Стрімер

Вавилон прострілював дорогу. Ще двоє фалмерів впали під ноги. Я рухався повільніше, відчуваючи тупий пульсівний, та разом з тим нестерпний біль. Приклав руку до рани.

Поглянув на багряні сліди на долоні. Момент, коли я стечу кров'ю тепер був лише питанням часу. Стало важко дихати.

- Ми майже дістались до Ігоря! — кричав Вавилон, підганяючи мене. — Терпи, мисливцю!

Та який я, трясця, мисливець?! Я не закінчив навчання, не потрапив в орден, не був на стіні жодного дня! Я лише нищив чудовиськ на камеру...

Але вголос цього сказати не міг. Беріг сили. Нам залишився лише один поворот. Скоро дістанемось до Ігоря з Ігнацієм...

Ноги підкосились і довелось падати на бік, щоб не на той, з котрого стирчав ніж. Голосно видихнув. Сили покидали мене. Вавилон пробіг ще кілька кроків, а тоді зупинився.

- Вставай! Чого розлігся?! — заволав мені.

- Немає сил, — прохрипів у відповідь.

Їх дійсно не було. Без медичної допомоги мені не протриматись довго. Вавилон спробував мене підняти, проте ніяк не виходило. Все, що у нього вийшло — посадити мене та оперти до стіни.

- Забий, — видав йому. — Біжи, рятуй Ігоря. І Валерія забери звідси! Ти обіцяв...

- Стули писок! — гаркнув наставник. — Ти не помреш тут, не сподівайся!

- Хіба не до цього йшло? — запитав його.

Він замовк. Я втратив пильність. Втратив себе у всій цій бійні. Вбивши стільки монстрів я сам не зчувся, як став одним з них. Або гірше них. Весь мій шлях в погоні за популярністю перетворився на криваву стежку. Добро не бореться зі злом. Воно заміняє його.

Чи вважав я себе зрадником? Ні. Я чинив, як підказувало мені серце... Ні, як підказували мені інстинкти. А інстинкти в мене працювали лише в одному напрямку.

- Рідко хто з мисливців доживає до старості, хіба ні? — засміявся, але сміх обірвався кашлем. — Це нормально, не боятись?

Жаль маму. Вона сприйме болісно. Ніхто не хоче переживати власних дітей. Але до цього все йшло. Батько, просмалений в боях ветеран — він справиться. Чомусь подумав про Аніку. Згадав проведену разом ніч. Згадав, з яким сумом вона говорила зі мною востаннє. Жаль, що сигнал не проб'ється крізь магнітне поле третьої сірої. Я б попросив вибачення. У Аніки, батьків, Валерія, Василя Грома, Ліки, Павловича. Навіть у Марка Рейджа. У всіх би попросив. Це було б правильно...

- Ні, Оресте, не нормально, — Вавилон сів поруч зі мною. — Я ось боюсь. А ти чомусь ні. Зараз, перепочинемо і підемо далі.

- В мене ноги погано слухаються, — спробував поворухнути ними.

Виходило, але слабо.

- Йди, рятуй Ігоря, чого ти чекаєш?

- Чекаю доки ти перестанеш страждати дурницями! — гаркнув Вавилон.

Це навряд чи. Відчув сильну втому. Досить з мене. Яги, фалмери, перевертні, вампіри, упирі, інфанти, люди...

Занадто багато крові на руках. Більше не хотів. Лише востаннє ще повоювати, коли мерці кощія сюди дістануться. Виконаю свій останній обов'язок.

Вавилон скинув рюкзак. Дістав звідти кілька шприців.

- Знаєш, я б хотів, щоб там нічого не було, — сам не знаю, чому сказав. — Не хочу ні раю, ні пекла. Нічого. Хочу, щоб була пустка. Темна чорна пустка. Щоб мене не було.

- Швидше за все так і буде, — Вавилон підніс один зі шприців до світла. Постукав пальцем, випускаючи звідти кілька крапель. — Ти нирки вилікував після свого першого фалмера?

- Показники були в нормі, — я не розумів, що він збирається робити.

- Тоді слухай уважно. Швидше за все, це скоротить твоє життя років на десять чи й на двадцять. Алергій ні на що немає?

- Наче ні.

- Тоді сподіватимемось, що ти не зловиш напад епілепсії зараз...

До мене не встигло дійти, коли Вавилон з силою запхав мені голку від шприца в шию. Я відчув, як завібрували очі. У вухах зашуміло. Вавилон показав етикетку. Адреналін 700. Вже не двісті. З носа пішла кров.

- Треба встигнути в мед блок, щоб вивести це з тебе. — Він піднявся, схопив мене за лямки рюкзака і потягнув.

Ноги все ще чомусь безсило тяглись по землі. Але сонливість і втома минула. Вавилон забрав у мене револьвер, віддавши мені Грозу.

- Економ набої, бо в мене залишилось два магазини! — сказав наказовим тоном. — Мерцям цілься в голову, щоб вже точно...

Так він і потягнув мене. Я просто притиснув приклад до плеча, готовий поцілити незваних гостей.

Я ніколи навіть не чув про цей препарат, що мені тепер вколов Вавилон. Та задумуватись було не варто. Вавилон затягнув мене в поворот.

- Чекай! — гаркнув, відчуваючи, як натирається дупа. — Я можу йти!

Вставав поволі. Але таки встав. Біль в боці все ще присутній, але тепер це терпимо. Просто тупий і щемлячий — головне не звертати уваги. Крокуючи вслід за мисливцем я вже менше хотів просити у всіх згаданих вибачення. Пройшовши останній поворот, вирішив, що дідька їм лисого, а не вибачень. Забагато честі...

Ми вперлись в масивні закуті двері. Ігор пояснив, як сюди дістатись. Вавилон загримав кулаком по них.

- Відчиняй! Це ми!

Скрип, гуркіт, поворот ключів у замку. Двері відкрились рівно на стільки, щоб ми могли протиснутись по одному. Вавилон проліз першим. Я слідом за ним. Ігор, весь у темній крові з новими синцями та подряпинами стомлено всміхнувся. Обійматись будемо потім.

- Ти віриш в Бога, Оресте? — запитав Вавилон.

В просторому кабінеті світились усі лампи. Біла плитка в слідах крові. Стіни теж білого кольору, хоч видно, що вапно місцями потьмяніло. Світло сірі меблі, з колбами, пробірками та риторами. Дві каталки збоку. Над ними лампи. Я зрозумів питання про Бога — ми потрапили у медичний кабінет.

Вавилон миттю скинув рюкзак і поліз шастати по полицях. Я роззирнувся і зрадів, побачивши Валерія на одній з каталок. Поблизу стояла Гера, вся в бруді та крові. Вона всміхалась, забувши ховати емоції. На мене вона не звертала жодної уваги.

- Радий, що ви змогли, — сказав Ігор, зачинивши двері.

Міцно обійнялись. Я скривився від болю, все-таки кістяний ніж міцно сидів під ребрами. Але я радий був бачити їх. Навіть Геру.

- Як Валерій тут опинився? — запитав його.

- Гера привела. Побачила, де ви його залишили та пішла по нього.

- Дякую, що стягнули всю ту нечисть на себе, — не відвертаючись від оператора відповіла. — Дали мені вікно.

Я підійшов до них. Обмінявся короткими кивками з нею. Валерій слабо всміхнувся. Весь блідий, з ліктьової ямки стирчала трубка.

- Ти як? — запитав мене. — Виглядаєш не дуже.

- Ти себе бачив? — усміхнувся йому.

Валерій засміявся.

- Аліна не хотіла зустрічати захід сонця зі мною. Довелось йти сюди.

- Може іншим разом, — Гера погладила його по щоці.

Я стільки часу знав його, що тепер не міг повірити, як швидко зароджується справжня любов. Не здивуюсь, якщо весь час вони потайки спілкувались і гуляли по сірій зоні. Треба бути останнім дурнем, щоб не бачити справжнє кохання.

- Ми ж не помремо тут? — запитав мене оператор. — Скажи, що не помремо! Таким сучим синам завжди всміхається вдача, правда?

Відповісти я не встиг. Аж тепер звернув увагу на інше тіло. На другій каталці лежав Ігнацій. Голий по пояс. Худе, жилаве і неприродно бліде тіло в багряних бинтах. Проте він ще дихав.

Його голова повернулась до мене. Бліді очі з мішками під ними невідривно дивились на мене.

- Твій друг правий, Оресте Лютий, — слабким голосом сказав той. — Дивовижна здатність виживати. Я вражений.

Глянув на Валерія, але він в той момент дивився на Геру. Полишив їх.

- Оресте, я все знайшов...

Вавилон замовк, побачивши, що я направляюсь до інквізитора. Ніхто мене не зупиняв. Я на мить зупинився, побачивши себе в дзеркалі.

І не впізнавав самого себе.

На мене дивився, блідий юнак з мішками під червоними очима, весь в бруді, крові, синцях, рубцях і подряпинах. Частинки вуха немає, одна щока роздерта вщент. Одяг в дірках та порохових газах з плямами засохлої крові. Збоку стирчав ніж. Я перетворився в копію батька. Жодного живого місця. Що ж, тепер я той, ким мене не хотіла бачити мама. Але той, кого з мене зробило життя. Зробив я сам.

- Паскудно виглядаєте, — підійшов до нього впритул.

- Кощій і фалмери, — Ігнацій оглянув свої рани. — Думав, що справлюсь. Так би там і гнив, якби твій товариш і варги не притягли мене сюди.

- Ви винні в їх смерті, — пробурчав Ігор. — Якби не ваша дурість, вони могли б вижити.

- Вони солдати, — відповів інквізитор. — Такі самі, як і я. Ми вмираємо за батьківщину. І вмерли б знову, бо то наш обов'язок...

Він зайшовся кашлем. Повернув голову набік, бризкаючи слиною. Я скинув рюкзак, дістав пляшку води. Підняв йому голову. Влив кілька капель.

- Ми не тварини й не раби інстинктів, — продовжив Ігнацій. — Ми боремось за те, у що віримо. І вмираємо за те, в що віримо. Бо це правда. Бо такий наказ, — знову поглянув мені у вічі. — А ти, Оресте? Ти віриш у щось? Віриш, що безпека твого народу, понад усе? Мовчиш? По очах бачу, що віриш. Бачу, що хочеш, хоч дієш ти не завжди правильно...

- А коли ви віддавали мене на суд Пророку, то теж бачили?! — мене аж затрясло від злості. — Розміняли мене, як пішака. Це було правильно!? Чи спрацювало оте, ваше, не завжди?

- Доводиться кимось жертвувати, мисливцю. Але я радий, що ти вибрався. Звідки така здатність: не вмирати? Хоча ти й сам не знаєш. А я скажу, що тобі варто подякувати своїй подружці...

- Аніці?

- Саме їй. Вона сильна, але сама не знає ще. Не дарма її боїться Пророк. Колись вони зійдуться у двобої й це стане кінцем хиткого балансу в Еліосі. Тому визначись, мисливцю — на котрому боці барикад тобі бути.

- Звідки така впевненість у її силах?

- Ми знаємо все, Оресте Лютий. Все і про всіх...

- У вас жар, — спробував приховати своє здивування. — Несете якусь дурню...

- Оресте! — покликав Вавилон. — Дія адреналіну 700 не вічна. Сідай, бляха, в крісло. Будемо тебе зашивати, доки ти ласти не склеїв...

Кінець частини 11...