2.2
***
Як не дивно, дибу мені не прописали – лишень нагодували невпізнаною, але більш-менш їстівною мішаниною, дозволили умитись і причепуритися, потім відвели до кабінету головного долінейського дізнавача. У крісло посадили, уявіть собі. Залишили в товаристві усміхненого секретаря в пісочно-жовтому костюмі-трійці. Навіть не зажадали, щоб я зняла корону!
Корона, до речі, не знімалась.
– Як ви почуваєтесь, леді Керейро?
– Вгад… – я запнулася.
«А вгадай, безрідний нахабо!» – зашипіла у вухо Айра, яку знов принесло на мою біду.
Після нічних змін я чула її не як «голос у голові», а як звук навушника, причому одного. Чужі емоції додавалися, проте вони були слабкими і на мої власні аж ніяк не впливали. Хіба що збивали з пантелику, коли суперечили їм.
Схоже, сьогодні Айра не планувала демострувати покірність і смиренність, а збиралася грубіянити. Але навіщо? Цей чоловік із фізіономією флегматичної собаки не зробив нам із нею нічого поганого.
– Дякую, добре, – відповіла я після секундної затримки.
Секретар кивнув і заглибився в папери.
Ми мовчали майже годину.
Він орудував примітивною кульковою ручкою, Айра підбивала мене на гучні протести проти самоуправства влади, я міркувала про те, що навіть не знаю, який рівень технічного розвитку цього світу.
Вчора були екіпаж, свічки і, ймовірно, електричні світильники, сьогодні на краєчку столу дізнавача стояв накритий серветкою телефон, а із-за ширми визирала друкарська машинка.
Двері не рипнули, але звук чітких кроків позаду мого крісла підказав, що тиша, яка притупляла обережність, скоро закінчиться.
– Кано, ви вільні.
Тон новоприбулого мені не сподобався. Таким глибоким оксамитовим голосом треба співати серенади, а не плюватись отрутою. Здавалося б, у фразі «Ви вільні» немає нічого образливого, однак у вимові незнайомця вона наштовхувала на думку про те, що оратор щиро ненавидить увесь людський рід.
Секретар відклав ручку і встав. Підбадьорливо кивнув мені на прощання і, трохи шкандибаючи, покинув кабінет.
Я приготувалася до вироку. Чомусь хотілося, щоб його зачитали зі співчуттям, а не з відвертою зловтіхою. Але Айра раптом запищала від захоплення – ну як затята фанатка, що побачила улюблену «зірку». Це могло означати лише одне: чоловік, що приєднався до нашої компанії, зовні привабливий, тому Айра готова змінити гнів на милість і повернутися до ролі скромної провінційної лялечки.
А ще це означало, що Айра не дивиться на світ моїми очима!
«Вона спостерігає за всім здалеку. Прихована камера? Раптом це не інший світ, а грандіозний розіграш? Не заміська резиденція принца Ендера, а маєток схибленого на історії збоченця? І я – не просто жертва обставин, а чийсь піддослідний кролик?» – такі роздуми водночас і налаштовували на оптимістичний лад (містифікація – не психічний розлад, з нею є шанс впоратися самостійно), і посилювали побоювання (той, через кого я провела ніч у катівні, навряд чи добровільно відпустить мене на свободу – загриміти у в’язницю за викрадення він точно не захоче).
– Як спалося, леді Керейро? – неприязно буркнув незнайомець (гадаю, дізнавач власною персоною), спираючись ліктями на спинку крісла, в якому я сиділа.
Айра охнула, щось забелькотіла про біцепси і трицепси, повідомила, що її не тримають ноги, і наказала мені ловити момент. Для початку встати, щоб елегантно впасти на руки «такого приголомшливого чоловіка». І обов’язково розплакатись, але не розревітись як ображена покоївка, а дозволити сльозам красиво котитися по щоках. І загорнутись у штору, адже пристойна дворянка Айра має згорати від сорому через неналежний зовнішній вигляд!
Я не зрушила з місця.
– Дякую, непогано, – сказала мирно. – Щоправда, диба трохи жорсткувата, але з ортопедичної точки зору корис…
Закінчення фрази перетворилося на завивання, оскільки мій поки невидимий співрозмовник відійшов, і тої ж миті крісло з вискотом різко повернулося на сто вісімдесят градусів. Відцентрова сила ледь не викинула мене на дубовий паркет. Я дивом (і ціною руки, що застрягла у вигині поручня) втрималася на сидінні.
Айрі пригода сподобалась, хоч я, наївна, і зіпсувала всю можливу романтику.
Треба було прицільно вилетіти на дізнавача і з переляку притиснутися до його широких грудей, не забувши непомітно перевірити наявність під строгою чорною сорочкою кубиків пресу. Він же чекав саме цього! Як я можу не бачити, що він пожирає мене поглядом і жадає познайомитися ближче?!
«У неї проблеми з головою. Вона не розрізняє лють і бажання. Їй невтямки, що цей синьоокий гігант у розстебнутому темно-синьому мундирі мріє проломити мені череп, а не обсипати поцілунками», – я затиснула вухо мізинцем, сподіваючись хоч трохи знизити інтенсивність криків невідомої спостерігачки.
Палець натрапив на тверду кульку розміром як сірникова голівка – явно не частину мого тіла.
«Дійсно навушник?!» – я була вражена настільки, що почала колупатись у вусі, незважаючи на свідка.
Відірвати і викинути! Це не моє! Айра мені не помічниця, а перешкода. Краще робитиму дурниці без її підказок!
– Що з вами, леді Керейро?
– Вибачте, поклик природи, – я не уявляла, як ще пояснити свої дії.
На мить із грубо виліпленої фізіономії дізнавача злетіла озлоблена маска.
– Поклик чого? – майже стерпним тоном перепитав він.
Айра даремно пищала від захвату. Безперечно, цей чоловік досить привабливий зовні, але його оточувала атмосфера невдоволення і природженої зверхності, що зводила приємне враження нанівець у першу секунду знайомства.
– Що природно, те…
Повідати цитату не вдалось – я якраз підчепила нігтем навушник (якщо це був навушник) і випала з реальності зовсім не так, як мріяла Айра. Дуже негарно, з конвульсіями і прокушеною губою… Я її розчарувала, але мене це не хвилювало. Я відчула, що пристрій вилазить зі стінки вушної раковини, і провалилась у темряву з впевненістю в тому, що прокинуся в рідному світі.
Яка наївність!
Свідомість повернулася до мене в катівні.
Хто б сумнівався…
***
Сонце піднялось досить високо, щоб світити прямо у вузьке заґратоване вікно. Я помилилась, думаючи, що катівня у підвалі. Вона розташовувалася на першому поверсі в дещо похмурому, але сухому і теплому приміщенні.
Мене прикували до кам’яного прямокутника незрозумілого призначення (заглиблення для стоку крові я вирішила вважати звичайними тріщинами і не панікувати завчасно). Посадили на ланцюг як собаку! Дали аж три метри свободи! Поруч поставили миску з водою і кинули ковдру.
– Все як замовляли, – пробурмотіла я, насамперед перевіряючи вухо.
Навушник нікуди не дівся, але, на щастя, мовчав. Смикати його було страшно, і я кілька довгих хвилин не могла зважитися на продовження експерименту.
Зважилась.
Знову відключилась.
Отямилась із ґулею на лобі і тирсою в зубах, тому що копирсалася у вусі стоячи.
Раніше я не вважала себе впертою людиною, проте відчай штовхнув мене на третю спробу. Чи варто говорити, що вона теж провалилась? Пальці слабшали. перш ніж я встигала висмикнути навушник.
Можливо, за допомогою інструментів і вдалося б позбутися бісового імпланта (або здоров’я, як підказувала логіка), але поява дізнавача завадила перекинути ногою стенд зі щипцями, що поблискував неподалік, і почати самолікування.
– Продовжимо, леді Керейро. Гадаю, другої дози наркотику у вас немає і ніщо не зупинить наш зв’язний діалог.
– Якого ще наркотику?! – Я брязнула ланцюгом, забувши про своє становище. – З глузду з’їхали?!
Відповіді, звісно, не дочекалася.
– Ви звинувачуєтесь у державній зраді, – оголосив натомість дізнавач. – До винесення вироку ви не зустрінетеся ні з ким зі свого минулого оточення.
Взагалі прекрасно. Бути мені Айрою аж до шибениці чи що тут гарантують за злочини проти держави.
– Через принца? – Я переконувала себе, що цей світ – фантазія, однак занепокоєння мучило душу. – Все вийшло випадково! Я не збиралася його підпалювати! Навіть кричати на нього не хотіла!
Мої особисті гріхи дізнавача не цікавили. Він вимагав імена змовників, що підіслали мене до Ендера, і опис «ненадійних» – людей, які пропхали леді Керейру на торги безприданниць.
– Я не Айра!
Смішно було й припускати, нібито мені повірять.
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!