Стрімер

Іншого шляху не було. Точніше, був, але він займав кілька днів, а стільки часу в нас не було. І на поверхню найближчий шлях зайняв би весь день. Вавилон не хотів ризикувати, оскільки могло бути пізно. Тож наша четвірка стояла перед тунелем, з якого долинало незрозуміле сичання. Страх передавався усім.

- Місцеві туди не ходять, — пояснив Федот. — Хіба рідкісні дурники.

- Але я вже бачив подібний тунель, — сказав йому. — Тільки не впізнаю дороги.

- Їх декілька, — визнав Федот. — Але на третю сіру веде лише цей. Точно готові ризикнути?

- Вибір у нас невеликий, — Вавилон загнав патрон в патронник автомата. — Чи тут є місце, де ловить сигнал?

- До них довго йти, — подумавши відповів Федот. — Не встигнете. А цей тунель якраз виведе вас на третю сіру. За пів години.

- В тебе жодних уявлень, що нас там чекає? — запитав Валерій.

Перелесник заперечно похитав головою.

- Ніхто не повертався, відколи звідти стали чути оце сичання.

Вавилон дістав карту. Звірився зі вцілілими написами на стінах.

- Тут є кілька розгалужень. Але нам потрібно йти прямо і не повертати.

- Може ті, хто туди йшов, просто заблукали? — з надією запитав Валерій.

Сичання відповіло нам: навряд чи. Хіба заблукали, тікаючи від того, що там. Валерій скинув сумку. Дістав звідти два обрізи, котрі я колись купив у Наґу. Набої я закріпив на поясі. Решту патронів розсипав по кишенях. Валерій взяв інший обріз і повторив усе за мною. Камеру він переклав у ліву руку.

- Я не збираюсь втрачати змогу опублікувати потім рідкісні кадри. І тут є режим нічного бачення. Знадобиться.

Ніхто не заперечував. Вавилон пропонував Валерію повернутись, але оператор був невблаганний. Іде він і все тут. Я не заперечував: зброю має, яким кінцем наставляти на ворога знає. Головне, щоб не на нас.

Федот потиснув нам руки на пробачення. З Вавилоном вони обмінялись компліментами і домовились зустрітись, щоб випити. Ми з Валерієм переглянулись. Відомий мисливець на монстрів всюди почувався, як риба у воді. Коли Федот тиснув мені руку, його очі заглянули у мої.

- Ти дивний, мисливцю. Чомусь я вірю, що ти таки дійдеш. Дивна здатність виживати.

- Не лише у мене, — всміхнувся йому. — Бережи себе, перелеснику.

Не відпускаючи мою руку, він перетворився на сірого джина в чорному костюмі.

- Не берегти себе — погано для бізнесу.

Всю дорогу геть від нас він не обертався. Ми залишились втрьох.

- Оресте, — поволі процідив Вавилон. — Знай, я не вважаю, що ти зрадив людей, оскільки трупів чудовиськ за тобою просто гора. І часто люди гірші за них. Але тобі варто вже остаточно визначитись, на чиїй ти стороні. Досить інтриг, угод та решти лайна. Залиш це політикам. Ти, мисливець, хоч на орден ти поклав прутня. Але це у нас всередині. Діло навіть не у генах — це просто є і все. Тож зараз мені потрібний мисливець, потрібний вбивця чудовиськ, щоб відправити ту тунельну заразу до праотців...

Я зарядив два набої в обріз. Захлопнув. Міцніше обхопив руків'я.

- Буде тобі мисливець.

***

В тунелі пахло сирістю. По стінах стікав слиз. Йшли обережно, намагаючись не наступити на кістки під ногами. Спочатку, думали поставити Валерія останнім, але тоді така витівка закінчиться для нього смертю. Вавилон одразу ж попередив, що оператор може знімати, але щоб жодного коментаря з його рота не було. Він не заперечував.

Вавилон з автоматом Гроза йшов попереду. Ліхтар, прикріплений до зброї, жовтим променем пронизував навколишню темряву. Я підійшов до однієї зі стіни. Підняв з землі кістку. Провів по стіні. Слиз поволі скапував на землю. Але кістку не роз'їдав. Посвітив на стелю. Величезні тріщини заросли павутиною. Знати б ще, коли сюди хтось заходив...

Йшли обережно. Намагались уникати близькості до стін чи бокових тунелів. Хтозна, звідки може прийти загроза. Рухались ланцюгом, про всяк, тримаючи руку одне в одного на плечі. Від наших кроків йшло легке відлуння, але воно перекривалось шепотом та сичанням. І не можна було сказати, що звук був ближче чи далі. Складалось відчуття, що сичали лише там, де ми йшли. Просто хтось йшов по тунелях, паралельно з нами. Валерій те і діло смикався, наставляв зброю на кожні двері, кожне розгалуження. Але я вперто штовхав його рукою вперед.

Судячи зі старої карти Вавилона, нам залишалось йти ще два кілометри. Ми й так доволі швидко рухались, ігноруючи сичання. Валерій навіть трішки розслабився, втратив пильність. А це помилка. Інстинкти підказували, що ми тут не одні.

Спочатку шум посилився. Сичання переросло в гул. Ми зупинились, прислухались. Я тримав оборону позаду. Вавилон світив ліхтарем перед собою. Він підняв ліву руку, давши наказ зупинитись. Поволі підійшов до тіла на яке натрапив його ліхтар. Ще не обглодане. На кістках виднілись сухожилля та залишки одягу. Валерій знімав усе на камеру. Сичання підсилювалось. Я хаотично світив ліхтарем, намагаючись зловити джерело звуку.

- Знайомий спосіб, — голос Вавилона віддав ехо по тунелю. — Здається, я знаю, що мешкає тут...

Але я і сам вже знав. Істота була схожа на ягу. Тільки це не була яга. Жінка в порваному платті немов не йшла, а плила до нас. Худе тіло, лиса голова, лице без жодної емоції. Овально розкритий рот, котрий (я знав напевне) ніколи не закривався. Я коротко свиснув. Вавилон посвітив на неї ліхтарем. І вилаявся.

- Вона може бути сита, — прошепотів — І не зачепить нас.

- Хто вона? — не розумів Валерій.

- Ми в її володіннях, — нагадав йому. — І ми прямо перед нею.

- Тоді поволі, ноги в руки і йдемо геть, — сказав Вавилон, повільно задкуючи.

- Та хто це така? — не вгавав Валерій.

Істота наближалась до нас. Її очі дивились в нікуди. З рота долинало тихе сичання. Я схопив оператора за плече і кивком голови наказав стати за мною. Відступали поволі.

- Хто це така!? — голосніше запитав Валерій.

І це стало помилкою. Істота перестала сичати. На мить стало тихо. А потім нас раптом накрило сильною звуковою хвилею. Вавилон відкрив вогонь, але кулі не досягли її. Я схопився за вуха і відкрив рот. Але силою звуку нас збило з ніг. Наче машиною збило. Пояснювати, хто це вже не було змісту. Валерій і так зрозумів. Ми зайшли у лігво банші.

Я склався калачиком, підігнувши ноги під себе. Руки міцно закривали вуха, щоб витримали барабанні перетинки. Банші — рідкість. Частота звуку досягає різної кількості децибел. Проте дуже дивним є факт, що криками вона може збивати на землю. Саме крик захистив її від куль Вавилона. Як захистить і надалі. А буває, що від крику банші не витримує серце. Часто їх називали провісницями смерті, оскільки її голос (буквально) останнє, що могли чути жертви.

Вавилон корчився по землі, тримаючись за вуха. У Валерія окуляри повкривались тріщинами. Банші поволі наближалась. Вона вбиває впритул. Ловить ослабленого криком руками за голову і кричить в обличчя, доки не голова не лусне. Страшна і болісна смерть. Жодне чудовисько не могло цьому протистояти.

Але ми не були чудовиськами. Одне вухо затиснув плечем. Дістав револьвер і почав стріляти в неї. Крик банші збивав траєкторію куль. Револьвер двічі клацнув холостими.

Банші зосередила крик на мені. З носа пішла кров. Мене відкинуло ще далі. Обріз залишився позаду.

Вавилон не гаяв часу. Автоматна черга ударила банші під кутом. Її двічі смикнуло. Але вона встояла. Вавилона ударило в груди короткою звуковою хвилею і він полетів до стіни. Вдарився об неї, з'їхав униз та обм'як. Тепер найближче до неї був Валерій. Мушу визнати, оператор не з лякливих. Він швидко підвівся, кинув мені свій обріз. Вчасно бо крик банші знову збив його з ніг. Вона насувалась на нього. Він закрив очі та вуха, намагаючись перекричати її. Це не допоможе. Але вголос казати цього я не став — не почує.

Обріз я таки впіймав. Мене хитало від оглушення, але я вперто побіг до неї. Вона повернулась до мене, готова збити з землі криком. Прицілився. Вистрілив. Ще раз. Її відкинуло назад. Груди вкрились чорними плямами. Відкинувши обріз Валерія, я схопив свій. Ще раз вистрілив. І зрозумів, що підійшов занадто близько. Вона стояла боком до оператора та лицем до мене. І я зрозумів, що зараз буде. Кинув обріз з останнім патроном Валерію, готуючись до нового звукового удару. Відступати не було куди, тому я розкрив меч і кинувся до неї. Банші закричала. Інстинктивно виставив меч перед собою, наче зібрався блокувати удар...

Дива не сталось і мене добряче збило з ніг. Впав спиною на бетон, перекотився і знову впав. Повернув голову набік і виплюнув кров. Встати вже не було сил. Спробував намацати адреналін 200, але він був у рюкзаку в мене на спині. Думаю, весь вміст, котрий можна було розтрощити в ньому — вже розтрощений. Спробував перевернутись набік.

Банші схопила руками мою голову. В неї вистачало сил підняти мене. Глянула на мене чорними, як у яги очима.

І заволала.