Стрімер

Гера віддзвонилась. Сухим без емоційним голосом повідомила, що вона вже на місці і прикриватиме нас зі східного боку. Ще вона запитала, звідки в мене координати шабашівської "ферми", проте здавати Ілая Третього в плани не входило. Ігор чекатиме між територією Шабашу та варгів. Коли я нарешті вийшов на вулицю, по небу пролетів дрон. Маленький чорний квадрат безшумно плив між хмарами, достатньо високо, щоб не привертати увагу того, хто не подивиться вгору. Дрони не були рідкістю. Їм заборонялось наближатись до мурів червоної та зеленої зон. Але в них, та по сірій зоні — будь ласка.

Подзвонив Валерій.

- Ти навіть з такої висоти виглядаєш так собі. Точно дійдеш?

- Я справлюсь.

- Ну дивись. Ігор передасть тобі навушники, щоб я міг вас координувати.

- В нас невелика зміна в плані...

- Я в курсі, — перебив Валерій. — Цепеш повідомив, коли в тебе був жар. Мені більше подобається. Менше ризиків і менше жертв. Ігор з Герою теж за.

Мій талант стратега щойно розтоптали. Я швидко перейшов вулицю, намагаючись уникати прямих зустрічей з інфантами. Плутонці днем зайняті. Лише на дахах, лунали кроки, іноді змушуючи мене глянути в гору, чи не провалиться під кимось з охоронців стеля. Одна хороша буря і всі ці збудовані на шмарклях будинки порозлітаються, як папір.

Поволі вийшов на пустир між С2 та С1. Дорога довша, проте так я з більшою імовірністю дійду без пригод. Між старими складами, що оточували другу сіру зону, пусто. Не рибний день, подумалось, коли глянув на іржаву вивіску на одному зі складів: Золота Рибка. Ох, не рибний день...

- Звідки в тебе дрони?

- Спонсори, брате. Як би Марк Рейдж не паплюжив твою репутацію, а підтримка поволі росте. Повернешся на зелену зону, ох заживемо. Головне повернись.

- Докладу всіх зусиль.

Сказати було легко, проте найважче було попереду.

План Цепеша був простим і в той ж час складним у виконанні. Склад шабашівці мали поза своєю територією, щоб той не постраждав від нападу варгів. Відповідно нам не доведеться битись з всією бандою, лише з кількома охоронцями. На заході сонця люди здають зміну вампірам і приходять на світанку. Ми скористаємось цим. Звісно Влад думав, щоб прийти на світанку замість тих нещасних, проте від людських смертей я відмовився.

Відправитись у в'язницю по прибуттю на зелену зону я не хотів. Як і стріляти в людей, на чиєму боці вони б не були. Тож ми скористаємось перезмінкою і проникнемо всередину. Цепеш казав, тим людям заборонено повертатись після заходу сонця, щоб не провокувати молодих кровопивць. Тож йдуть вони теж раніше. В нас дві години і сім хвилин, доки вампіри повністю не заступлять на зміну. Не встигнемо забратись, і доведеться воювати з усіма Шабашівцями.

По території Лос Камарадос я йшов вже спокійно. Місцеві не стануть мене чіпати. Поздоровався з Гектором біля одного з будинків і пішов далі.

Територію варгів довелось обігнути стороною. На щастя тепер я точно знав дорогу. Між територіями банд (як виявилось) існували так звані: нейтральні вулиці. Тобто одна половина могла надежати плутонцям, інша — камарадосам. Залишалось йти лише по дорозі.

- Оресте, дивлюсь не тебе і знову хочеться у відпустку, — Ігор обійняв мене. — Чоловіче, ти точно не хочеш почекати, доки я все зроблю?

- І дати вам з Цепешом повбивати одне одного?

Я був радий (як не дивно) бачити Ігоря. Хоч попередній раз і вийшов боком, але зла я не тримав. Більше людей, котрі готові були ризикнути життям я щось не побачив.

- Той вампір з музею? Він ж блогер, хіба ні?

- Той самий.

- Дідько! Передаси йому, що спробує він залізти в мою голову ще раз і я йому ікла повириваю.

- Він не зможе. Двічі такий фокус не проходить. Ти все взяв?

Ігор кивнув і повів мене в старий будинок. Ми піднялись на другий поверх. Обережно переступили розтяжку, щоб якийсь злодій не поцупив нічого. Ігор підійшов до чорної сумки, що лежала на підлозі.

- Василь Грім передавав привіт і вибачення. — кинув мені автомат.

АК звіробій з експансивними кулями. З такими хоч на носферату ходи. Не найновіша зброя, проте мисливці на вилазках любили саме її. Легкий, компактний, хочеш стріляй, хочеш — цвяхи забивай, як казали в університеті. Ігор розкладав набої та гранати, коментуючи кожну річ, покладену на землю.

Тим часом я пройшовся по кімнаті. Будинок був з бетонного першого поверху та наспіх збудованого дерев'яного другого. Дошки місцями з зазубринами, підлоги деінде не було зовсім. Старі меблі вже покриті порохом з цвиллю. Поволі провів пальцями по ширшавій дерев'яній стіні. Хтось колись тут жив. Звісно, все більш менш цінне давно розтягли мародери, тож більше я нічого не дізнався б. Проте я ніяк не сіг уявити, що, скажімо, батько захоче покинути нашу домівку. Він би до останнього бився. А ці не бились. Вони тікали і може навіть заховались за мурами зеленої зони. Хоча вірилось слабо. Вся друга сіра зона була в старих будинках. І в усіх колись жили люди. А тепер там лише порозта цвиль.

- Не забудь жилет, Оресте, — врешті сказав Ігор. — Ну, ти готовий?