Стрімер

- Перед тим, як ми почнемо, мушу повідомити що все сказане в цій кімнаті є конфіденційною інформацією.

- Зрозуміло.

- Сідайте...

- Орест.

- Точно, вибачте, пане Лютий. У вас прізвище, як в спадкових мисливців. Я права?

- Все вірно.

- Прошу, сідайте. Сподіваюсь, вам зручно.

- Бувало й зручніше...

- Перепрошую?

- Зручно, кажу.

- Тож, дозвольте представитись. Мене звуть Лілія Володимирівна Ненависть.

- Дивне прізвище для психолога.

- Прошу, вас, Оресте, я психотерапевт. І так, на професійному рівні різниця є.

- Повірю вам на слово. Ви ж теж маєте гени мисливця, хіба ні? І когось ви мені нагадуєте.

- Правда? Кого?

- Та все ніяк ім'я її не згадаю...

Насправді я знав. Якби Геру привести до ладу, перефарбувати в блондинку і зробити років так на сім старшою...

Але колись Гера казала, що в неї немає тут нікого. Чи ні, не казала? Точно, Бобер тоді розповідав. А про Геру нічого невідомо.

Проте цікавитись у Лілії Володимирівни я не став. Така вимога ордену: перевірити кандидата, чи не доведе мене членство в них до кулі в рот з власного револьвера? І ось, в обідню пору я стирчу тут, вислухавши перед тим плювання Валерія, що я не зможу бути присутнім на...

Я вже й забув на чому. От мав же поцікавитись, але відсутність сну вночі стерла це з пам'яті начисто.

Крісло в якому я сидів, відкинувши голову на спинку, було зручне. Я прямо тонув у ньому. Стіни та стеля кабінету психотерапевта були білими. Лілія Володимирівна намагалась дотримуватись світлих тонів всюди. В меблях, одязі, навіть в канцелярському приладді. Цікаво, так задумано, чи це якесь професійне відхилення?

- Як ви себе почуваєте, Оресте? — старша білява копія Гери, закинула ногу на ногу.

Денне світло відбивало від її тонких прямокутних окулярів, що слугували швидше для іміджу, ніж зору.

- Добре, — збрехав не кліпнувши.

- Це стандартна процедура, не переймайтесь. Я поставлю вам кілька запитань, заповню необхідні документи й вишлю вашу характеристику на електронну пошту в орден. Ви нервуєтесь?

- Ні, пані.

- Просто Ліля, — професійно мило всміхнулась вона. — Можна на "ти", якщо буде зручно?

- Як Вам буде завгодно.

Вона уважно глянула на мене. Погляд чіплявся за найменші деталі. Певно вона бачила старі та свіжі синці, могла бачити тремтіння рук, від того, що я параноїв пів ночі. Могла бачити мішки під очима. Але крім її погляду, я помітив і посмішку. Професійний обов'язок змушує її створювати зі мною рапорт — певний ступінь довіри. Тільки от настрою для цього в мене не було.

- Як ви почуваєтесь, Оресте?

- Ви вже питали. Думаєте моя відповідь зміниться?

- Як ви спите? Не турбують жахіття або безсоння.

- Ні не помічав.

- А сьогодні як вам спалось?

- Не дуже, але то я пізно ліг і рано встав.

- Ви виглядаєте виснаженим.

- Буває і таке.

- Оресте, — вона поправила окуляри, ховаючи роздратування від моїх відповідей. — Вам доводилось бувати на сірих зонах?

- Доводилось.

- Як далеко ви заходили?

- До краєзнавчого музею. Ви знаєте де це?

- Знаю. Значить тобі доводилось відстрілювати упирів та вампірів?

Мовчки кивнув. Мій перший досвід з ними вартував життя одного з варгів. Нам з Ігорем лише дивом вдалось уціліти.

- Що ви відчували, протистоячи їм?

- Запах пороху.

Вона всміхнулась, але не думаю, що жарт її повеселив.

- Вас турбує щось? Почуваєтесь нервово? Приступи агресії? Злість без вагомих причин?

- Ні, не помічав, — здається збрехав занадто швидко.

Вона помітила. Взяла мою медичну карту. Пробігла очима. Глянула на мене. Знову перечитала щось.

- Як краще протидіяти інфантам? — різко запитала вона.

- Здалеку. Відсутність епітелію робить їх чутливими до будь-яких подразнень...

- А як би ви протистояли джинам?

- Вогнем або електричним струмом...

- Перевертень?!

- Серце та артерії. Або тим же електрострумом для збиття ритму серця...

- Вампір!

- Експансивні кулі. Бажано в голову.

- Перелесник?

- Перебити хребет, оскільки спереду в них досить тверда шкіра. Треба з-за спини, щоб надійніше. Але меч мав би розрубати.

- Банші?

- Треба вдвох. По одному на банші не полюють. Це смерть.

- Боїтесь смерті?

- Всі її бояться, — подумавши відповів.

Лілія перестала ставити запитання. Хвилину вона знову дивилась на мене. Вона не записувала нічого. Знала, що це нервує. Думаю, запише вона потім. Я першим порушив мовчанку.

- Навіщо було стільки запитань?

- Встановлювала тригери, — подумавши відповіла. — Робота з мисливцями важча і делікатніша. Одних знань психотерапевта буде мало. Доводиться визначати, коли буде брехня, а коли правда.

- Тепер ви знаєте коли я збрешу?

- Не на сто відсотків. Розумієш, Оресте, вишкіл мисливців суворий, не мені тобі розповідати. А ти ще й спадковий. Батько виховував з дитинства?

- Не лише він.

- В школі теж?

Кивнув.

- І вчився ти у Ван Хельсінга?

- Було діло.

- А мати була проти?

- Частково.

- Частково?

- Для неї все не існує чудовиськ. Тобто, вона якось намагається не чути про них. Не хоче знати.

- Тобі доводиться брехати, коли ти йдеш на сіру зону?

- Якщо вона питає.

- Тобі неприємна така поведінка?

- Звик вже.

- Тебе це не злить?

- Це її вибір: не знати.

- Не переживаєш, що у твоєї майбутньої дружини буде така сама фобія чудовиськ через твою діяльність? Не переживаєш, що отримані рани відштовхнуть її від тебе, як твою матір від батька?

- Може іноді. Як ви це все зрозуміли?

- Робота така. Поговорімо про Еліос. Еліос для людей, чи Еліос для всіх?

- Еліос для вцілілих у війні.

- Це цікаво. Що ти відчуваєш, коли знищуєш чудовисько на камеру?

- Нічого.

- Оресте, мені не хотілось би записувати тобі схильність до брехні.

- Я мисливець, забули? Ми машини, для нас такі речі рутина...

Я замовк. Ніхто не любить, щоб лазили у нього в голові. Я потрохи починав розуміти, куди вона хилить.

- Ви ж знаєте відповідь без мене, вірно? — заглянув їй в очі. — Коли ви питали про чудовиськ, вам було все одно, які я назвав способи. Ви слідкували за емоціями. Чи не промовлю я це з огидою, болем, або ж навпаки — з задоволенням. Тепер ви розумієте, коли я брешу. І ставлення моє до чудовиськ ви знаєте. Тоді навіщо питаєте?

- Хочу, щоб ви сказали вголос. Не для мене.

Я замовк. В мені боролись різні почуття. Чи жаль мені було їх? Так, коли Арік розвіювався через вирок суду. Або, коли довелось битись з перевертнем Лексом. Цих смертей можна було уникнути. Чомусь згадалась маленька яга, котра напала на мене після смерті її матері...

Я збирався сказати: так, коли мені згадались вампіри шабашу. Згадалась їх ферма, їхній сміх та розповіді, як вони покарали простих людей за невеликі провинності. Згадався фалмер, котрий ледь не зробив мене інвалідом. Їх я мав жаліти!? Жалість смертельна для мене там, за стіною.

Зберись, мисливцю!

- Я роблю свою роботу, — відповів, дивлячись їй у вічі. — Для цього мене й виховували.

- Щирість з самим собою не твоя сильна сторона, — сумно всміхнулась Лілія. — Але не забуваймо, що я перевіряю твою готовність до вступу в орден.

- І як мої успіхи?

Вона промовчала. Знову уважно глянула на мене.

- Скажімо так, у звіті я вкажу твою придатність. Ти не маєш суїцидальних нахилів. Поки що. Але ти нестабільний, Оресте! В тебе проявляються ознаки птср. Тобі треба пройти курс терапії.

- Якось обійдусь, — піднявся з крісла. — А що таке, птср?

- Пост Травматичний Стресовий Розлад. В тій чи іншій формі є у всіх, хто тривалий час перебував у зоні бойових дій. Тривога, паніка, стрес, проблеми зі сном, депресія. Іноді здається, що хтось тебе переслідує. Якщо буде щось з цього — звертайся.

- Неодмінно.

- Це не жарти, Оресте, — суворо промовила Лілія.

Я вийшов з кабінету, залишивши її слова без відповіді.