Табір: мої записи

Раптовий шум розірвав мої солодкі сновидіння, і нерви спалахнули від роздратування, викидаючи мене із затишного притулку сну в холодну та незрозумілу реальність. Звук нагадував стук у двері або щось на кшталт того, як хтось кидає щось важке.

Спочатку серце стало битися так голосно, що здавалося, ніби всередині моїх вух вибухав барабан. Кров підстрибувала до голови, і думки, як зграя наляканих оленів, розбігалися у всіх напрямках. Я підняла голову з краю дивана, на якому дрімала, намагаючись розгледіти коридор крізь заспані очі.

Я навіть не встигла визначити джерело шуму, коли з правої частини коридору, де розташовувалася моя палата, вийшов Міша. Його силует виглядав дивно в гострих променях ледь розпочатого дня, і я не могла зорієнтуватися в тому, що відбувається. Очі Міші блищали в тіні, і він здавався готовим на щось божевільне.

За цей ранок мене вже двічі розбудили, і нерви ось-ось готувалися здатися, тому я не могла приховати свого роздратування. Я підняла брови, намагаючись передати емоції через погляд.

— Ти куди? — прошипіла я з неприязню, виражаючи ненависть до порушника дорогоцінного сну.

Міша усміхнувся, і його обличчя набуло загадкового виразу, що лише посилило агресію та відчуття невизначеності. У ту секунду я відчувала, що я наче стала об’єктом якоїсь незрозумілої гри, але досі не могла зрозуміти, якої саме.

Міша підійшов ближче, у всій красі демонструючи подертий зовнішній вигляд після недавнього інциденту. Ненависть до нього заволоділа мною настільки, що я не могла відірвати погляду від його обличчя, сповненого змішаними емоціями, зневаги та задоволення. Темні синці та трохи вже позеленілі гематоми на його обличчі здавалися плямами на чистій душі, підкреслюючи його вразливість. Я не могла приховати тріумфу, дивлячись на покалічений зовнішній вигляд Міші.

— А що? — як акула оскалюючись, Міша підступно посміхнувся: його очі світилися хитрощами, як у змії, готової ужалити. — Вже скучила, кралю? — його слова ковзнули до мене, як темна мелодія, повна спокуси. Він повільно підійшов до мене, як хижак, що наближається до своєї жертви. Міша нахилився: безумним поглядом він наближався до душі. У його очах мерехтіла фальшива ніжність, що приховувала справжні наміри. — Пам’ятаєш, як ми гуляли минулого літа? — його голос переливався, як спокусливий шепіт, але слова просочилися безмораллю.

Спогади про минуле літо повільно обгортали мене, і серце гамселило у хвилюванні. Здалося, що той юнак, до дрібниць насичений наївністю і дитячою радістю, знову оживав перед моїми очима. Він намагався вийти з похмурого погляду, який зараз пронизував мене. Але миттю пізніше та ілюзія зникла, мов туман на початку світанку. Солодкі миті безтурботного хлопчика втекли, розтанули в нікуди й замінилися жалким справжнім Мішею. Мене роз’їдало до глибини душі те, що хлопчик, з яким мені так любо було проводити ранкові години в тій зміні, перетворився в жалюгідного покидька, позбавленого навіть краплі совісті.

Міша граційно куснув губу, повернувся і пішов. Я не стала йому говорити, що корпус ще зачинений, принаймні, поки вожаті не підуть на планерку. Ну, нічого, мені просто захотілося помститися Міші за його недоречну поведінку та цю непристойну розпусту. Але кидатися на нього з кулаками — нижче моєї гідності, тож я виражала свою неприязнь у малих пустощах, щоби приборкати такого нахабу.

Коли Міша повернувся, його обличчя пронизала кислотна гіркота від невдалого плану. У відповідь я не стримала себе й урочисто хмикнула, святкуючи його невдачу. Хлопець обернувся, скорчив задоволену гримасу, як актор на сцені, що грає роль завойовника, й увійшов до моєї спальні.

Та він знущається! Коли я зможу нарешті хоч трохи відпочити? Чому мені постійно доводиться чекати своєї черги на власній території? Може, Міші здавалося, що йому тут усе дозволено, чи в моїй кімнаті все настільки привабливе? Поліна, здається, не дуже схожа на бажані ласощі…

Живіт протестно загурчав, нагадуючи мені, що пора вже подумати про сніданок. Не бажаючи більше мучити себе цією голодною агонією, я з рішучістю повернулася в спальню.

Увійшовши в кімнату, я помітила, що атмосфера трохи змінилася. Міша знову лежав у ліжку поряд із Поліною, і вони нагадували двох коханців у цьому несподіваному спектаклі. Вона ніжно годувала його фруктами, привезеними їй матір’ю вчора. Аромати винограду та спілих слив проникли в повітря, змушуючи голодну мене позаздрити.

У ліжку Даші спав Слава, точно безтурботний лицар, обійнятий сном. Даша, як таємнича фігура, опинилася в моєму ліжку, немов завойовник, займаючи мою особисту територію і позбавляючи зони комфорту.

— Соню, вибач, чи я можу спати в тебе? Просто він так солодко спить, навіть не хочеться його будити, — намагаючись уникнути незручності, Даша поспішила пояснитися.

— Згодна, він дуже милий, — тепло посміхнулася я до сусідки, показуючи, що не тримала ніяких образ і розуміла її. — Я все одно скоро піду.

Після ретельних роздумів про свій сніданок, стоячи в центрі кімнати, я почала заварювати локшину, від якої в мене кожного разу зводило шлунок. Гастрит, чорт його забирай! І, звісно, не обійшлося без розчинної кави, хоча вона здавалася такою солодкою, що мені кожного разу доводилося стримувати відразу. Я не любила каву, але пила тому, що п’ється, і так із разу в раз. Смак ледве-ледве підбадьорливого напою перекривався гіркотою шлунка й нерозумінням щодо свого вибору.

Усвідомлюючи, що більш не хочу витрачати жодної зайвої хвилини в суспільстві цієї огидної пари — Поліни та Міші — я рішуче направилася в більш спокійні та затишні місця. Крокнувши за поріг кімнати в хол, я ухопила із собою термокружку, і в грудях спалахнуло дивне бажання останнім словом послати ненависній сусідці «Чао!» на прощання.

Влаштувавшись на дивані, який уже став моїм рідним «притулком», я з нетерпінням приступила до очікуваного сніданку. Починати їсти виявилося досить приємно, і я швидко впоралася з основним меню. Однак після того, як я відчула ситість, всередині пролунав вигук — криклива дитина, що вимагала солодкого. Жага «десерту» не відпускала.

Повернувшись до кімнати, я помітила, що мій рюкзак, наповнений їжею, був відкритим. Їстівні запаси явно не залишилися без уваги, і хтось рився всередині, не спитавши дозволу: насіння, під якими приховувався зефір, розсипалося по всьому рюкзаку, порушуючи порядок.

— Хто шпортався в моїх речах? — з горла вирвався рик, й очі з вогнем націлено спрямувалися на Поліну та Мішу. Сусідка почала хихикати, мов це була якась дитяча розвага, якою вони бавилися. Це насмішка вразила, як удар в обличчя.

— Вибач, — кинула Поліна без жодних утисків совісті, і її очі блищали безтурботністю, — Міша сказав про те, як він обожнює зефірки, і мені захотілося його побалувати.

— Та ви ж очманіли, що? — крикнула я шепотом. Я намагалася, щоб це не почули в коридорі, але всередині все літерально закипало від гніву.

— Ну ти ж не ділишся зі мною ніколи. А тут, подумаєш, трішки взяли, — мовила Поліна, ніби це саме собою розумілося, виправдовуючи свої дії.

Я не хотіла їй знову пояснювати очевидні речі, які казала вже не раз — мабуть, розмовляю зі стіною. Але, зробивши глибокий вдих та видих, я все ж таки вимовила:

— Ти серйозно? Я тобі, як папуга, день у день пояснюю та пояснюю, а ти, вочевидь, відстала. Але вкрасти?! Ти на тиждень витрачаєш грошей на всякі дурниці більше, ніж у мене за всю зміну! Ти могла б купити собі все, що завгодно, і не скаржитися. А ділитися з егоїстичною невротичкою я точно не збираюся. Пішла ти! — я зачинила рюкзак, узяла каву та вийшла в коридор.

Мені було надзвичайно неприємно починати свій ранок із цієї марної сварки. Відчуття образи залишало за собою яскравий посмак гіркоти, і здавалося, ніби мене огорнула темрява, і я не могла знайти виходу із цієї атмосфери. Сусідство з такою дурною особою, як Поліна, виявилося для мене справжнім випробуванням. Я вважала себе гідною чогось кращого, принаймні гідною жити зі своїми ровесниками.

Як тільки я вийшла з кімнати, з дверей навпроти з’явився потертий однозагінець. У напівприкритих очах читалася втома, ніби він тільки що пережив безсонну ніч. Хлопець повільно затримав на мені погляд, що вимагав пояснень.

— Вибач, що розбудили, — прикрим тоном промуркотіла я, відчуваючи тяжке почуття провини від усього скоєного шуму. — До підйому ще є час. Ми постараємося не шуміти.

Я намагалася посміхнутися йому мило, але з моїм настроєм вийшло щось криве та незрозуміле. Юнак, почухавши потилицю, кивнув у відповідь та попрямував до своєї койки, наче ветеран, звиклий до того, що кожен ранок починався з хаосу.

Повернувшись у хол, я відчувала, як мене повільно, але впевнено починає охоплювати втома. Вмостившись у найближчому кріслі, я відчула, як воно огортає мене своїм комфортом. Повіки важко опускалися, ніби магніти, що манять мене у світ снів.

Ігноруючи знесилення, я увімкнула якийсь мультфільм, з короткими та захопливими серіями, щоб розбудити мій сонний мозок та внести в нього порцію яскравих вражень. Кава в руці манила приємним ароматом та теплом, нагадуючи магічний еліксир, який допомагав боротися зі сонливістю. Я неквапливо насолоджувалася гарячим напоєм, і кожен ковток наповнював енергією, бадьорячи, наче будильник для моєї дрімаючої душі.