Стрімер

Мама обійняла мене з порогу. Її світ без монстрів розсипався з появою сирін, немов пісочний замок від сильного приливу. Реальність жорстока, і що більше заперечувати її, то дошкульніше вона вдарить, кінець кінцем.

- Я в повному порядку, мамо, — прошепотів, визволившись з її обіймів.

- Я дзвонила тату, — мама рідко показувала хвилювання. Ось і зараз вона взяла себе в руки. — Він сказав, що ти допоміг постраждалому мисливцю. Сказав, що ти вчинив, як герой.

- Я просто був поряд, — відчув, як нагріваються мої щоки. — Нічого такого.

Ми пройшли на кухню, і я нарешті дістався до хорошої їжі. Можливо це останній прийом чогось смачного в моєму житті.

- Мене приймуть в орден, — сказав, поклавши тарілку в раковину.

- Ох, Оресте, — дивним тоном відповіла мама. — Чому ж ти не народився дівчинкою?

Я промовчав. Думаю, батько теж хвалився, коли його туди прийняли. Мама тоді раділа. Її чоловік бойовий офіцер, член закритого ордену мисливців. Уявляю її розчарування, коли батька спотворювала війна, а переваги ордену виявились Фільчиною грамотою. І тут я...

Але для мене це чомусь перестало бути чимось буденним. Підсвідомо я хотів цього. Хотів пройти повз ряди вишикуваних мисливців, послухати промову старшого офіцера. Принести присягу і віддати честь. Хоч зараз такого серед мисливців не було, проте, казали, орден шанував традиції, бо розумів — солдати люблять традиції.

Мисливців весь процес навчання готують до можливої необхідності віддати життя за людство. Віддати найцінніше, що є в людини. Традиції — один з методів переконання. І я, чомусь, захотів стати частиною цього...

І яке ж було моє розчарування, коли ми з Валерієм і Вавилоном зайшли в невелике приміщення між першою та другою зеленими зонами. Розташовувалось воно у колишньому житловому будинку. Я навіть не помітив би, якби з нами не було Вавилона, котрий викликався провести мене.

- Не хотів крутити гайки на стіні, — він спокійно пояснив таку ініціативу.

Білі стіни всередині, наче в лікарні. Ми вперлись просто в приймальню. Стіл і стілець. Єдиний присутній мисливець у сірій формі перевірив наші документи, звірив наші імена зі списком і мовчки показав на сходи на другий поверх.

- Я почекаю вас на вулиці, — сказав Вавилон і покрокував на вихід. — Успіхів, Оресте.

Сходи неприємно рипіли під підошвами чобіт. Валерій поки не діставав камеру. Не було що знімати. Хіба старі стіни та дерев'яні сходи часів першого контакту з чудовиськами. На другому поверсі був єдиний кабінет з білими дверима. Я постукав і одразу ж зайшов.

Два коричневі письмові столи старого зразку. Старий паркет, котрий рипів на кожному кроці. За столами сиділо двоє осіб. Років під шістдесят. Лисина, сивина, окуляри з товстими скельцями. Типові два старі пердуни. В житті б не подумав, що вони колись могли бути мисливцями. Схилені над документами й паперами, вони палили прямо в кабінеті, перетворюючи повітря на димову завісу. На нас з Валерієм вони не звернули жодної уваги. Ми з ним переглянулись. Оператор знизав плечами. Я прокашлявся, розганяючи дим від цигарок.

- Прізвище! — не відриваючись від паперів буркнув один з тих чоловіків.

- Моє?

- Ні, курва, моє! Чим можемо допомогти?!

- Мене звуть Орест Лютий.

- Привіт тобі, пане Лютий. Чим можемо допомогти?

- Я мав вступити в орден...

- Вступають в лайно, — перебив один з них. — Поступити на службу в мисливський орден, вірно тебе зрозуміли?

Я переглянувся з Валерієм. І ось це вступання в орден, окутаний міфами та легендами? Ось це штаб-квартира могутніх захисників людства?! Два старі пердуни, котрі імітують бурхливу діяльність, неспроможні навіть глянути на мене. Тьху!

- Вірно.

- Документи! — не піднімаючи голови пробурчав один з них. — Посвідчення громадянина Еліосу, військовий квиток мисливця, довідку про спадковість, квитанцію про оплату "ЄМВ".

- Ємв?

- Єдиного, курва, мисливського внеску. Далі, потрібно заповнити форму А-12, згідно з міською постановою номер... Курва, Філ, який там номер!?

- Зараз, — повільно простягнув інший старий. — Двісті чотири.

- Ні, то для Л-21, надзвичайних ситуацій! Треба А-12!

- Тоді постанова двісті один. Від руки, і у двох екземплярах. Зразок буде на дошці внизу, біля охорони. Також квитанцію про ємв прикріпити до документа з аналізом крові, котрий свідчить про генетичну спадковість.

- Ви знущаєтесь зараз?

- І рекомендаційний лист від чинного члена ордену мисливців, або від вельмишановного, трясця його матері, мера Еліосу. Прошу документи на стіл. Після цього вас чекатиме урочиста частина прийняття в ряди ордену.

- А де вона відбудеться? — поцікавився Валерій, в надії зняти хоч якийсь кадр.

- Тут. Шампанського не завезли, але там за кутом магазин...

Орден береже традиції. Ага. Моя мрія щойно розбилась об тупу бюрократію. Те, як я приймаю присягу під пильним поглядом кількох десятків запеклих ветеранів, розвіялось правдою. Клав орден на таких, як я. І, думаю, якби не невелика прибавка до пенсії та зарплатні, мисливці б поклали на орден у відповідь. Красивий міф про внутрішній уряд мисливців, котрим пояснювали певні призначення на посади, викликав би питання, щодо обґрунтованості самих призначень. Якщо орден взагалі функціонував. Теперішня картина яскраво дала зрозуміти, що від розпіареної сили ордену залишились лише два старих пердуни, жоден з яких навіть не потрудився глянути на новобранця. Так я думав тоді.

- Думаю, я помилився кабінетом, — я відчув, як закипаю від злості. — Всього доброго, панове.

З кабінету я вилетів кулею. Валерій за мною. По виразу його обличчя будо зрозуміло, що він нічого не розумів. Але він зберігав мовчання.

- Так швидко? — поцікавився охоронець внизу. — Зазвичай це забирає більше часу.

Я мовчки пройшов попри нього. Валерій був ввічливіший.

- Значить пощастило нам, — відповів замість мене.

Вавилон стояв на вулиці в оточені купки підлітків. Відео з рим на каналі дало свої плоди, і тепер він розповідав те, про що вони не дізнаються з інтернету. Ділився своїми історіями. А крім феноменальної здібності до винищення особливо живучих чудовиськ, він феноменально вмів прикрашати свій досвід. Горбатого могила виправить.

Зграя підлітків слухала, знімаючи все це на телефони. Я пройшов повз. Вони були на стільки захоплені, що не звернули на мене жодної уваги. Вавилон звернув.

- Оресте, ти куди? — крикнув мені в спину. — Ти завершив з бюрократією?

- Так, — я спробував взяти себе в руки. — Завершив.

Я не був упевнений, що Вавилон вловив той зміст, який я вклав у свої слова. Після кількох хвилин фотографій, автографів та відповідей на кілька запитань, ми врешті покинули юрбу підростаючого покоління. Фальшиву посмішку, котру я тримав весь час, як вітром здуло.

- Вступив в орден? — поцікавився Вавилон.

- Ні, — я не ховав роздратування.

- Чому?

- Вступають в лайно. А я не люблю вступати в лайно.