Стрімер

На третій зеленій жили багато. Коли ми гуляли днем по ній, то бачили лише поодиноких людей, що гуляли в парку. Нічим не обмежені без жодної печалі та туги.

Машина проїхала повз центр. Нічна будівля мерії вночі підсвічена вогнями, щоб підкреслити її важливість та велич. Проїхали далі. Проїхали ще одні ворота. Навіть в третій зеленій була еліта.

- Це тут живе Марко Рейдж? — запитав, дивлячись на будинок, котрий більше походив на палац.

Повністю білий, на чотири поверхи. У світлі ліхтарів виднівся скляний трикутний дах.

- Привезли прямісінько з Лувру. Те, що вціліло, — повідомив водій.

Я напружив пам'ять. Був колись такий музей з найбільшою кількістю експонатів. Тепер стара історія стерта. Реальна лише війна.

Перед входом вже зібрались гості. На вході два охоронці в чорних костюмах. На дверях металодетектор. Гості не дивувались такій безпеці. Від життя мера залежало майбутнє всіх. 

Пройшов всередину. Охоронці оглядали мене особливо пильно. Навіть утворилась черга. Але врешті пропустили. На виході оглянувся. Люди в дорогому одязі, жінки з вечірніми макіяжами та дорогими прикрасами з панівною долею коштовностей в оправах з білого золота. Класика. Але видивлявся я далеко не кількість каратів. Чи немає того гостя з рубцем на щоці? Я не бачив. Розумів, що на Зе-3 ніхто таких волоцюг не пускає.

Вгамував тремтіння в колінах, зайшов. З порогу мене осліпила білизна залу. Мить я так і стояв, мружачись від блиску. Нагадало краєзнавчий музей, коли ми з Ігорем лізли вибивати звідти кубло чудовиськ. Але там все було занедбано часом. Любителів історії на С2 було не густо.

- Оресте Лютий! — як виявилось, мер вітав усіх гостей.

Тиша. Я помітив, як присутні дивляться на мене. Все ніяк не звикну, що мене впізнають люди, котрих я не знаю.

- Радий, що пан Лютий зміг знайти час у своєму напруженому графіку для нас!

Мер потис мою руку.

- Все заради благодійності! — голосно сказав, видавивши з себе посмішку.

Виглядав точно, як дурник, але людям сподобалась моя наївність.

- Радий, що ти завітав. Гадаю, багато гостей з задоволенням познайомляться з тобою.

Відповісти я не встиг. Мер швидко пішов вітати наступних гостей. До мене підійшов офіціант з тацею з келихами шампанського.

- Ні, дякую.

Мені доведеться повертатись сьогодні додому, не хотілось би зустріти того фаната напідпитку.

Вечір пройшов нудно. Тобто, пройшов він не нудно, але я майже нікого не знав. Столи з їжею розміщувались біля стін, офіціанти ходили між гостями з тацями з шампанським. Самі ж гості розбились на групки і кожна обговорювала щось своє. На стінах, над столами, висіли картини. Величезні полотна плавно перетікали з одного в інше. Тематика та стилі були різними, проте розмістили їх гармонійно. Палітра та гама однієї картини передавалась в іншу. Я ходив вздовж та розглядав їх, одна за одною. Зосередився на тій, що з кораблями. Велике портове місто, море та кораблі. Я ніколи не бачив моря.

Еліос мав вихід до моря. Але щоб побачити його, потрібно було йти далеко на С3. Далі мисливської застави аж за хмарочоси, над якими постійно гриміло та блискало. Важко було уявити щось небезпечніше. Це дійсно: побачити море та померти...

- Ви поціновувач Айвазовського, пане Лютий? — позаду пролунав незнайомий голос.

Я обернувся. Колосальних зусиль вартувало, щоб не застигнути від жаху. Я вже бачив цю людину. Тоді чорношкірий виглядав по іншому. Зараз я бачив голубі очі, чорну шкіру та заплетені дреди. Цілий, цілісінький в білому костюмі стояв переді мною.

Ми бачились на першій сірій. Під стіною. Він збирався передати послання від Цепеша, але я тоді не хотів слухати. А ще дрони виявили в ньому вампіра і мисливцям зі стіни не залишалось нічого іншого, як розстріляти його.

- Кого?

- Відомий художник, пане Оресте. Дивовижно, що здатні зобразити люди...

Його тіло тоді так і залишилось лежати під муром. Точніше те, що від нього залишилось.

- Джаред? — запитав його. — Так вас звали?

- Так звали когось іншого, — всміхнувся негр. — Мене звуть Ракім. Ракім О'Нейлі. Уповноважений Себастьяна Гангрела.

Він простягнув руку, але я не збирався її тиснути. Ще один одержимий.

- Я бачив колись точну вашу копію, — відійшов на крок. — А потім бачив, що зробили з копією мисливські кулемети.

- То був контейнер Цепешів, — Ракім дивився на мене скляними очима. — Прикра втрата.

Так ось як вони називали людей, котрі продавали їм свою свідомість. Контейнери. Оболонка з м'яса, кісток та крові. Але не належить сама собі.

- Як скажете, — повернувся до картини, даючи зрозуміти, що розмова завершена.

Ракім може й зрозумів, але виду точно не подав. Він став поруч. Хвилину ми роздивлялись картину.

- Таких, як Ракім наймають заможні жителі першої червоної, Оресте Лютий...

Голос змінився. Глянув на Ракіма. Він не кліпав.

- Ми не можемо бути на зелених зонах, але дипломатичні відносини ніхто не відміняв. Тому не дивуйтесь мене бачити.

- Бачити кого? З ким маю честь?

- Ах, де ж мої манери, — на лиці Ракіма заграла посмішка. — Себастьян Гангрел.

- Новий мер Червоної зони, я так розумію, — ледь помітно вклонив голову.

Я вклав у свій жест максимально багато зневаги. 

- Не зміг не познайомитись з видатним мисливцем, — Себастьян вдав, що не помітив. — Ви певною мірою легенда, пане Лютий. Неймовірні задатки для такого юного віку. Смертні не перестають дивувати.

- Точно, — хмикнув. — Одні картини чого варті.

Ракім всміхнувся. Не знаю, його це міміка, чи старого Себастьяна.

- Оресте, через вас я похоронив дітей, — голос був спокійним.

Значить старий вампір довго готувався до нашої розмови. Два близнюка вампіри ледь не вбили мене в тунелях. Тоді мене врятував Вавилон з Валерієм.

- Війна все ще триває. Батьки іноді хоронять дітей. Поцікавтесь якось в нашого мера, скільки вдовиць та сиріт залишилось на першій зеленій.

- Це були єдині спадкоємці. Вони б об'єднали всю червону зону. А тепер їх немає. Через вас. Хотіли самі привести вас на червону зону. Принесли їх тіла.

- Я вцілів. Вони ні. Це сірі зони.

- Як батька мене це не радує.

- Мій батько теж не зрадів, якби ситуація склалась інакше.

- Ви згадуєте їх?

- Ні. Я мисливець. Нас відучили згадувати. Однією нечистю більше, однією менше...

Вкусився за язик, але було пізно.

- Право запрошення та репутація забороняють мені нацькувати на вас Ракіма.

- Пошліть ще раз добровольців на стіни, — байдуже сказав. — Як тоді...

- Так само статус забороняє мені спустити вам це все на гальмах. Тому готуйтесь, пане Лютий. На сірій зоні тепер буде небезпечно.

- Коли там було безпечно?

Ракім розвернувся, поглянув на мене. Я зробив те саме. Світські манери забороняли це, але мені особисто було начхати. Я дивився в очі старому Себастьяну, одному з наймогутніших та найвпливовіших носферату червоної зони.

- Все могло статись інакше, – тихо сказав Себастьян. – Людина з такими вміннями могла б стати повноцінним вищим. Ти міг би мати все, Оресте Лютий.

- Значить не судилось, – знизав плечима.

- Відкинь цю напускну хоробрість, мисливцю, – прошипів вампір вустами Ракіма. – Я відчуваю, як б'ється твоє серце. Бачу краплини поту, котрі зараз виступлять. Я відчуваю страх.

- А я відчуваю нудьгу. Давайте до справи, пане мер червоної зони.

- Немає ніяких справ. І бути не може. Я просто хотів познайомитись особисто. Хотів, шоб ти розумів, через кого скоро з тобою станеться лихо.

- Що ж, тоді радий знайомству. Хоча ні, не радий. Вам не злякати мене.

- Я не планував. Вирішив особисто повідомити про свої наміри. Сприймай це, як джентльменські манери.

- Вельми вдячний, — зневажливо кивнув. — Тіла ваших найманих псів залишу на сірій зоні. По частинах.

Себастьян недобре всміхнувся. Я відчув, що то не Ракім, а саме старий вампір. А за мить міміка чорношкірого змінилась. Старий гангрел покинув свій контейнер.