Стрімер

Решту засідання ми вирішили зачекати в приймальні мера. Величезне приміщення з білими стінами, великими вікнами та дерев'яними меблями під старий стиль.

Журнальний столик, диван, два м'яких крісла. Біля дверей в кабінет стіл секретарки та ще один для кавової машинки. Шафи з склом на дверцятах завалені папками та стосами паперів. Біля масивних дерев'яних дверей, через які ми увійшли, стояла шафа картотека. В одній з шаф невеличка серверна. Артур вирішив, що чекання тут, буде краще, оскільки з початком тонких економічних та законотворчих нюансів в осад випав навіть Валерій. А він в цьому тямив. Тож краще було б зачекати тут.

Олена, миловидна секретарка в білій блузці з декольте, білявим волоссям, голубими очима та яскраво червоною помадою, з фірмовою посмішкою всіх секретарш запропонувала нам чай з печеням. Я, забувши коли їв останній день, начхав на всі правила етикету, і стоптав цілу тарілку.

- Вас на першій зеленій зоні не годують зовсім? - Олена, здавалось, не могла позбутись посмішки.

- Не зовсім на першій, - відповів їй з набитим ротом.

- Ти, як свиня, - з огидою відмітив Валерій, дивлячись, як летять в усі боки кришки.

Артур прокашлявся. Повільно встав, підійшов до Олени. Оперся на стіл.

- Це мисливці. Блогери, - пояснив, не зводячи з Олени (або її декольте) очей.

Секретарка придивилась до нас.

- А зручно вам в окулярах вбивати чудовиськ?

- Я не мисливець, - всміхнувся Валерій. - оцей троглодит полює. Я оператор.

- Боже, мабуть важко вам з камерою спостерігати за цим всім? - Олена перехилилась через стіл і лукаво глянула на Валерія.

Я навіть їсти перестав. Як він це робить? Забрав у мене всі лаври навіть не напружуючись. Ні вам: Оресте, ви так ризикуєте, ви такий сміливий, візьміть мене прямо на цьому столі. Обломіться, пане мисливцю! Зброєносців цінять більше лицарів. O tempora, як казав не то Цепеш, не то Пророк.

Двері розчинились і через них зайшов мер. Я одразу ж звернув увагу на його голубі очі. Прямо як в Луки з чорної вісімки. Не родичі вони часом?

- Пане Платон Орестовиче, - Артур випрямився по стійці струнко.

- Розслабся, Артуре, - махнув рукою мер. - Не в мисливцях вже. Це ті блогери?

- Вони, Платоне Орестовиче. Пройдемо у ваш кабінет?

- Там завали з документів на підпис. А Оленка все не перестає нести нові. Присягаюсь, мене колись удар хватить від одного їхнього вигляду. Посидимо тут. Оленко, чому гостям не запропоноване солодке? - грізно глянув на неї.

Секретарка ще більше зблідла, але втрутився Валерій.

- Він, - штовхнув мене ліктем. - Спер всі ваші запаси.

- Ну, не страшно, - всміхувся Платон Сірий. - Однаково воно псувалось. Добре, що доїли.

Він сів на крісло навпроти нас. Артур вмостився за спиною. Уважно оглянув нас синіми старечими очима.

- Перш за все, - почав він. - Прийми мої вибачення, що тебе затримали. Я інквізиторам не указ, тож від них забирали тебе довго. І дозволь привітати тебе з поверненням після перемоги над вовкулакою. Ти приніс людству надію. Ви, хлопці, молодці! Ви мотивуєте молодь ставати на захист Еліосу і не вестись на заклики про знищення кордонів. Еліос для всіх, га? - подивився на Артура.

Той хмикнув. Олена хмикнула, як по команді, але на неї ніхто уваги не звертав.

- Політика, хлопці, іноді гірше війни. На війні втрати видно одразу ж. Тут жертви можуть бути через місяць, або через десять років. І це все лише одне невірне рішення, зроблене сьогодні...

Ми промовчали.

- Та що це я, - нагадався мер. - Еліос потребує вас, панове. Потребує, як ніколи до цього. Часи зараз темні, а без допомоги всіх небайдужих вони стануть ще темнішими. Нам потрібні всі сили, котрим не байдужа доля Еліосу. Ви ж любите Еліос?

- Всім серцем, - одночасно збрехали ми з Валерієм.

- Тоді дозвольте влаштувати церемонію нагородження за заслуги перед мегаполісом. Через два тижні на другій зеленій зоні буде парад в честь дня міста. Ви можете бути на сцені. Обоє.

- І що нам для цього потрібно зробити? - поцікавився я.

- Продовжувати популяризовувати мисливство. Ви змотивували багато людей допомагати мисливцям. Це піднімає їхній бойовий дух.

- І економить бюджет, - не стримався Валерій. - Вам щось конкретне потрібно?

Артур спохмурнів, секретарка зблідла ще більше. Я теж напружився.

- Так, - мер навіть тон голосу не змінив. - Потрібно більше. Потрібно більше розправ. Більше монстрів. Люди повинні боятись сірих зон і радіти, коли Орест відправляє ту нечисть туди, звідки вона вилізла. Народ Еліосу буде вдячний за це. І я особливо. Повірте, ви не пожалкуєте, зробивши правильний вибір.

Мер швидко піднявся. Ми повторили те саме. Він глянув на телефон, проглядаючи повідомлення.

- Заговорились ми, панове мисливці. Робота кипить, треба поспішати. Але ви не поспішайте, бо ви молоді. Все життя ще попереду. Приймете рішення потім. Відпочиньте поки з сім'ями. Артуре, заверши екскурсію. Думаю, для них знайдеться ще дещо цікаве...