Стрімер

- Знаєш, — звернувся до Ігоря. — Здається тоді був останній день, коли я почувався щасливим.

Ігор розуміюче кивнув.

- Але хіба ти не отримав жадану популярність?

Я сумно всміхнувся. Якось Мерея сказала, що коли в мене буде те, чого я хотів — мені це буде непотрібно. Треба було слухати її тоді. Чотири місяці без винищування чудовиськ не вплинули ніяк на авдиторію. Я постив відео, як проходять тренування, розповідав про особливості підготовки до чудовиськ, давав інтерв'ю різним каналам або фанатам...

Один.

Валерій не брав участі більше необхідного. Він уникав спілкування зі мною, а я не наполягав. Він теж використовував ресурси Стрімера, але не так часто, як я. Стрімер розрісся в масштабах проробленої роботи та в персоналі. Спонсори писали один перед одного, що дозволило не відчувати проблем з грішми. Таких, як Ліка, біля мене стало крутитись більше. Але без Валерія та Аніки мені це було непотрібно. В погоні за всім цим, я забув про те, що дійсно важливо. А коли згадав — стало пізно. Якщо губиш деякі речі — то більше їх не повернути. Без них в цьому більше не було змісту.

Частково винні були всі. Частково, лише я. Валерій не хотів слухати, засліплений горем та ненавистю. Аніка тримала на мене образу. А я...

Я не міг переступити через гордість і подзвонити Аніці, як і не міг перестати думати про неї. Може дійсно наклала на мене ілюзію, котру я все ніяк не міг розвіяти. Вона могла злитись на мене, могла давно мене забути. Може я б дізнався, якби подзвонив. Ми не могли бути разом в Еліосі. Аніка хотіла миру між людьми та чудовиськами. В моїй пам'яті спливав мій батько, покалічений війною.

Спливали тіла людей, котрих я надивився ще змалку. Я розумів, що мир неможливий. А будь-яке припинення вогню лише жалюгідна ілюзія. Навіть, якби я зміг пояснити це Аніці — толку не було б. Мене не приймуть в її світі, а її в моєму. Ми приречені бачитись на сірих зонах, де постійно щось відбувається.

Також я ніяк не міг ніяк сказати Валерію, що мені жаль Геру. Мені шкода, що Арсен Гнів все ще дихав. Нам не дістатись до нього. Я не розумів: чи то я так погано пояснюю, чи Валерій мене більше не чув. А з часом я перестав говорити.

Дружба з Валерієм херилась обернено пропорційно до того, як ріс канал. Якби запитати мене зараз — я залюбки помінявся. Але ніхто не питав.

***

Прокинувся я не вдома. Штори закривали вікна, тож в кімнаті було ще темно. Поруч спала та сама сусідка з веснянками. Не став її будити. Заснули ми в одязі, тому червоніти та викручуватись з незручної ситуації не було потреби. Чомусь стало соромно перед Анікою. Хоча, яка їй справа до мене? Це я ніяк не міг викинути її з голови.

- Нічого не було, — сказав собі, дивлячись на дівчину, котра спала поруч. — А раз немає складу злочину, то й вини немає.

Я мало що пам'ятав з вечора. Значить було добре. Пам'ятаю, як веселилась мама. Пам'ятаю задоволеного тата. Сьогодні вони відправляються і я ще довго їх не бачитиму.

- Не прив'язуйся і до цієї дівчини...

Знайомий голос в кімнаті став для мене відром холодної води. Я зірвався з ліжка на ходу намацуючи кобуру з револьвером. Але їх не було.

- Це шукаєш?

Лука сидів на стільці, навпроти, з моїм револьвером в руках. Його голубі очі з цікавістю розглядали зброю. Він тримав його двома пальцями за руків'я, наче з легкою огидою.

- Розчарую тебе, Оресте, — він поклав револьвер собі на коліна. — Цього недостатньо, щоб заподіяти мені шкоду.

Я обернувся, глянув на дівчину та вона міцно спала. Неприродно міцно.

- Що ти з нею зробив?

- Нічого такого. Поспить ще кілька годин. І уся сім'я поспить міцно. Я не збираюсь заподіювати нікому шкоди. Я прийшов поговорити й не хочу, щоб нам завадили.

- Як мило з твого боку, — в'їдливо посміхнувся. — Як ти пройшов за стіну?

- Як мешканець Еліоса. Не вдаватимусь в деталі, бо на жаль ти не зрозумієш, але я можу і таке. Просив би тебе зберегти нашу зустріч в таємниці.

- Чого тобі треба? — став навпроти нього.

- Щоб ти дотримався угоди.

- Я не укладав ніякої угоди.

- Помиляєшся. Угода укладена, хочеш ти цього, чи ні.

- Я не збираюсь приводити сюди берегиню. Тобі треба, ти й тягни її сюди!

Лука поблажливо посміхнувся. Від такої посмішки я відчув себе дитиною. Він обережно поклав револьвер на підлогу біля себе. Глянув на мене. Лице без жодної зморшки, проте голубі очі не приховували втому.

- Боюсь, у цьому світі правила діють дещо по іншому. Невиконання угоди змусить нас заплатити страшну ціну. Всіх нас.

- А якби я помер? — глянув йому у вічі. — Що б тоді сталось? Угода б втратила свою силу? Можна було б не приводити сюди берегиню і не робити геноцид?

- Ти не слухав, Оресте, — сказав Лука. — І зараз не зрозумієш.

- А ти спробуй, пояснити! Чому задля вбивства одного колишнього інквізитора я маю притягнути сюди берегиню, котра може вбити нас всіх?!

Лука на мить здивувався. Здавалось, звідки я міг про це знати. Проте що гадати: знаю, значить знаю.

- Тому що, так чи інакше, буде багато смертей. Я хочу уникнути війни між червоною та зеленою зонами. Насуваються темні часи, Оресте...

- І тому я повинен привести на другу сіру істоту, котру бояться не менш ніж боялись сирін?

Я не розумів Луку. Не розумів оце: зупинимо війну. Ціна такого миру занадто висока. Є ймовірність, що наступного разу просто вже не буде кому розв'язувати війну. Лука зовсім здурів зі своєю ідеєю миру.

- Чому ти сам її не приведеш?

- Не можу, Оресте. Берегині не люблять таких, як я.

- А якби я сів після твого зізнання?

- Але ти не сів. І угода в силі.

- Як, чисто гіпотетично, ти собі це уявляєш? Я попрошу і вона прийде?

- Вірю у твою винахідливість...

- А з чудовиськ ти когось просив про це?

Лука промовчав. Значить просив. Міг навіть укласти угоду так само ще з кимось. Але де йому знайти ще одного такого дурня...

- Аніка погодилась, — тихо сказав Лука. — Сама.

В мене аж слова зникли. Я забув, що мав казати. Аніка? Чому?!

- Я не знаю, але гадаю ти теж відіграв у цьому свою роль. А може на неї вплинуло, коли її хотіли знищити люди Пророка. Іноді накладається сукупність факторів, проте в пам'яті спливає лише останній. Тому, варто тобі спитати її особисто...

- Мені заборонено покидати зелені зони, — признався йому. — Вважай це судовим рішенням.

Лука піднявся з крісла. Підійшов до мене. Я відчув, як довкола нього аж вібрувало повітря. Наче якийсь щит.

- Чим довше ти тягнеш, тим гірше ставатиме всім навколо тебе. Аніка спробує перетнути кордон між другою та третьою сірою. Мені би не хотілось, щоб вона загинула через твою бездіяльність.

- Це якраз таки твоя ідея! — відчув, як в мене стислись кулаки. — Ти заварив усю цю кашу!

- Я лише посланець, Оресте. Моя робота це підтримання порядку, який так старанно нищить Пророк.

- Звучить не дуже переконливо.

- Якщо мої слова тебе не переконають, тоді скористайся тим запрошенням, що колись дав тобі Василь Грім.

Я не одразу зрозумів, що він має на увазі. А коли нарешті дійшло, Лука посміхнувся такою теплою посмішкою, на котру лише був здатний. Стало занадто світло. Я мусив заплющити очі, щоб не осліпнути...