Стрімер

Лука поволі наближався до нас. За ним йшов охоронець, тримаючи над Лукою чорну парасолю, щоб хазяїн, бува, не промок до нитки. Лука чемно постукав в двері, увійшов. Його охоронець залишився назовні.

- Оресте?! — отетерів він, побачивши мене. — От не чекав! Твоя робота?

- Ні, — збрехав йому. — Я просто поруч проходив.

Лука виглянув через вікно на вулицю. Небо пронизала блискавка. Загриміло. Злива грозилась перерости в град.

- Припускаю, ти прогулювався ввечері? На сірій зоні, ще й під зливою... Подобається дощ?

- Обожнюю дощ. В ньому можна ховати свої сльози.

Лука всміхнувся кутиком губ. Мерея пирснула від сміху. Про всяк, перед приходом Луки, я позабирав зброю з трупів. Розкладні мечі мали лише мисливці. На кожному був серійний номер. Мій дістався в спадок від батька. Що ці мечі робили в сектантів — я навіть не хотів припускати. В мене тепер було багато питань до Василя Грома. Питання, котрі я, швидше за все, не задам.

Звідки в них мечі, пане Василю Грім? А звідки ти їх взяв? Зняв з трупів? Там за дверима інквізитори матимуть кілька запитань. Патова ситуація виходить.

Сьогодні ввечері вийшов випуск Тараса Бринника, де я герой, захисник. А люди плескали в долоні. Чи будуть вони плескали, коли дізнаються, що я зробив? Я так не думаю.

Дивно, проте факт різні не хвилював мене з точки зору сумління. Я не відчував вини. Проте відчував, що щось всередині зламалось. Мисливські настанови дали тріщину.

- Тіла приберуть мої люди, — сказав Лука, звертаючись до Мереї. — Ніхто не знатиме.

- Ти повідривав їм язики, чи заборонив розмовляти з кимось крім себе? — я оперся до стіни, схрестивши руки.

Голубі очі Луки зблиснули, коли він повернувся до мене.

- Вони. Нікому. Не. Скажуть.

Я хотів ще щось сказати, але втрутилась Мерея.

- Лука, з Пророком треба щось робити! Він несе загрозу. Ти пустив його на другу сіру зону. Скоро Камарадоси і Плутонці постраждають. Буде бійня.

- Я не маю над ним влади. І не в моїх повноваженнях його зупиняти.

- А твої люди? Пошли їх, раз він так заважає, — хмикнув я.

Лука направився до мене, закатуючи рукава. Я всміхнувся. Що ж, нехай спробує.

***

Я програв ще в той момент, коли вирішив вступити в бій. Лука без видимих зусиль викинув мене з дому Мереї. Сам не зрозумів, як. Я пролетів кілька метрів і проїхався по болоті. Кілька людей відтягували тіла в балахонах. На мене вони не звернули жодної уваги.

- Ти забагато собі дозволяєш, мисливцю!

Лука швидко спустився по сходах. Злива не падала там, де він йшов. Немов невидимий щит захищав його. Дивно, навіщо тоді був цей фарс з парасолею?

Його голубі очі тепер яскраво світило. Голос став грубшим, наче лунав всередині нього, а до мене доносився лише відгук.

Я встав. Витер болото з лиця. Порізане плече дошкуляло, але я не зважав. Замахнувся кулаком...

Лука ледь торкнувся до мене рукою. Зовсім трішки. Я не відчув би, якби не побачив. Повітря зникло з моїх легень. Я ніби опинився під водою. Впав на коліна, схопився за шию, марно намагаючись вдихнути. Розкрив рот, але не зміг навіть вдихнути. Роздирав собі шкіру на шиї від задухи, але марно. В очах темніло...

- Лука! — закричала Мерея. — Він зараз помре!

- Він мав померти ще під час суду Богів! — гаркнув Лука.

Аж тепер я зрозумів, що в його долоні крутиться мініатюрне торнадо.

- Ти не вб'єш його! — крикнула Мерея. — Ти не посмієш! Він потрібний!

Лука глянув на мене. Я намагався піднятись, але відсутність кисню не давала мені цього зробити. В той момент все, що я хотів — просто вдихнути...

- В тебе відмовили легені, — зневажливо сказав Лука. — Кожний твій орган в моїй владі...

З останніх сил я кинувся на нього. Вдарив кулаком в лице. Лука на мить втратив концентрацію і я зміг нарешті вдихнути. Знову вдарив кулаком в лице. Замахнувся ще раз...

І застиг. Тіло паралізувало. Я завис в такій позиції, неспроможний зробити нічого.

Лука доторкнувся до своєї щоки.

- Оресте, ти в моїй владі. Я можу змусити тебе страждати, якщо захочу. Можу клацнути пальцями і ти помреш.

- Пішов ти на... — ледь промугикав я. Останнє слово прозвучало зовсім не чітко.

- Ну, як хочеш.

Він поволі підняв руку. Склав пальці...

М'яка рука лягла йому на долоню. Племінниця Мереї заступила мене.

- Не роби цього! — м'яко попросила вона. — Ти не хочеш цього.

- Аніка! — закричала Мерея.

Суккуб повторила свої слова.

- Не хочу, — погодився Лука.

Аніка, племінниця Мереї відійшла. Параліч знову пройшов. Я міг вільно рухатись і, що важливо, — дихати.

Лука підійшов до мене.

- Я не ворог тобі, Оресте, — його очі більше не світились голубим полум'ям. — Я всього лише хочу миру між нами всіма. Я не повинен був вдаватись до цього. Мені соромно. Я піддався емоціям, хоч не повинен був.

Я почухав роздерту власними нігтями шию. Горло хрипіло. Я не бачив, але знав, що очі в мене червоні.

- Та отрута, що Лекс (вовкулака) наніс собі на кігті, — глянув йому в очі. — Твоя робота?

- Так, Оресте, — відповів Лука. — Проте зараз твоя смерть нічого не дасть.

- Але чому? Якби він виграв і помер лише я?

- Не виграв би. Ти ж теж шахраював з електрострумом в мечі.

- Але навіщо тобі смерть обох?!

- Ваша спільна смерть мала б покласти мир. Пророка зараз би не було. Його ілюзія розвіялась.

- Ілюзія?

- Він знаходить відклик в серцях людей. Ті люди, котрі бояться або ненавидять монстрів, послухають його. На них його ілюзія подіє. На тебе вона не подіє, бо ти маєш імунітет.

- Чому він тоді не підкорив всі зелені зони?

- Бо не всі хочуть крові.

Валерій! Трясця, він ж не любить монстрів! Пророк тоді спілкувався з ним віч на віч. Придумав свої казки, а насправді розкидав ддя Валерія свої тенета.

- Є спосіб зняти ілюзію? — обережно запитав його.

- З твоїм другом все добре. В нього сильна воля. Його зламати буде важче, ніж тебе. Якщо ти його навчиш.

Ось чому Пророк бачив у ньому обраного. А я лише зброя. Лука махнув рукою і дощ перестав на мене лити. Його люди продовжували забирати тіла, незважаючи на нас.

- Не тримай на мене зла, Оресте! — Лука простягнув мені руку. — Я плачу страшну ціну. Іноді я роблю помилки.

Я знизав плечами і потис йому руку. Чи розумів я його? Ні, але мені хотілось йому вірити. Він міг би обірвати моє життя, одним порухом руки. Але, раз не обірвав, значить його варто послухати.

Ми повернулись до Мереї.

Аніка вже давно пішла, і коли я зайшов, мене чекав сухий одяг. Вона уважно глянула на мене. Красива...

Так, зберись, мисливцю! Чи на тебе діє ілюзія? Ні, на мене не діяла.

- Дякую, — сухо буркнув я.

Не дивитись їй в очі. Трясця, ну що за вечір?!

- Чому ти не знищиш Пророка, якщо він і справді така загроза? Чи він вміє те, що й ти?

- Ні, не вміє. Я не можу його знищити. Не питай чому. Просто не можу. Але я знаю в кого вийде. І ти її знайдеш.

- Її?!

- Так, Мисливцю, — всміхнувся Лука. — Ти багато пережив за ці кілька місяців. Але те, що тебе чекає, ти розповідатимеш внукам. Час тобі побачити третю сіру зону.

- Лука! — скрикнула Мерея.

- Пізно! — його очі засвітились синім вогнем. — Ти уникнув приготованої мною долі. Нехай буде так!

Вогонь згас. Лука раптом став виглядати стомленим. Він наче постарів.

- І кого мені там шукати?

- Ох, Лука, — тихо прошепотіла Мерея. — Навіщо?

- Пізно. Він підійде для цього, — тоді глянув на мене. — Чим більше опору ти чинитимеш, тим гірші речі ставатимуться.

- Гаразд, гаразд, — нетерпляче відреагував я. — Уявимо, що я якимось чином пройду магнітні міни. Мене не роздеруть тамтешні монстри. Кого мені шукати?

- Ось тут, Оресте вся складність, — сказав Лука. — Тобі потрібно привести сюди Берегиню.