Стрімер

Інквізитори таки зайшли всередину. Я сховався в одній з пустих квартир. Четверо людей в чорному поволі крокували вгору. З ними мені не справитись, тож я затамував дихання, щоб ніяк себе не видати.

Студентами ширились чутки, що в них розвинуті всі органи чуття і вони відчувають все краще і сильніше, аніж прості смертні. Але й про спадкових мисливців ходило немало казок.

На щастя, мене не помітили. Я почекав, доки вони пройдуть і виліз через вікно.

Стрибок вийшов довгим. Я спробував згрупуватись, але холодний та мокрий від нещодавнього дощу асфальт досить неприязно прийняв мене. Приземлився на ноги та покотився вбік. Коліно, лікоть та всі ребра з правого боку аж закололи. Проте скаржитись не було коли. В мене все менше часу.

Я не озирався. Що ближче було до стіни, то образливіше мені було. Хотілось одночасно кричати від люті та плакати з відчаю. Мабуть, в мене смикалось обличчя, проте нікому було це побачити.

- Ідіот! — прошепотів сам собі.

В Еліосі пройшло все моє життя. Життя, котре більше не повернеться. Як тільки ворота за мною зачиняться, дороги назад не буде. Зранку я офіційно буду визнаний зрадником. Блогер Орест Лютий, винищувач яг, упирів та сирін — пособник чудовиськ.

Ніхто не стане слухати, що я намагався відвернути бурю. Не слухатимуть, бо всі зусилля були дарма. А чи були ці зусилля спрямовані заради Еліосу? Хіба я перебив шабашівців, щоб на С2 було спокійніше? Чи для того, щоб не померти від отруєння крові?

Чим я керувався, крім помсти, коли влаштовував бійню під землею сірої зони?

Хіба я не потоваришував з Цепешем, щоб Марк Рейдж помер? Він же нічого не зробив мені. Так, поливав брудом, хотів побити. Але чи став би він робити те саме на моєму місці?

- Ти заплутався, мисливцю, — сказав сам до себе. — Заплутався і наробив дурниць.

Невже спроби Пророка та Арсена мене вбити були виправдані? Що як вони мати слушність, а я ні? А тепер мені ще приводити берегиню.

До воріт залишилась одна вулиця. Під мурами вже зібрався натовп. Люди готувались до протистояння з армією чудовиськ. Ніхто з них не знав, що сталось на першій сірій. Я зупинився. Ще раз глянув позаду себе. Хотів запам'ятати першу зелену.

Може ну його? Батько розповідав про знайомого, в котрого можна буде пересидіти. Поїду з Еліоса і хай тоді інквізитори розбираються з Лукою? Тут і так почнеться буря. Джини оголосять економічну війну дому Гангрела. Цепеші не за день, але повернуть собі владу. Друга сіра знищена і роздроблена. Шабашівці вирізані вщент інфантами плутонців. Гектора, ватажка Лос Камарадос, вбила Гера. Без нього вони притихли. Як і плутонці без Ілая третього. Варги без Арсена просто розпадуться. Там немає єдиної сили. А значить люди можуть спробувати забрати ту територію собі. Артур хотів поділити її з чудовиськами, але його більше немає. І до всього цього я тим, чи іншим боком був причетним... Може це те, про що попереджали Аніка та Лука? Смерть забере всіх, хто поруч...

Згадав, як ми з Валерієм домовились почати блогерську діяльність. Хотіли слави та грошей. Я хотів, щоб Ліка звернула на мене увагу. Тепер мені було все одно. Ліку я давно не згадував, її замінила Аніка. Згадав, як знайомився з Ігорем Лімом. Вважав тоді, що він нічого не вартий шмаркач. А потім ми з ним розгромили ферму шабашівців. Вони будуть тут. Будуть в безпеці, якщо я доберусь. Згадалось, як ми вп'ятьох пробивались з мисливської застави. Фалмери, кощій, химери, аномалії. Ракетний обстріл. Ми залишили людей там напризволяще, але винищили ціле кубло чудовиськ.

Та чи можу я ось так залишити напризволяще людей Еліоса?

- Знайти його!

Гукав хтось позаду мене. Гупання чобіт по калюжах. Здається, брехня Василя Грома розкрилась раніше, ніж планувалось.

Ось як віддячує мені Еліос за вбивства монстрів. Мер тисне руку, а потім закриває очі на спроби обміняти мене на продовження перемир'я?! І їх мені тепер захищати ціною власного життя від гніву Луки та решти чудовиськ?! Хіба вони варті цього?

Зірвався з місця й кинувся у натовп. Без зброї я не зможу протистояти бодай одному інквізитору. А їх точно більше. Продирався, крізь натовп, намагаючись якомога швидше дістатись воріт.

Може просто пересидіти під землею у Федота?

Ні, це не вихід. Спадкові мисливці навчені захищати  людей всіма силами. Тож вибір в мене невеликий. Прийми себе, Оресте Лютий, та йди виправляй ті дурниці, котрі наробив...

Розчинився в натовпі. Знову розвернувся. Інквізиторів не було видно, але не факт, що вони не бачать мене.

- Куди ти преш? — гаркнув хтось з натовпу.

Не звернув уваги. Ще трішки й опинюсь біля воріт. Розвернувся. Через одну вулицю стояв інквізитор Веремій. Ми зустрілись поглядами...

З місця зірвались одночасно. Він в натовп, я до брами. Біг, не розбираючи лиць. В мене не було зброї, і я сподівався, що в натовпі вогонь не відкриють. В решті решт тут було багато озброєних людей.

Розштовхав останню групу людей і продерся таки до мисливців біля воріт. Дрон швидко просканував мене. Два джаґернаута стояли біля воріт, готові зупинити спроби всього натовпу перетнути кордон.

- Вітаю, Оресте, — звернувся один з мисливців. — Вдруге на сіру зону за ніч?

- Так, — озирнувся.

Веремій був усе ближче...

- Готуєшся до нового відео?

Механізми заскрипіли й ворота поволі почали розсуватись.

- Зупинити його! — закричав інквізитор.

В мене наче зупинилось серце.

- Зараз ворота ще трішки роз'їдуться і можеш йти, — мисливець не звернув уваги. Або вдав, що не звернув.

- Я наказую зупинити його...

Договорити Веремій не встиг. В нього врізався хтось з натовпу і збив з ніг. Вони врізались в групу інших людей. Ті теж попадали на землю. Інквізитор Веремій опинився під завалом тіл. Я втратив його з поля зору.

Проте побачив того, хто збив. Марк Рейдж показав мені великий палець.

- Можеш йти, — сказав мисливець. — Ми зачинимо ворота одразу, як тільки ти вийдеш.

Він теж бачив те, що трапилось.

- Дякую, — з полегшенням видав.

- Тобі дякую, — мисливець зняв шолом.

На мене дивився чорношкірий охоронець стіни. Я десь бачив це обличчя, але ніяк не міг згадати його.

- Я хотів було тебе пристрелити колись. Ти тоді підвів до муру слугу Цепеша, пам'ятаєш? А потім ти допомагав рятувати мене, коли сирін збила мене зі стіни. Хоч не повинен був. Я не знаю, що ти зробив інквізиторам, але знаю, що ти свій. Ти робиш, як вмієш, але людина ти правильна. Тож біжи та переріж горлянки, які збирався перерізати. Бо люди тут хочуть мати надію, що все буде добре. Вони хочуть знати, що можуть давати відсіч. Йди роби свою роботу.

Я потиснув руку в сталевій рукавиці, помахав Марку Рейджу, котрий не давав натовпу злізти з Веремія і побіг.

Кілька людей впізнало мене. Деяких впізнав я. Мої сусіди, або люди, котрі приходили на організовану колись Валерієм зустріч з фанатами. Хтось викрикнув моє ім'я. Хтось побажав успіху.

Раптом до мене дійшло. Я роблю це не задля мера чи інквізиторів. Не задля Василя Грома та його інтриг я йду без зброї на третю сіру. Я ризикую своїм життям заради цих людей на вулиці. Ніхто з них не хоче війни, але зелені зони вони без бою не здадуть.

Завдяки їм та мисливцям на стіні в мене таки буде дім. Їхні крики наповнили мене впевненістю. Сумнівів не було. Я розумів, що повинен дійти. Тому що так має бути. Тому що це мій шанс, бодай вперше зробити все правильно.

Ворота відкрились лише так, щоб я міг пройти боком. Проштовхався крізь них. Озирнувся. Знову зустрівся поглядом з інквізитором. Він ось-ось таки мав вилізти і кинутись за мною...

Ворота зачинились.