Табір: мої записи

Вібрація телефона раптово вирвала мене з напівсну. Спочатку я навіть не зрозуміла, що це мій таймер, і подумала, що це дзвінок у когось іншого. Але потім я усвідомила. Невдовзі прийшовши до себе, я поспішила до кімнати Віки. Її сусідки якраз пішли, і палата була пуста.

Я сіла на ліжко Віки й відкинула з неї плед. Дівчина спала дуже міцно, так що вона навіть не помітила моєї присутності. Я розвернула її на спину і взялася за роботу. Мені важко було розкрутити джгут на руці, яка набула ціанистий відтінок. Як я взагалі змогла його так сильно зав’язати? Мабуть, на адреналіні.

У голову моментально вдарили знання з медицини з десятого класу, змішані із залишками спогадів із біології дворічної давності. Там чітко казалося про час, на який потрібно накладати джгут. Хоча, якщо не заглиблюватися в деталі, я все зробила правильно. Проте, заснувши після травмуючих подій, я зовсім забула послабляти джгут кожні п’ятнадцять хвилин. Це прогалина могла коштувати Віці кінцівок, але, судячи з усього, у підручниках трохи перебільшували інформацію, і нам вдалося уникнути наслідків. На додаток, те, що я не підкладала тканину на обох руках, справді призвело до помітного результату. Як на правій, так і на лівій руках видно було густу судинну сітку від капілярів, що розірвались. Але, порівнюючи з порізами на передпліччях від кистей до ліктів, це здавалося незначною деталлю.

Я оглянула бинти, які наклала поверх порізів. Усе було зроблено охайно: після кожного шару йшов шар вати, так що, якщо не придивлятися уважно, то й не помітити. Я взяла еластичні бинти — Саша знайшов цілих два — і міцно перемотала ліву руку, де, мабуть, рана проникла глибше — Віка ж правша. Завершивши роботу, я поспішила покинути спальню, поки сусідки Віки не повернулися.

Коли я вийшла з кімнати, погляд впав на екран телефона. Там мигала іконка пропущеного виклику від мами. Телефон стояв на беззвучному режимі, а я ще і спала. Тож мені довелося передзвонити їй, щоб уникнути незадоволення та непорозумінь у майбутньому.

— Алло, мам, так? — квапливо запитала я, давши зрозуміти, що мені не зовсім зручно розмовляти.

— Доню, як ти там? — із фальшивою турботою запитала мама на тому кінці проводу.

— Жива, здорова. Ось тільки прийшла з репетиції, тому й не взяла слухавку. Нас у таборі годують смачно, так що свою їжу я ще не всю з’їла. Тут дискотеки, фільми показують. Загалом, весело. — Як рядовий, що звітує перед командиром, я представила мамі короткий «переказ» про табірне життя.

Після того, як мама почула все, що потрібно було дбайливому батькові, ми просто попрощалися.

Я спілкувалася з мамою максимум пару разів за зміну. Ні мені, ні їй це не було потрібно. Вона, мабуть, відпочивала від мене там, вдома, насолоджуючись чистотою у квартирі, а я взагалі не сумувала за нею. Тому, якщо ми й розмовляли, я завжди розповідала їй те, що вона хотіла почути, щоб наш діалог закінчився якнайшвидше. Я постійно покликалася на зайнятість, щоб уникнути дзвінків — цей аргумент працював раз за разом. І завжди казала, що якщо я кудись йду, то телефон залишаю в кімнаті, щоб вона не думала, що я постійно дивилася «дебільник», як вона його любила називати.

Запхнувши телефон у кишеню, я звернула увагу на розмови і сміх із двадцять третьої палати хлопців. Це була найбільша кімната в загоні — шість мешканців, — і не дивно, що в ній часто збиралися гості.

Усередині пахло суто чоловічими запахами — піт, дезодорант, одеколон. Атмосфера наповнилася енергією та азартом. Тут сиділо багато однозагінців, які весело та бурхливо грали в «Правду або дію».

Я не розуміла, чому так багато людей сконцентрувалося саме в цій кімнаті й чому ніхто не блукав у коридорі. Але потім я додумала: майже всі розмістилися тут, забувши про турботи та проблеми, поглиблені в гру та спілкування. Навіть Ігор, Саша, Андрій та Льоша грали разом з усіма.

— Можна з вами? — запитала я в хлопців.

— Ні, ми вже почали, — невдоволено сказала Поліна. Я не стала їй говорити, що її думки не питали.

— Так, звісно, — приязно відповів один із парубків, і я сіла поруч із Яною, де залишилось єдине вільне місце в цьому тісному колі.

Як виявилося потім, хлопці обрали режим «16+", тому жодних особливих непристойностей не трапилося. І хоча це злагодило атмосферу, усе одно було трохи незручно.

Найстрашніше трапилося, коли Міші випала дія, щоб ми з Поліною його поцілували. Чому дія випала саме йому, а страждати мали ми? Але оскільки це всього лише гра, то не мало сенсу надавати цьому особливого значення. Тому я просто цмокнула хлопця в щоку і з фальшивою гидливістю скривилася: щоб Міша вкотре зрозумів моє ставлення до нього.

А ось Поліна довго ламалася. Ламалася, і всі її благали просто зробити це і грати далі. Але після довгих вмовлянь вона все ж таки його теж цмокнула, а потім сказала: «Ой, та годі. Я цілувалася вже багато разів. Це просто щоб вам було цікавіше».

Однак ніхто не сміявся: ця дівчинка просто витрачала час, не зрозуміло на що. Цей випадок у грі викликав деяке здивування та роздратування серед присутніх.