4.2
***
Практика показала, що спати сидячи не тільки незручно, а й небезпечно. Я задрімала, потім спросоння спробувала покласти голову на коліна і підхопилася з криком, бо зубці клятої корони прорізали штанини і залишили на шкірі глибокі ранки. Гаразд, не те щоб глибокі… Відчутні й помітні. Вони кровоточили і тому лякали.
– Чудово. Тепер мені і розстріл не потрібен – такими темпами я цілком успішно самовб’юся без сторонньої допомоги.
За дверима почався інтенсивний шурхіт, і стало ясно – мій крик не сподобався вартовим.
– Чекаємо гостей? – Я сподівалась, що, балакаючи з порожнечею, приверну увагу Ріка і він відведе мене подалі, бажано – за межі палацу.
Час минав, ніхто не йшов: ні напівреальний шаєр, ні охорона, ні сон.
Я перев’язала порізи шовковими простирадлами принца Ендера і спробувала оцінити долінейський світанок.
На жаль, мозок відмовлявся милуватися чудовим краєвидом, що відкривався за вікном з химерними ґратами. На думку лізли зовсім інші питання. Перше – Аріна Керейра, вона ж – Айра, друге – імплант, третє – Ластонія.
Про Аріну я знала зовсім мало. Їй вісімнадцять, вона натуральна блондинка з зеленими очима і приємною фігурою. Нікого не нагадує, ха-ха?
Ось тільки на роль «Айри» вона вибрала мене не за зовнішню схожість. Волосся я пофарбувала лише в той день, коли потрапила до Долінеї, із зеленими лінзами історія аналогічна. Аріні не дозволяли залишати дім, тобто вона навряд чи бродила містом, вишукуючи для себе «актрису». Де ж ми зустрічалися? В універі? І чим я їй насолила?! Чи сподобалась?..
Навушник-імплант – головний біль невимовно більшого масштабу. Я була готова повірити, що така технологія є і в моєму світі, і в моєму часі. Наука не стоїть на місці, фантастичні припущення іноді перетворюються на реальність. Питання в тому, чи пов’язаний імплант з Долінеєю? Сумніваюсь, що Аріна закинула мене на планету з драконами силою думки. Я обожнюю фантастику, але не вірю в магію.
«Ага, не вір і далі. Розумниця. Можеш погладити себе по голові за відданість принципам. Ой, не можеш! І що скажеш? Корона – не роги, її надлишком кальцію не поясниш», – заявив внутрішній голос.
– Із організму виходять важкі метали, – буркнула я і поспішно озирнулась, але, на щастя, ніхто цю нісенітницю не почув.
Отже, про імплант я знала ще менше, ніж про Аріну Керейру. Хіба що дата його появи, безсумнівно, – третє січня, а точніше – десь між полуднем і одинадцятою годиною вечора. Вранці я приймала душ і точно не пропустила б залізяку у вусі.
Розібратися б, як діє навушник… Якби вдалось повернутися додому протягом кількох тижнів, це не позначилося б ні на навчанні, ні на роботі, ні на стосунках із батьками. Вони напевно подумали, що я вимкнула телефон і поїхала на канікули в гори. Я погрожувала так вчинити… Дурепа! Скаржилась на нестерпний контроль, а сама забувала телефонувати додому тижнями!
Як показала Долінея, контроль – це коли тебе приковують ланцюгом, а не просять витратити п’ять хвилин неділі, щоб сказати: «Привіт, мамо. У мене все добре. А ви як?» і вислухати відповідь.
До речі, щодо Долінеї…
Хотілося б дізнатись, яку країну тут називають Ластонією.
Сусідню? Можливо.
Чи іносвітську?
Перші промені сонця позолотили ґрати на вікні, і вони відкинули химерну тінь на покриту темним килимом підлогу. Це немов послужило сигналом до пробудження резиденції. Кроки в коридорі стали голоснішими, голоси – злішими, стуки – наполегливішими.
Клацнув ключ.
«Боюсь, я не дуже гостинна господиня», – спало на думку.
Я не марнувала час – забарикадувалася так, що без тарану візитерам не обійтись. У хід пішли всі меблі, які вдалося зрушити з місця.
Хотілося вірити: Рік витягне мене звідси. Для нього стіни – не перешкода… От би й мені так! Життя було б набагато безпечнішим.
За дверима велися швидкі переговори. Я щосили намагалась їх підслухати, але легкий шум у навушнику заважав зосередитися.
Потім настало довге мовчання. Дуже довге! Підозрюю, тюремники сперечалися, погрожувати мені чи пообіцяти сніданок за гарну поведінку. Маю визнати, сніданок спрацював би.
Легкий протяг пройшов шиєю, скуйовдив волосся на потилиці.
«Що за?..» – я припинила пробивати поглядом стіну і різко обернулась.
– Леді Керейро, ви заарештовані.
Троє. У захисних костюмах. Щитки на шоломах опущені, масивна зброя на кшталт дробовиків спрямована на мене.
«Телепорт?! А в мій світ він може закинути?» – але за їхніми спинами виднівся провал у стіні.
Банальний таємний хід… Стало прикро до сліз. Вночі я витратила кілька хвилин на пошуки прихованих важелів і відмовилася від цієї затії, визнавши її занадто нереальною навіть для світу з драконами. Що заважало бути трохи наполегливішою? Або везучішою?!
– Леді Керейро, вас заарештовано, – повторив чоловік, що стояв у центрі.
– Ну і?.. – Я не хотіла нариватись, але скорбота за втраченою можливістю рвала душу. – Є ще варіанти?
Він зробив короткий крок уперед.
– Опиратися марно.
– Хто б сумнівався!
Цікаво, що вони приготували цього разу? Хлороформ? Ін’єкцію транквілізатора? Старий добрий хук у щелепу?
– Вимкніть силові щити, леді.
– Ви блекоти об’їлися, мілорде?
Згодна, так не розмовляють з тим, хто тримає палець на спусковому гачку, але виголошений серйозним тоном абсурд остаточно вивів мене з рівноваги. Нехай я і опинилась між драконами та імплантами-передавачами (між магією і технологією, простіше кажучи), є ж межа фантазії! Позавчора я була шпигункою-кілером, вчора – виплодком Ньепи, а сьогодні ким? Гостею із майбутнього? Інопланетним прибульцем? Самою Ньепою?
Вояки дивилися вичікувально і не наближались. Чекали, що «ціль» знепритомніє від голоду без їхньої участі?
Я в задумі провела рукою по волоссю і закричала, порізавши долоню по всій ширині. За ніч невидима корона помітно підросла, обзавелась додатковим рядом зубців, «розкрилась» як квітка… Судячи з відчуттів, на моїй голові було щось схоже на гострий лотос.
Залишки простирадла послужили непоганими бинтами. Люди зі зброєю насторожено спостерігали за моїми потугами зупинити кров і тихо перемовлялися. Про що? Уява складала зі звуків, що доносилися до мене, фрази «Вогонь на ураження! Приготуватися! Плі!», але я розуміла, що це базікає назріваюча паніка, а не долінейці.
Потім у хід пішла рація і ситуація дещо прояснилася.
Вбивати мене не збирались навіть у крайньому випадку, що несказанно радувало, і дякувати за це варто було якомусь «ненормальному ріє Нордесу». Та знешкодити вимагалось обов’язково (наказ «шаленого ріє Нордеса»), причому будь-якими способами аж до каліцтва (вказівка «безпутного ріє Нордеса»), що трохи підривало віру в щасливий фінал.
– Вибачте, що втручаюся…
На мій голос охорона (чи місцевий аналог поліції?) відреагувала клацанням затворів.
– Я здаюсь. Щити відключено, кочергу відкладено, нічних горщиків тут більше немає. Просто не чіпайте мою голову, і все буде гаразд.
Здавлений хрип підказав, що про інцидент із принцом Ендером уже обізнані всі.
– Наручники? – Я намагалась не дивитися на долоню, обмотану клаптем тканини.
Рація вибухнула пронизливим писком, і…
За хвилину до нашої теплої компанії приєдналася нова персона. Вельми впливова персона, до речі.
Вона заявила, що забирає мене, громадянку Ластонії, до ластонського посольства. Пригрозила міжнародним скандалом. Пообіцяла притягнути Ендера до відповідальності за знущання з іноземки.
Звучало це все дуже заманливо, ось тільки, хоч убийте, я не раділа несподіваному захисникові. Він був мені знайомий. Я його вже зустрічала, причому точно не в Долінеї.
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!