Зміст
  • Частина 1. Розділ 1.
  • Розділ 2.
  • Розділ 3.
  • Розділ 4.
  • Розділ 5.
  • Розділ 6.
  • Розділ 7.
  • Розділ 8.
  • Розділ 9.
  • Розділ 10.
  • Розділ 11.
  • Розділ 12
  • Розділ 13.
  • Частина 2. Розділ 14.
  • Розділ 15.
  • Розділ 16.
  • Розділ 17.
  • Розділ 18.
  • Розділ 19.
  • Розділ 20.
  • Розділ 21.
  • Розділ 22.
  • Розділ 23.
  • Частина 3. Розділ 24.
  • Розділ 25.
  • Розділ 26.
  • Розділ 27.
  • Розділ 28.
  • Розділ 29.
  • Розділ 30.
  • Розділ 31.
  • Розділ 32.
  • Розділ 33.
  • Розділ 34.
  • Розділ 35.
  • Розділ 36.
  • Частина 4. Розділ 37.
  • Розділ 38.
  • Розділ 39.
  • Розділ 40.
  • Розділ 41.
  • Розділ 42.
  • Розділ 43.
  • Розділ 44.
  • Розділ 45.
  • Розділ 46.
  • Розділ 47.
  • Частина 5. Розділ 48.
  • Розділ 49.
  • Розділ 50.
  • Розділ 51.
  • Розділ 52.
  • Розділ 53.
  • Розділ 54.
  • Розділ 55.
  • Розділ 56.
  • Розділ 57.
  • Розділ 58.
  • Розділ 59.
  • Розділ 60.
  • Розділ 61.
  • Розділ 62.
  • Розділ 63.
  • Розділ 64.
  • Розділ 65.
  • Частина 6. Розділ 66.
  • Розділ 67.
  • Розділ 68.
  • Розділ 69.
  • Розділ 70.
  • Розділ 71.
  • Розділ 72.
  • Розділ 73.
  • Розділ 74.
  • Розділ 75.
  • Розділ 76.
  • Частина 7. Розділ 77.
  • Розділ 78.
  • Розділ 79.
  • Розділ 80.
  • Розділ 81.
  • Розділ 82.
  • Розділ 83.
  • Розділ 84.
  • Розділ 85.
  • Розділ 86.
  • Розділ 87.
  • Розділ 88.
  • Розділ 89.
  • Частина 8. Розділ 90.
  • Розділ 91.
  • Розділ 92.
  • Розділ 93.
  • Розділ 94.
  • Розділ 95.
  • Розділ 96.
  • Розділ 97.
  • Розділ 98.
  • Розділ 99.
  • Частина 9. Розділ 100.
  • Розділ 101.
  • Розділ 102.
  • Розділ 103.
  • Розділ 104.
  • Розділ 105.
  • Розділ 106.
  • Розділ 107.
  • Розділ 108.
  • Розділ 109.
  • Розділ 110.
  • Розділ 111.
  • Розділ 112.
  • Частина 10. Розділ 113.
  • Розділ 114.
  • Розділ 115.
  • Розділ 116.
  • Розділ 117.
  • Розділ 118.
  • Розділ 119.
  • Розділ 120.
  • Розділ 121.
  • Розділ 122.
  • Розділ 123.
  • Розділ 124.
  • Розділ 125.
  • Розділ 126.
  • Частина 11. Розділ 127.
  • Розділ 128.
  • Розділ 129.
  • Розділ 130.
  • Розділ 131.
  • Розділ 132.
  • Розділ 133.
  • Розділ 134.
  • Розділ 135.
  • Розділ 136.
  • Розділ 137.
  • Розділ 138.
  • Розділ 139.
  • Розділ 140.
  • Розділ 141.
  • Частина 12. Розділ 142.
  • Розділ 143.
  • Розділ 144.
  • Розділ 145.
  • Розділ 146.
  • Розділ 147.
  • Розділ 148.
  • Розділ 149.
  • Розділ 150.
  • Розділ 151.
  • Розділ 152.
  • Розділ 153.
  • Розділ 154.
  • Розділ 155.
  • Частина 13. Розділ 156.
  • Розділ 157.
  • Розділ 158.
  • Розділ 159.
  • Розділ 160.
  • Розділ 161.
  • Розділ 162.
  • Розділ 163.
  • Розділ 164.
  • Розділ 165.
  • Розділ 166.
  • Розділ 167.
  • Розділ 168.
  • Розділ 169.
  • Розділ 170.
  • Розділ 171.
  • Частина 14. Розділ 172.
  • Розділ 173.
  • Розділ 174.
  • Розділ 175.
  • Розділ 176.
  • Розділ 177.
  • Розділ 178.
  • Розділ 179.
  • Розділ 180.
  • Розділ 181.
  • Розділ 182.
  • Розділ 183.
  • Розділ 184.
  • Розділ 185.
  • Розділ 186.
  • Епілог
  • Від Автора.
  • Розділ 103.

    Аніка прийшла на диво швидко. Ми сиділи позаду прилавку Наґу на коробках і пили чай. Нахім розпинався, про способи приготування. В культурі джинів є ціла ніша відведена чаюванню. Джини, виявляється, не пригощають аби кого. Це в них харам. Ти випив з джином — ти гість. Ти в безпеці.

    Жаль Євгена Павловича не було поряд. Він би зрадів від такої кількості інформації. Але йому ніколи. Він зайнятий видаванням книги. Редактори пропагували йому успіх. Я ж скептично всміхався. Ще б хтось зараз читав...

    - Ти впевнений, Оресте? — спитав Ігор, оцінюючи Аніку поглядом. — Може все ж самотужки?

    Я не відповів. Піднявся, підійшов до неї. Вона сором'язливо всміхнулась. Я всміхнувся у відповідь. В грудях чомусь стало тепло.

    - Ти зможеш нам допомогти? Це може бути небезпечно...

    - Ти врятував мені життя, Оресте, — Аніка зарум'янилась, але погляду не відвела.

    Ми з Ігорем переглянулись і одночасно знизали плечами. Попередили її? Попередили. Час в дорогу.

    - Може купиш щось на дорогу, Оресте? — запитав джин.

    Я зупинився. Кивнув Ігорю з Анікою, щоб йшли вперед. Повернувся до джина.

    - Знаєш що, Наґу? Куплю. Навіть знаю, що саме.

    - Я весь увага.

    - Продай мені обріз і ті саморобні набої. А краще два. Віддам один Ігорю.

    - Ти ж розумієш, як вони діють?

    Я розумів. Дріб був специфічний. Кожна маленька кулька мала спечифічну різьбу, що закручувала її в тілі так, що не вгадаєш — де вона вийде. Якби тоді я вистрілив таким зарядом у фалмера, нога не була б травмована. А фалмера було б не впізнати. Жорстока зброя, навіть мисливці двічі думали, чи брати такі набої.

    - О, так! — з насолодою протягнув, смакуючи звук власних слів. — Ще й як розумію. Візьму по більше.

    Наґу дивно глянув на мене. Але не сказав ні слова. Мовчки дістав два обріза. І дві коробки патронів. Я потягнувся до них, але джин раптом перехопив мою руку.

    - Та дівчина, Аніка, вірно? — запитав, уважно дивлячись мені в очі.

    - Вірно, — я не відводив погляду.

    - Не дай їй постраждати. Чуєш мене, Оресте Лютий? Вона готова піти на ризик заради тебе!

    - Вона мій боржник. Проведе нас всередину і нехай іде, куди схоче.

    - Роззуй очі, Оресте.

    - Я не розумію тебе, Наґу.

    - Значить запам'ятовуй так, без розуміння. Бережи її, щоб не сталось. Інакше це буде остання твоя купівля в джинів.

    Здивовано глянув на нього. Але Наґу був смертельно серйозним. А просто так смертельно серйозним він не ставав. Тому мовчки кивнув.

    - Тільки заради нашої дружби, Аркх-Наґу. Тільки тому, що ти просиш.

    Джин просвітлів, хоча в очах була суміш радості та смутку.

    - Жаль, що наша дружба єдина причина. Але достатньо і цього. Ти дав мені слово, Оресте Лютий.

    - Дав, Наґу. А тепер, бувай. Дякую за зброю... і за гостинність.

    Наздогнав Ігоря і Аніку. Нічого їм не сказав. Мовчки простягнув Ігорю обріз та коробку патронів. Він не питав нічого.

    Всю дорогу ми йшли мовчки. Вхід на підземний ринок був за старими складами між С1 і С2. Великі гермоворота, що слугували входом в старе бомбосховище. Старі, іржаві. Я не був упевненим, що вони взагалі відчиняться. Всередині мали бути чудовиська, можливо навіть люди. Проте  туди ще потрібно було потрапити.

    - Нам не можна називатись мисливцями, — сказав по дорозі. — Мисливців там ох як не люблять.

    - Ніколи не чула такого, — прошепотіла Аніка.

    Я промовчав. Коли мисливці йшли у вилазки, часто ставались казуси. І, за дивним збігом обставин, частіше за все, ставались по дорозі через підземний ринок. То загін не дійде. То нападе на них хтось. Тож мисливці кілька разів робили там показовий геноцид. Зі спалюванням, купою куль, забиванням ногами до смерті — показовий арсенал звірств був багатим в обох сторін.

    Але ринок все ще існував. Чудовиська повертались, влаштовували все заново. А мисливці й не були проти. Краще вже тут, ніж невідомо-де, — говорили вони. Деякі з них жартували: не треба на зачистку далеко ходити. Так і жила маленька частина Еліосу — від геноциду до геноциду.

    Ми зупинились перед воротами. Переглянулись з Ігорем. Коли ми пройдемо, ворота зачиняться, а значить — дороги назад не буде. Постукати не встигнули. Крізь ворота пройшов джин. Чорні штани, такий самий жилет. Під жилетом біла сорочка. На сірій голові, тонкі чорні вуса, що лише підкреслювали гострі риси обличчя.

    - Чим можу допомогти, панове? — холодно поцікавився він.

    При вигляді Аніки він ввічливо вклонився.

    - Я хочу всередину, — Аніка подала йому руку.

    Джин обережно торкнувся до неї (руки) губами. Всього на мить.

    - Як пані забажає, — люб'язно всміхнувся той, відпускаючи її руку. — А ваші супутники...

    - Підуть зі мною, — Аніка обеззброїла його посмішкою. — Ви їх не помітите.

    - Я то не помічу, — зітхнув джин. — Але решта...

    Аніка знову всміхнулась і джин замовк. Він наче не бачив нас з Ігорем. Про всяк, я підніс палець до губ, наказавши Ігорю мовчати. Суккубівська ілюзія діяла на джина? Чи не діяла? Я не знав. Знав, що в мисливців імунітет від такого. Як і знав, що в Ігоря імунітету від такого могло і не бути.

    Між тим, джин подав Аніці руку і поволі повів її всередину. Ми з Ігорем рушили слідом. Масивні гермоворота стали роз'їжджатись. Я востаннє виглянув на сонце. Внизу його не буде.

    Гермоворота роз'їхались рівно так, щоб Аніка могла пройти. Джин спокійно пройшов крізь ворота. Ми з Ігорем протискались по одному. Варто було Ігорю пройти, як ворота зі скрипом почали зачинятись. Промінь сонячного світла перетворювався на тонку лінію. А потім зник зовсім, залишивши нас в напівтемряві. Десь далеко було світло. Десь внизу.

    Аніка знову взяла джина попід руку і пішла з ним. Ми з Ігорем тихо поплелись слідом.

    - Ви вперше тут? — поцікавився джин.

    - Так, — зізналась Аніка.

    - Етикет забороняє мені цікавитись ціллю вашого приходу сюди. Товари тут...

    - Специфічні, — мило всміхнулась Аніка. — Повірте, милий супутнику, я не прийшла сюди з непристойними цілями. Я знаю, ким працюють місцеві суккуби. Але, повірте, мене це не цікавить.

    - В такому випадку, — джин легко вклонив голову. — Чи можу дозволити вам допомогу?

    Ми спустились широкими гвинтовими сходами. Ставало світліше. Мене дивувало, що я нічого не чув, крім власних кроків. Там ж ринок має бути, хіба ні?

    Стелі були високими, стіни потріскані. Ось на що перетворилась колишня мережа метрополітену. Люди не змогли битись під землею. Все, що їм залишалось — завалити тунелі.

    - Це колишнє бомбосховище, — між тим розповідав джин. — Люди побудували його біля метро. Колись вони вірили, що знищать одне одного. А тоді прийшли ми, і необхідність в самознищенні відпала. Тепер це бомбосховище використовується, як вільний ринок для всіх.

    - І як захист, — додала Аніка. — Від людей.

    Джин легко вклонив голову. Мабуть в посмішці, але з-за спини я не бачив. Ми спустились вниз і картина, що відкрилась перед нами, дійсно вразила мене.

    Ринок гудів. На колишній платформі метро стояли палатки та навіси з різними товарами. Всюди натовпами ходили різні створіння. Я чув гамір, це був єдиний суцільний звук всього ринку. Колишні вагони потягів облаштували в розважальні заклади. На деяких з них висіли написи: не для людей. Хоча люди теж тут були. Старі армійські штани, бронижилети, кепки, бороди та автомати. Типові найманці, що все ще вагаються приєднатись до Пророка чи варгів. Нагорі таких не люблять.

    Тут були монстри, про котрих я лише читав, але жодного разу не бачив на власні очі. Ми минули кілька торгових рядів. Я вперше бачив перелесників: створінь, що могли змінювати зовнішність. Торговець змінював свій вигляд просто на очах. Він старів, молодів, відпускав волосся, котре постійно змінювало колір. Потім лисів, а ще пізніше — перетворювався на жінку. І знову на чоловіка. І таких було багато.

    Я намагався згадати, що ми вчили про перелесників. Свинець і сталь — все, що потрібно знати, — заговорив подумки голосом лектора.

    - Підходьте до мене! — пролунало зовсім поруч.

    Монстр в сірій безрукавці мав (або мала) шість рук в браслетах та кільцях. Коли він махав руками, ті дзвеніли. Найбільше, що мене вразило — істота мала три обличчя. Одне з переду, два інших по боках. Бліді, немов з мармуру. І всі три однакові.

    - Що це таке?! — вражено запитав Ігор.

    - Це Інокентій. Асура, — відповів джин. — Він приїхав з Нового Батурина, ще давно. — Торгує біжутерією.

    Ми пішли далі. Про Асур я не знав нічого. Навіть не знав, що вони існують. Хтозна, може і сирін — не злий, літаючий броньований танк, а мила пташка, стоїть за одним з прилавків?

    Аніка з цікавістю роззиралась навколо. Хоч вона і жила на червоній зоні, вона сама багато чого не бачила...

    - М'ясо з яг! Свіже м'ясо з яг! — заволав...

    Дідько! Я відскочив, потягнувшись до зброї.

    Справжнісінький здичавілий упир стояв за прилавком. Лисий, з гострими вухами. Шкіра бліда та суха, міцно обтягувала череп. І ряд жовтих гострих зубів. На спині виднівся горб. Гангрел — схожий на тих, з ким ми бились в музеї з Ігорем.

    - Він належить досить впливовому носферату, — джин не приховував осуду. — Наробите дурниць, то станете за прилавок замість нього. І питати вас, шановний, ніхто не буде.

    Я переглянувся з Ігорем, тоді ми одночасно вирячились на упиря. Він, не звертаючи на нас уваги, і далі закликав усіх підходити по м'ясо з яги. Подумати лишень: монст, продає м'ясо іншого монстра. І обох їхніх представників я знищував.

    - Прошу пробачення, Аркх, — невинно всміхнулась Аніка. — За моїх супутників. Ви ж знаєте, ці людські стереотипи...

    Я присягаюсь, що вперше бачив, як червоніють джини. Як їх очі та руки не знають, куди себе подіти — настільки чарівною йому здалась Аніка. До цього я думав, суккуби не можуть впливати на джинів. Помилявся.

    - Та, що ви, шановна панянко, — джин спробував взяти себе в руки. — Я розумію. Культура в них така. Тут, я з вашого дозволу, вас і залишу. Ви будете в безпеці, головне не заходьте в тунелі. Там — гральнні заклади.

    Кілька ледь одягнених суккубів спокусливо кликали відвідати один з закладів. Хтось йшов. Хтось ні.

    - Хіба не звідти виліз фалмер? — поцікавилась Аніка.

    - Вам там не місце, — ввічливо повідомив джин. — А фалмер прийшов звідти.

    Він показав пальцем в один з інших тунелів. Чомусь, біля нього ніхто не торгував. Аніка ще раз всміхнулась. Джин, вклонився і поволі, не зводячи з неї погляду, віддалявся.

    - Я не знаю, де ти її знайшов, але бери її з нами частіше, — прошепотів Ігор, не зводячи погляду з суккуба.

    Я закотив очі.

    - Може тобі теж, як джину, варто віддалитись? — глумливо поцікавився в нього. — Зняти десь напруження? Ти правша, чи лівша?

    Ігор штурхнув мене ліктем і ображено пішов вперед, ігноруючи мій регіт. Я ще раз глянув на упиря. Він питально простягнув мені шматок філе. Я заперечно помахав руками.

    Навіть знати не хочу, яка то частина яги.

    Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

    Вподобати!
    Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.