Стрімер

- Оресте, розплющ очі!

Дико боліла голова. Голос врізався у вуха і вибухнув на тисячі маленьких відлясків. Кожний сантиметр тіла віддав електричним струмом.

- Оресте, нам час йти! Підіймайся!

В черепі немов купились мурахи. Щось постукало по скронях та тім‘ю.

- Голова не пробита. Пульс є. Ні-ні, не заплющуй очі!

- Може адреналіну йому?

- Він його в себе стільки всадив, що прямо тут і помре від ще одного. Треба так. Оресте, трясця! Ану зберись, мисливцю!

Розплющив очі, немов по команді! Оте: зберись мисливцю, мов той подорожник на рані. Я закліпав, дубовими руками розтер голову та липке від чогось волосся. Прислухався до болю в тілі.

Боліло все – значить живий.

Підіймався поволі, опираючись на Валерія. Гера стояла біля Ігоря. Глянув на нього. Тіло безпорадно лежало на ношах, перемотане бинтами. Він слабко дихав. Але все ще дихав. Потрібно донести його до лікарів.

- Припалили тебе? — запитав у нього.

Він не відповів.

- Пищав, наче дівчинка, — холодно всміхнулась Гера. — А в кінці знепритомнів. Потрібно донести його до наших.

- Наших, це кого? — запитав її. — Варгів?

Кілька днів тому вони відкрили полювання на мене. Я ж втягнув їх у бійню, до котрої ті були неготові. Вони зазнали бойових втрат. А тепер я сам повертаюсь до них...

- Він помре без медичної допомоги, — спокійно пояснила Гера. — І Валерій має пройти обстеження серця. Тобі б теж здалось, бо на тобі живого місця немає. До зелених зон вам просто не дійти. Ще й з Ігорем на ношах. Годі тобі, Оресте! Ти завалив сирін! Могутнішого чудовиська за неї просто не існує. Арсен та Пророк тобі пробачать, ось побачиш!

Не пробачили.

Нас чекали біля руїн краєзнавчого музею. Але я забіг наперед.

Через мінне поле ми дійшли без проблем. Єдина поблема була з ношами, на котрих лежав непритомний Ігор. Вони були незручні і зроблені абияк. Я взяв їх попереду, Валерій позаду. Гера прикривала.

По дорозі Валерій, важко дихаючи, розповів новини, котрі вдалось прочитати в місці де ловив зв'язок з зеленими зонами. Смерть тих близнюків вампірів таки викликала резонанс. Кілька десятків радикально налаштованих (як писали в новинах) монстрів спробували вночі перелізти через стіну. Якби Вавилон не попередив, може б їм і вдалось.

Але Вавилон попередив і мисливці чекали. Тіла чудовиськ так і залишились гнити під мурами.

Платон Сірий, згідно з переказом Валерія, посилив тиск на уряд червоної зони й отримав публічні гарантії, мовляв: то не ми, то якісь радикали.

- Офіційно відхрестились від своїх, — Валерій презирливо фиркнув. — Їх там нема.

- Я не здивована, — зневажливо пробурмотіла Гера.

Може Цепеш чекав, що я впораюсь. Хоча, не думаю, що він аж так міг мене переоцінити. Якби не Вавилон з Валерієм — дідька лисого я справився б. А тепер його немає...

Я знову прогнав ті думки від себе. Немає коли скиглити! Ігоря треба донести будь-куди, де є медики...

Ось вже мінне поле позаду. Перед нами відкрились руїни краєзнавчого музею. Колишнього музею. Тепер те місце в руїнах.

Варги навіть не ховались. Троє з автоматами напоготові наблизились до нас. Ще двоє збоку. Ми з Валерієм поклали ноші з непритомним Ігорем на землю і підняли руки.

- На коліна! — крикнув один з варгів.

- Ми не чинимо опору... — почала Гера, але той наче не чув.

- Я сказав: на коліна! Без різких рухів! Зброю на землю і до мене! І меч свій давай сюди! А тепер руки на потилиці! Пальці скласти в замок! Хто опустить руки хоч на волосину — розстріляю до сраки!

Гера не приховувала свого обурення, але наказ виконала разом з нами. Вони швидко оточили нас. Валерій мовчав. Я глянув на неї, тоді перевів погляд на того, горлаючого. Криво всміхнувся. Дурна смерть, після всього, через що ми пройшли.

- Тобі смішно?! — закричав стрілець. — Смішно?!

- Ти занадто нервовий, — відповів йому. — Забагато кричиш.

Стрілець подивився на когось за моєю спиною. Удар прикладом прилетів якраз межи плечі. Впав на землю, щокою об бетон. В рот та очі потрапив пил. Десь збоку припав копняк по ребрах. Я закашлявся, випльовуючи слину в перемішку з пилом.

Руки нам закували за спинами в наручники. Мене знову посадили на коліна. Валерій попросив води для Ігоря, але все що він (Валерій, звісно ж) отримав — копняк в сонячне сплетіння. Спочатку злетіли окуляри, а потім на землю впав вже сам Валерій. Він голосно засопів, силуючись вдихнути повітря. Не вийшло. Валерій зайшовся кашлем. Ще й наблював перед собою.

Гера закричала, хотіла кинутись на допомогу, проте її лише силою всадили на місце. Ніхто її не бив. Все ж своя.

Арсен Гнів наближався повільним розміреним кроком. Поряд з ним йшли ще двоє стрільців. Він спокійно підійшов до нас. Оглянув самовпевненим поглядом.

- Ми зробили висновки з того разу, Оресте Лютий!

Він підняв з землі мій револьвер. Покрутив барабан. Там залишилось дві кулі. Присів біля мене, крутячи револьвером в руці.

- Що, цього разу буде важче тікати?

Мовчу. Підбираю слова.

- Арсен! — озвалась Гера.

- Замовкни! — самовпевнена посмішка злетіла з обличчя і його перекосило від люті. — До тебе ще дійде черга!

Я чекав, що Гера огризатиметься, кричатиме. Це було б в її стилі. Але зараз вона лише мовчки схилила голову.

- Як тобі жити з твоєю зрадою? – Арсен звернувся до мене. – Добре спиш ночами?

- А кого я зрадив? – відчув, як попри страх у мені закипає гнів.

- Людство, Оресте. Мешканців Еліосу...

Я зареготав. Закутий, на колінах, з дулом автомата, направленим мені в потилицю. Мене розпирало від люті, але виплеснути її я не міг. Що мені ще залишалось? Хтось з варгів хотів ударити мене, навіть замахнувся прикладом. Арсен зупинив його помахом руки.

- Зрадив? – перепитав його. – Я виступив за ідею Еліоса для людей! Я вбив упирів, котрих не змогли вбити твої люди. Моїми руками знищено шабашівців. Убив стільки чудовиськ, що вам, варгам, за життя не встигнути! Там залишки сирін на мінному полі. Вгадай, через кого! І це без виклянчування грошей в зелених зонах. Я робив те, що мали робити варги! Я тримав удар, доки ти з Пророком лише голосно базікали, як базарні баби.

- Що, згадаєш мені вбивство тих п‘ятьох? А ти сам не давав наказ на розстріл нас? Зараз ти не те саме збираєшся робити?!

- Я не товаришував з чудовиськами, – Арсен заграв вилицями. – Не ставав на їх бік. Особливо, коли на іншому боці були люди...

- Не заливай, – перебив його. – Ілай Третій віддав наказ своїм спалити кубло шабашівців. Хіба не варги чекали їх на своєму боці? Що, не попередили вас?! Чи потім ти не погодився на пропозицію Ілая розширити свої кордони?! Ти робив все те, що робив я. Так ми обоє зрадники? Чи ніхто?!

Ніхто з варгів не поспішав мене затикати. Раптом картина у них в головах змінила контраст. Арсен зрозумів це. А я раптом зрозумів, що мені не пересперечатись з ним.

- Це просто слова, — він взяв емоції під контроль. — Ти приплітаєш одне до одного, створюєш начебто логічні ланцюжки, де їх бути не може в принципі. Ми поза законом. Мені доводиться робити так, щоб мої люди вціліли у цій війні...

- Тільки ось воюєте ви не там, де потрібно...

- Не перебивай! — Арсен відвісив мені ляпас.

Ясна не витримали. Рот наповнився кров'ю. Арсен перейшов на крик. Щось з ним було не так.

- Ти ж добровільно уклав угоду з Цепешем. Ти сам вирішив заступитись за ту ворожку. Ти домовлявся з чудовиськами, доки я з ними воював! Ми робимо те, що не під силу владі Еліоса...

- Ви воюєте не з тими! — втрутився Валерій.

Ми одночасно глянули на нього.

- Там кощій з ордою фалмерів поклали усю заставу мисливців. Там спала сирін. Яги та упирі там ще квіточки. З могильника вилізли химери. Чорт забирай, там існує таке поняття, як могильник, в котрому живуть сотні та тисячі чудовиськ. І вони прийдуть. Рано чи пізно, але ви зустрінетесь з ними вже тут. Може й розлом колись стався, бо одні монстри тікали від інших. Тих що на третій сірій.

- Ось там загроза. Але не для варгів. Варги вбивають тут тих, хто й не чинить толком спротиву. Люди Пророка вп'ятьох полюють на суккуба, котра навіть не ходить, бо прикута до візка! Чи були ви під стіною, коли на Еліос кілька днів тому напали?

Валерій обвів усіх присутніх важким туманним поглядом. Ніхто не відповів, але я знав і так. Не було.

- Ви не мисливці. Ви просто срані терористи.

- Все сказав? — звернувся до нього Арсен. — Побував кілька разів на сірих зонах і вважаєш себе героєм? Ми тут живемо. День за днем ми стримуємо орду чудовиськ. Відвертаємо їхню увагу та лють на себе, доки ви ніжитесь на зелених зонах. Ми захищаємо те, чого нам більше не побачити. Захищаємо тих, хто плює нам в лице. Таких, як ти, операторе. І таких як Орест. Що ж, останні слова ви сказали. Помрете вірячи у свої казки.

Він подивився на Геру. Кивнув бійцю позаду неї. Він схилився, зняв з неї наручники. Вона невпевнено піднялась, розгублено переводячи погляд то на нас, то на Арсена.

- Підійди! — наказав їй.

Гера завагалась, але боєць позаду штовхнув її в спину. Я бачив, як напружився Валерій, проте він нічого не міг вдіяти. Арсен глянув на мій револьвер. Тоді на нас. Врешті простягнув його руків'ям до Гери.

- Бери, — тихо сказав їй. — Варг, Геро, наказую взяти зброю!

Гера тремтячою рукою взяла мій револьвер. Арсен ледь помітно посміхнувся. Лагідно взяв її руку і направив дуло на Валерія. Оператор ще більше зблід. В Гери затремтіла нижня губа.

- Вони, зрадники та колаборанти, — говорив їй на вухо. — Ти все ще варг?

- Т-так, — по щоці повільно покотилась сльоза.

- Ти не виконала наказ тоді, та привела їх назад. Виконаєш зараз!

- Зроби це сам, виродку! — з ненавистю крикнув Валерій.

Я мовчав. Дивна суміш страху та хвилювання переплелась з безсиллям та примиренням. Це станеться і це безповоротно...

Гера стояла з револьвером, направленим на Валерія. Я питав у неї про це. Що їй важливіше? Кохання? Чи обов'язок? Тоді вона не знала.

- Застрель спочатку його, — Арсен показав на Валерія. — Потім пристрелиш Ореста.

Гера заплакала. Очі почервоніли. Сльози покотились по замурзаному обличчі.

- Це неправильно! — видала плаксивим голосом. — Ми бились пліч-о-пліч! Навіщо це?

- В тебе є наказ! – тихо, але твердо сказав Арсен. – Варги вже роками твоя сім‘я. Ти заплуталась, піддавшись емоціям. Твої думки нагадують Гордіїв вузол. Час його перерубати. Виконуй наказ!

- Відпусти їх, – Гера крізь сльози посміхнулась блідому, як смерть Валерію. – Дай їм піти!

- Твоя хвилинна симпатія довела до того, що ти відпустила Ореста. Двічі. Бо попросив оцей, – показав пальцем на Валерія. – Вони обоє зрадники. А зрадників ми не відпускаємо. Стріляй!

- Ні! – Гера заревіла.

Револьвер ще дужче затрясся в її руках.

- Виконуй, трясця, наказ! – Арсен Ггів заволав їй на вухо. – Натискай!

- Ні!

- Що?!

- Я не стрілятиму, – Гера опустила зброю. – Я не буду вбивати людей. Варги цінували мене, як найкращого снайпера. Якщо ви пристрелите цих людей, я піду геть від вас.

- Останній шанс! – прогримів Арсен.

- Я не буду цього робити.

Вона віддала револьвер Арсену. Він аж шаленів від люті. Його кращий снайпер вислизав у нього з рук. Геру поважали, а значить у нас був шанс. Міг би бути, якби ситуація не починала виходити з під контролю.

Психолог (як я потім допетрав, старша сестра Гери) обіцяла мені нервовий зрив, внаслідок посттравматичного синдрому. Арсен вибухне раніше. Як мало потрібно, щоб переповнити чашу.

Не виконати наказ.

Гера посміхнулась Валерію...

Арсен, не вагаючись, наставив мій револьвер на Геру і вистрілив.

Кінець частини 12...