Стрімер

- Вітаю вас, дорогі глядачі! Мене звати Тарас Бринник і ми починаємо...

Охоронець не звернув на мене уваги. Його поглинув телевізор. Я в останню мить відмовився від інтерв'ю. Мені не подобався той серцеїд сорокарічних жіночок. Не буду я там виступати.

Здавалось, я міг винести з музею все, що хотів, а він би й не звернув уваги. Про всяк заради ввічливості, махнув охоронцю рукою і пройшов далі. Євген Павлович сидів у кабінеті та зосереджено клацав по клавіатурі. Я кахикнув.

- Оресте! — старий встав з-за столу і поквапився до мене.

Я простягнув руку, але той просто обійняв мене.

- Як ти? — запитав мене.

- В порядку, — збрехав.

- Перемогти сирін і вціліти після зустрічі з кощієм! Оресте, я не зустрічав мисливців, котрі б вціліли після такого. Ну, розповідай!

- Що вас цікавить? — зніяковіло всміхнувся.

- Який він, кощій?

- Мертвий. Це просто кістяна маска на мертвому тілі. Нічого особливого.

- Це правда, що він може витягувати з тіла кістки?

Уламком чужого ребра він продірявив мене. Якби не Вавилон, я б не стояв зараз тут.

- Правда.

- Чудесно! — Євген Павлович поспішив до столу.

Відкрив записник, зробив запис.

- Кого ще ти там бачив?

- Банші, химер, фалмерів, часову аномалію та сирін. І воскреслих мисливців.

І крилаті ракети Капітошки. Стовп вогню, пил та жар. В пам'яті лунав крик Вавилона, щоб ми їхали швидше. Захват і жах в очах усіх присутніх. Ми тікали від смерті...

Смикнув головою, відганяючи від себе спогади. Я не хотів пам'ятати. Хотів стерти все з пам'яті. Просто забути.

- Оресте, я не відпущу тебе швидко, якщо ти не проти.

- Як вам буде завгодно.

Сів у крісло, навпроти столу. Євген Павлович дістав ще одну ручку. Розписав її по листку. До комп'ютерів він так і не звик.

- Я до вас за порадою, — почав, доки він не засипав мене запитаннями.

- Чим зможу, Оресте.

- Наґу запросив мене на якийсь свій ювілей. Може день народження, не знаю. Не хочу приходити з пустими руками. Що дарують джинам?

Євген Павлович всміхнувся.

- Ти прогулював пари, Оресте?

- Дуже рідко.

- Значить ти просто прослухав ту частину, де джини не святкують дні народження. У них немає того, про що ти запитуєш?

- Тоді навіщо він мене запросив?

- Тому що планується щось велике. Артур Гордий приходив до мене з таким самим проханням.

Значить і він запрошений. Але чому Наґу не сказав прямо. Чи може я погано читав?

- Не знаю, що там буде, бо не запрошений. Але ідея вірна. Не гарно йти з пустими руками. Ось.

Він відкрив шухляду, дістав з неї книгу. Простягнув мені. Я взяв, повернув до себе. Судовий процес джинів. Авторство Грома Євгена Павловича.

- Це перша редакція, — пояснив професор. — З моєю передмовою і вдячністю джинам за дозвіл все задокументувати. Поки ні в кого її немає. Артуру я не дав її, але тобі — залюбки. Передавай Наґу вітання від мене.

- Передам. Дякую!

- Будь ласка, Оресте. В тебе є ще запитання?

- Ви знаєте про клятви?

- Оресте, мисливців виховують атеїстами...

- Я про специфічні клятви, — обережно почав. — Які укладають хранителі розлому, наприклад...

Він підозріло глянув на мене. Я не хотів переповідати випадок, коли Лука поклав на мене завдання знайти берегиню. Його очі світились вогнем, Мерея тоді не на жарт перелякалась. Чим довше я тягнутиму, тим гірше ставатиме навколо.

Нехай зараз було затишшя, але буря наближалась. Я відчував її. Мої сни знову відвідував вовк. На мить, але я розумів, що це не просто так. На полігоні мисливці іноді перешіптувались, що стали бачити такі сни. Готувалось щось. Я не знав конкретно, що саме, проте відчував це. Не спадковим мисливцям цього не пояснити, але моя генетика дещо відрізнялась. І знав, що цього разу це не просто так.

- Оресте, такі клятви це часто вигадка, — обережно почав Євген Павлович.

- Часто, — глянув йому у вічі. — Часто не значить завжди.

- Був лише один випадок такої клятви, — професор заговорив тихіше. — Імен називати не буду.

- Не потрібно імен. Про що говорилось в клятві?

- Цього я теж не розповім. Але її недотримання привело до аномалії, котру ти бачив на третій сірій. Умови були порушені й тепер там часовий розлом.

Згадав гул у вухах, котрий ледь не коштував мені життя. Звуки солдатських чобіт, ехо криків, відлуння пострілів...

Зберись, мисливцю!

- Врешті клятву виконали, проте аномалія залишилась, як урок на майбутнє. Це серйозна річ, Оресте. Борони Господь того, хто не дотримається її. Не знаю, як це працює, але плата буде страшною. А тепер скажи мені, що ти знаєш про такі клятви? Хто уклав її?

- Хто сказав, що її укладали? Я просто почув це колись від Ілая Третинного. Чомусь згадав, але ніде не міг знайти нічого.

Я не збирався розповідати правду. Ілай тепер на тому світі — спростувати мої слова не вийде. А враховуючи його дивне минуле, коли він з людини перетворився на носферату...

Ніхто не буде сумніватись, що він міг знати щось так.

- І не знайдеш нічого. А тепер забудь про те, що питав!

- Чому? Хіба немає способу її зняти, якщо хтось таки дав клятву? Як це працює?

- Тобі не до мене потрібно звертатись, — Євген Павлович прискіпливо глянув на мене. — Клятву можна лише виконати. Інших способів немає. Я не знаю, що ще ти знаєш, але краще забудь, якщо її ніхто не давав.

- А хто такі ці хранителі розлому?

- Ти знаєш Луку з першої сірої?

- Не те щоб дуже, але знаю.

- Він суддя балансу. Подейкують, що один з хранителів. Це істоти, що не дають війні між чудовиськами та людьми завершитись. Тобто, це не просто люди і не просто чудовиська. Ми не знаємо, хто вони такі, але вони не дозволяють людям дістатись до місць розломів.

- А міфрил?

Чомусь згадав про нашивку, котру дав син Євгена Павловича, Василь Грім. Визначся на чиєму ти боці, Оресте.

- Не впевнений, що вони все ще живі. Але, гадаю, хтось з них зміг би розповісти більше.

- Вважаєте, що всі вони мертві?

- А чому тоді ніхто з них не прийшов сюди та не розповів би нам правду про розлом? Не сказав би, чому самі монстри не хочуть повертатись звідки прийшли. Це все складно, Оресте. І час показує, що більшість з того, про що ми говорили — просто маячня. Є багато речей, котрі ми не можемо пояснити. Але ми хоча б знаємо, що вони є. А решту...

Він махнув рукою. Я зрозумів, що більше з нього не витягну. Може воно й на краще. Я й так почув достатньо.

- Так у вас, мабуть запитання про третю сіру? — вирішив підіграти йому.

- О, юний мисливцю, знав би ти, — професор задоволено потер руки. — Якщо ти не поспішаєш, то я заварю багато кави. Це буде довга, але плідна ніч. І потрібні ручки та папір. Багато паперу...