Стрімер

Їхали мовчки. В машині Вавилон знайшов карту аномалій та мінних полів. Ігор не розганявся. Карта могла застаріти, а в'їхати з розгону в щось на зразок того, що ми зустріли в окопі — сумнівна радість.

Сонце не пробивалось крізь сірі хмари, від чого настрій не покращувався. Що далі ми їхали від застави, то легше ставало. Проте я не дозволяв собі розслаблятись. Це оманливе відчуття тут. Дорога додому може видатись ще більш небезпечною, ніж те, що було на заставі.

- Думаєш, ми правильно зробили, що залишили їх там? — запитала в мене Гера.

Вона не зводила погляду з дороги, тримаючи руки на кулеметі.

- Не було там правильного рішення, — відповів, дивлячись на заставу. — Що так, що так вони помруть. Питання часу.

Вавилон сидів з кам'яним лицем. Перед собою тримав рюкзак. В руках була рація.

Джип плавно котився по дорозі. Ми під'їжджали до вежі, з котрої Вавилон подав сигнал про напад.

З кабіни постукали. Машина зупинилась і з вікна виглянув Валерій.

- Тут зв'язок ловить! — радісно оголосив. — Я заливаю короткі відео на канал. В нас сорок тисяч переглядів попереднього. В мене телефон від повідомлень розривається...

- Еліос, прийом! — Вавилон випрямився і заговорив у рацію. — Мене хтось чує?

- Велика матуся на дроті. Назвіться, прийом!

- Вавилон, 498451.

Тиша. Кожний мисливець мав свій порядковий номер. У Василя Грома, в мого батька, в Ігоря був окремий номер. В мене не було, оскільки я не довчився й офіційно мисливцем так і не став.

- Що у тебе, Вавилоне?

- Я хочу розмовляти з командуванням, прийом.

Знову тиша. Ми переглянулись. Невже проігнорують його?

- Василь Грім на зв'язку. Радий, що ти живий. Ти дістався до застави?

- Дістався. Застави більше немає. Ігнацій склеїв ласти, прийом!

Мовчання. Вавилон глянув на мене, тоді потрусив рацією. Нічого. Але ось вона знову зашипіла.

- Там всі двохсоті?

Згадав того мисливця, котрий переплутав нас з чудовиськами. Він все ще міг бути там...

- Так. Ліквідовані кощієм.

- Хто ще там був?

- Кілька десятків фалмерів та химера.

- Чи вдалось знищити або забрати звідти зброю?

- Ні.

- Чи ліквідована загроза?

- Кощій все ще там.

Переглянувся з Герою. В шлунку з'явився неприємний холод. Вавилон не згадав про мисливця та вцілілих людей...

- Ви далеко звідти? — запитав Василь Грім.

- Приблизно кілометр.

Вавилон постукав кулаком по кабіні. Ігор рушив з місця.

- До вас вилетів пакунок. Знайдіть де перечекати. Кінець зв'язку.

- Ні, стійте! — в один голос закричали разом з Герою.

Пізно. Рація замовкла. Вавилон сильніше загупав по кабіні та на мигах пояснив Ігорю, що треба прискоритись. Машина заволала

- Там люди, — тихо сказав йому. — Їх потрібно забрати! Або попередити.

- Скоро тут не буде нікого, — відповів Вавилон, поглядаючи на годинник.

Машина з'їхала униз. Ігор тиснув на газ, але все ще дотримувався карти, тож ми петляли між з боку вбік. Я міцно схопився за борт, щоб не вилетіти з машини.

- Це неправильно, — Гера підтримала мене. — Ми обіцяли їх повернути...

- Ніхто з них не хотів з нами йти. Навіть вийти до нас боялись. Їх вибір.

Вавилон безсило ліг в кузові. Він розумів, що накоїв. А я розумів, навіщо він і далі гнув свою лінію. Будь-які свої дії легше виправдати, ніж засудити. Якби він визнав, що б від того змінилось? І чи потрібно було б визнавати?

Ігор забув про обережність і втиснув педаль газу. Машина заревіла, а ми мусили міцно триматись за бортики, щоб не повилітати. Сильний вітер, здавалось знесе мене з машини. Заставу не було видно.

Шестеро людей сьогодні загинуть. Семеро, якщо той мисливець вцілів. Наївно було думати, що ми виберемось, дійдемо до зеленої зони, а нам на зустріч вийде великий загін мисливців у екзоскелетній броні та в новітньому озброєнні. І вони б врятували тих людей...

Сумно всміхнувся сам до себе. Не в Еліосі.

Василь Грім не визнав би цього вголос, але третя сіра — втрачена для людей. Але тихо звідти піти він не міг...

В небі з'явився тонкий слід.

Спочатку ми почули кілька вибухів. Мабуть "пакунок" розпався перед попаданням на кілька менших, щоб охопити більшу площу. Вибухи ще продовжувались, але ми були занадто далеко. В небо піднявся дим.

- Жени! — Вавилон загримав кулаком по кузову. — Жени, Ігорю, бо це тільки початок...

В небі з'явились нові смуги. Артилерія збиралась накрити цілий квадрат. Колись нас вчили, що артилеристи накривають площу у два способи.

Зсередини квадрату назовні. І ззовні всередину. Так, щоб нічого не пропустити. Мабуть, Василь Грім випадково роздобрів, бо він вибрав перший спосіб. Тому в нас були великі шанси врятуватись. Проте жодних шансів не було в тих людей.

Найбільший удар прилетів саме туди. Ніхто не зміг би пережити таке. Навіть сирін, але її лігво все ще було для нас невідомим. Я чув, як в кабіні лаявся Валерій. Він не міг прийняти те, що щойно сталось. Може, я б теж колись кричав, кидався б з кулаками на Вавилона.

Зараз з мене наче висмоктали всі сили. Тож я тихо сидів, сподіваючись, що до нас артилерійський вогонь не дістанеться.

Одна з ракет влучила у вежу, де ми ловили зв'язок.

- Трясця! — гаркнув Вавилон. — Вони Капітошками луплять!

Гера питально глянула на мене, але ніколи було відповідати. Капітошками називали артилерійські ракети, котрі розпадались на декілька, при наближенні до цілі. Точно потрапляла лише центральна, а решта менших вкривали площу навколо. Дві такі ракети могли знести половину першої зеленої зони, перетворивши все на попелище. А тут Василь Грім вирішив знову знищити всю третю сіру.

Нові ракети врізались в колишню заставу, піднімаючи в небо вогняні стовпи. Здавалось, наче небо почервоніло. До нас неслась хвиля гарячого пилу.

- На міст! — закричав Вавилон.

Але Ігор й так прекрасно справлявся. Він вміло мчав, уникаючи ям, в котрих ми могли загрузнути. Двигун завив, наче живий, Ігор витискав з машини все, аби лише забратись звідти. Нас трясло, підкидало, але ми мчали вперед. Мчали геть з того пекла.

Міст йшов через могильник. Ми вийшли з одного з тунелів, але тоді ми оминули його, боялись що той не витримає, або ми накличемо на себе чудовиськ з тунелів. Зараз різниці не було. Позаду неслась смерть.

Хвиля накрила нас з головою. Пил та гаряче повітря різали очі та легені, наповнюючи слину в роті піском та кров'ю. Ми полягали в кузові, закривши голови руками. Борти шкрябало, але важко було сказати чим саме. Машина сповільнила хід.

Нерозбірливо чулась лайка Ігоря. Вавилон тихо згадував старість. Гера мовчала. Іржавий міст загрозливо заскрипів. Ми зупинились. Лежали непорушно, аж поки хвиля піску та пилу не пройшла геть. Вибухи припинились. Я перевернувся на спину. З місця, де колись була застава, підіймався чорний дим. Все скінчилось.

- Я думав, ми не виберемось! — Валерій не втримався і вийшов з машини.

Ігор зробив кілька спроб завести машину, але двигун лише мляво прокашлявся.

Гера зістрибнула з кузова, підбігла до Валерія і впала в його обійми. Оператор поцілував її в чоло і міцно обійняв. Я переглянувся з Вавилоном.

- Все, більше сюди ні ногою! — пообіцяв старий мисливець. — Досить з мене...

Він замовк. Небо розірвав різкий крик. На міст впала чорна тінь від могутніх крил. Наша п'ятірка одночасно глянула в небо. І одночасно вилаялась.

Ракети розбудили сирін...