Стрімер

Я стояв над мертвим тілом кілька хвилин. Пульсу вже не було. Блакитні очі холодним поглядом свердлили стелю. Ходяче жахіття людей та чудовиськ, старший інквізитор Ігнацій помер від отриманих ран. Ніякої геройської смерті в бою – він просто не пережив цю ніч. Не обісрався перед смертю – й то добре.

- Що ж ви хотіли сказати? — запитав його.

Але що мрець мені відповість? І спосіб смерті він вже вибрав. Якесь дивне двояке відчуття. З одного боку я збирався сам його прикінчити. З іншого — він так і не розповів, до яких висновків дійшов. Одну руку Ігнацій опустив донизу. Я не став її поправляти. Нехай буде так...

***

На світанку навколо Ігнація зібралась вся ватага. Ніхто не говорив ні слова. Коротко переповів їм весь зміст розмови. Гера злісно зиркала на мене, коли згадував Аніку, але не говорила нічого. Краєм ока бачив, як Валерій міцно стискав її руку. Вавилон між тим обережно викладав усе з його рюкзака.

- Цей гівнюк міг і гранату там заховати, — пояснив мені. — Або інший менш, але теж неприємний сюрприз.

- А зміст йому це робити? — поцікавився Ігор.

- Уяви, що в тебе є певні речі, котрі не повинні дістатись нікому. А тебе вже немає і зробити з цим ти нічого не можеш. Запихає ворог руку і ба-бах, немає ні руки, ні даних. Тому, не відволікай!

Про всяк, ми відійшли. Ігнацій пустив би нас в розхід, якби міг. Згідно з протоколом. Іноді мені здавалось, що так легше. Ніякого співчуття, жодної емпатії. Будь-яку відповідальність можна з себе зняти, розвівши руки — то такий наказ. Та, чи правильно це?

Я всміхнувся сам до себе: занадто інфантильно міряти все: правильно, неправильно. Було б набагато простіше, якби добро та зло були відомими. І щоб ще розміщувались по різні боки.

Проте так не буває. Точніше, буває лише в дітей. Благі наміри породжують смерть та страждання. Ненависть та знищення потім обертаються комусь на щастя. Світ складний та багатогранний. Тільки кольори у ньому лише з протиріч. Ось і зараз, лежить мертвий інквізитор. Садист, деспот та інтриган без краплі милосердя та жалю. Зло, скажете? Але він захищав мешканців Еліосу. Захищав людей, навіть ціною власного життя. І кількох інших життів. Так зло він чи ні?

Що важливіше: чийсь добробут, чи не втратити себе?

Вавилон обережно дістав маленьку чорну кулю. Гладенька оніксова поверхня з цифровою клавіатурою, як в банкоматах, на десять чисел від одиниці та до нуля, з зірочкою та решіткою по боках. Над клавіатурою було заглиблення з маленьким блакитним світлодіодом. Валерій з Герою переглянулись. Я теж не до кінця розумів, що це. Глянув на Ігоря, але він теж знизав плечами.

- І як я одразу не додумався? — Вавилон покрутив кулю в долоні. — Ну ж очевидно. Як би ви інакше пройшли мінні поля?

Знову глянув на Ігоря. І не лише я.

- Щось таке пригадую, — відповів він. — Гера, ти ж теж бачила!

- Він казав нам йти біля нього, якщо не хочемо підірватись на мінах. Це те, про що я подумала?

- Воно! — задоволено сказав Вавилон. — Декодер магнітних мін. Зараз їх мало залишилось. Але це наш квиток додому.

- А на цій заставі вони є? — до Ігоря теж дійшло.

- Навряд чи, — відповів Вавилон. — Кощій анітрохи не дурний. Він би вже рухався вбік другої сірої. Що могло йому завадити допитати останніх мисливців і вивідати.

- Хіба що хтось з них зламав ті, що були. — я не зводив погляду з чорної кулі. — Невже інквізитор хотів...

- Зламати цей, — кивнув Вавилон. — Ти б подав йому рюкзак, а він розтрощив би декодер. І все, застрягли б ми тут.

Насправді нам би тоді просто прийшлось пертись назад через окопи з аномаліями, могильник і підземні тунелі. А позаду за нами б йшов кощій і вцілілі фалмери. Тепер дорога буде безпечніша. Але так само безпечнішою дорога буде й для них.

- Нам потрібно дістатись до арсеналу, – Вавилон випередив усі запитання. – забираємо зброю та набої, мінуємо все до дідька. Тоді в гаражі й моліться, щоб хоч щось там було справне. Кощія нам не знищити, бо він оточений тілами колишніх мисливців і фалмерами...

- Ми ще бачили десь химеру, – встряв Ігор. – Але не знаємо, чи вона з ним, чи сама по собі...

Валерій питально зиркнув на мене. А я лише втомлено видихнув. Здається тут було вже все, що може бути.

Химера чимось нагадувала перелесників, але шкіра у неї була зелена, зі слизовою оболонкою назовні. Гострі чорні зуби замість відсутніх губ, кігті як у яг. Чорні вузькі очі та сплюснутий довгастий череп, як у фалмера. Але вона бачила. Що в темряві, що при світлі. Її хвіст з загостреним кінцем слугував їй зброєю. Вона з легкістю могла роздерти людину на двоє.

- Тоді сподіваймось, що у нас вистачить на неї куль, – зблід Вавилон.

- В химер незахищені животи, – нагадав йому. – і регенерують вони повільно...

- Але вони повзають на чотирьох – перебив Вавилон. – І роблять це швидко. Я розумію, до чого ти ведеш. Знайдемо міни – замінуємо коридори.

Я не вів до того, але ствердно кивнув, мовляв: теж так подумав.

- А що робити з ним? — Валерій кивнув у бік інквізитора.

І дійсно? Ще один труп в зграї кощія був нам ні до чого. Поховати його не було де. Тягти з собою ми теж не могли. Коли рухатись треба було якомога швидше, нести тіло Ігнація — вірна смерть.

Вавилон запхав руку в рюкзак інквізитора. Дістав звідти набої, кілька консерв, котрі ми потім порозпихали по сумках. І наостанок витягнув міну.

- Протипіхотна, — поглядом знавця оцінив Ігор.

- І вилучена в мисливців, — підтвердив Вавилон. — Давно я не бачив кенгурушок...

Кенгуру кликали міни, набиті маленькими металевими скобами. Вона не стрибала в повітрі, як "жабка", вона направляла скоби під кутом в тридцять градусів. Стати на таку й одразу позбутись ніг. Скоби робили з тіл просто решето, підкидаючи їх в гору. Падали на землю переважно мертвими та без ніг. На щастя більшість бронежилетів витримували їх, тож страждали від них або цивільні, або незахищені.

Я обережно забрав міну у Вавилона. Ідея прийшла сама.

- Він казав, що знищив би нас, згідно з протоколом, — оголосив усім присутнім. — Такий порядок.

Ми ж усі тут гвинтики, хіба ні? — подумки запитав у мерця.

- Залишити його ми не можемо. Хтозна, що поверне з того світу кощій. Не хотілось би думати, що його труп збереже хоч щось від інквізиторської могутності. Тому...

- Оресте! — покликав Ігор та я вже не слухав.

Зустрівся поглядом з Герою, але вона відвернулась і міцніше стиснула руку блідого Валерія. Вавилон просто відійшов убік. Я підвів корпус інквізитора і швидко запхав під нього міну. Почув лайку Валерія, тихий видих Гери, трясця його матері від Вавилона. Якщо кощій сюди дістанеться і захоче підняти Ігнація з мертвих... Що ж, його чекає неприємний сюрприз.

- Мені він ніколи не подобався, — тихо видав Ігор. — Але це вже занадто!

- А я згодна з Орестом, — озвалась Гера. — Це війна. Нам потрібно виграти час.

- Він же один з нас!

Чи було це злочином? Так. Жорстоко і не гідно? Так. Чи жалкував я тоді про це? Аніскільки. Ігнацій більше не викликав у мене неприязні. Але й співчуття теж не з'явилось. Чи міг би я пробачити йому всі його інтриги пов'язані зі мною? Хай чорти в пеклі йому пробачають.

- Він хотів повбивати нас, забув?! — я теж не вгавав.

- Досить! — обірвав його Вавилон.

Ніхто не сказав ні слова. Старий мисливець оглянув нас похмурим поглядом.

- Вчора мені довелось підняти зброю на своїх товаришів. Довелось, бо та кістлява гнида не дала їм померти. І йому, — показав на Ігнація. — Не дасть. Тож потрібно пояснити кощію, що не можна чіпати мертвих захисників Еліоса. Я не в захваті від цього. Але вибір у нас невеликий. Тож готуймось! Часу в нас обмаль...