безнадійно полетів із голови і впав поруч із вогнищем. Гомілки обдало теплом вогню, і тіло пронизала тривога.

Ми приземлилися, ще трохи пробігши вперед. Серце гупало так швидко, що, здавалося, зараз вискочить із грудей. У ногах відчувалася нестримна слабкість, але я старалася не впасти. На душі ставало спокійніше від відчуття твердої землі. Усі переживання вмить зникли, уступивши місце адреналіну.

На обличчі розпливлася задоволена посмішка. Свідомість наполегливо вимагала повторити це ще раз. Я подивилася на Владислава Ігоровича, і, судячи з усього, він відчував те саме. У карих очах щасливо стрибали вогники, надаючи незвичайний блиск.

— Круто! — видихнула я.

— Я ж казав, що разом не страшно. А ти боялася.

Владислав Ігорович нахилився і, відвернувшись від усіх, поцілував мене. Я плющила очі, насолоджуючись шаленою миттю. У губах юнака відчувалася ніжність і палкість. Моя рука навіть сама піднялася і доторкнулася до гарячої щоки коханого. Мені хотілося залишитися тут якомога довше.