Зміст
  • Розділ 1.1. Цей жорстокий чарівний світ
  • 1.2
  • 1.3
  • Розділ 2.1. Правда, що не має значення
  • 2.2
  • 2.3
  • Розділ 3.1. Без шансу на порозуміння
  • 3.2
  • 3.3
  • Розділ 4.1. Нові слова і старі обличчя
  • 4.2
  • 4.3
  • Розділ 5.1. Провал на всіх фронтах
  • 5.2
  • 5.3
  • Розділ 6.1, Знайомий незнайомець
  • 6.2
  • 6.3
  • Розділ 7.1. Через ліжко до знань
  • 7.2
  • 7.3
  • Розділ 8.1. Що не вбиває, робить дивнішим
  • 8.2
  • 8.3
  • Розділ 9.1. Гра на роздягання
  • 9.3
  • 9.2
  • Розділ 10.1. Доросле кіно
  • 10.2
  • 10.3
  • Розділ 11.1. Обіцяна принцу
  • 11.2
  • 11.3
  • Розділ 12.1. Грізний і закоханий
  • 12.2
  • 12.3
  • Розділ 13.1. Знайомство з батьками
  • 13.2
  • 13.3
  • Розділ 14.1. Ще один монстр
  • 14.2
  • 14.3
  • Розділ 15.1. Ідеальний чоловік
  • 15.2
  • 15.3
  • Розділ 16.1. Неприємні питання, марні відповіді
  • 16.2
  • 16.3
  • Розділ 17.1. Обійми великої політики
  • 17.2
  • 17.3
  • Розділ 18.1. Влада, кохання і розплата
  • 18.2
  • 18.3
  • Розділ 19.1. Свобода вибору
  • 19.2
  • 19.3
  • Розділ 20.1. Мрія
  • 20.2
  • 20.3
  • Розділ 21.1. Торг без права на помилку
  • 21.2
  • 21.3
  • Розділ 22.1. Принади дикої природи
  • 22.2
  • 22.3
  • Розділ 23.1. Батьки, діти й помилки
  • 23.2
  • 23.3
  • Розділ 24.1. Брехня заради правди
  • 24.2
  • 24.3
  • Розділ 25.1. Дурість ціною в життя
  • 25.2
  • 25.3
  • Розділ 26.1. Урок історії для юної леді
  • 26.2
  • 26.3
  • Розділ 27.1. Чудеса і сумніви
  • 27.2
  • 27.3
  • Розділ 28.1. Прості радощі складних людей
  • 28.2
  • 28.3
  • Розділ 29.1. Обов’язки, можливості і бажання
  • 29.2
  • 29.3
  • Розділ 14.1. Ще один монстр

    /Зі щоденника Аріни Керейри/

    Принесли весільну сукню. Знову. Одну. Обрану за мене і без мене. Приніс її Патрік.

    Ти вмієш знаходити болючі місця, татусю. Ти знаєш про нас… І тобі начхати. Як завжди, мої почуття не мають значення.

    Кажеш, незабаром я познайомлюся з нареченим? Чекаю з нетерпінням. Якщо подумати, ми можемо домовитись і без посередників.

    Без тебе.

    Помри. З любов’ю, Айра.

    З любов’ю не до тебе.

    ***

    /Долінея/

    Елідій ріє Нордес посміхався і погладжував набалдашник тростини. Я дивилася на якийсь накритий скляним ковпаком манускрипт часів Дракона і ледь стримувалася, щоб не перевірити, чи на місці моя щелепа. Грас тихенько прибрався на задній план і склав компанію набору щитів. Успішно прикидатися експонатом хлопцеві заважав нервовий тик.

    – Приємно познайомитися, сіре – Після коротких роздумів я вирішила, що не потрібно лізти в нетрі родинних зв’язків і великої політики. Рік не попереджав би щодо цієї людини просто так, і мені не хотілося дізнаватися про причини такого ставлення на власному досвіді. – Чи не будете ви люб’язні підказати, як пройти до кабінету дізнавача Кано?

    – Кано? Нагадайте, хто це у нас?

    – Дізнавач, – я нічим не видала роздратування. – Головний.

    Елідій наморщив ніс і покрутив тростину в пальцях.

    – Той, що схожий на собачку? – уточнив глузливо. – Дуже талановитий пройдисвіт. Розпитаєте і його про розмноження? Не раджу.

    «І чому ж?» – але я не піддалася на провокацію і не підтримала цю тему.

    – Дякую за пораду, сіре. Дозвольте пройти?

    Він не рушив з місця. Стукнув тростиною в підлогу і залишився стояти, загороджуючи прохід до дверей. Не те щоб я злякалася – за бажання не важко обійти кілька стендів, однак цивілізоване спілкування нав’язувало певні правила.

    – То я пройду, сіре? – прозвучало голосніше.

    Елідій похитав головою і відкинув тростину геть, не турбуючись про те, що вона могла пошкодити якусь історичну цінність.

    – Не жартуйте так, леді. Нарешті біля вас немає сторожових псів. Гадаєте, я втрачу такий шанс?

    – Гадаю, ви не читали моє досьє, – відрізала я і засумнівалася, що зумію з честю зіграти роль ввічливої співрозмовниці.

    – Навпаки. Воно вразило мене настільки, що я втратив спокій. – Елідій неспішно підійшов. – Хто ви, Анно? Напівлюдина-напівмеханізм? Результат генетичних експериментів Ластонії? Вміла шахрайка? Чи ви – справжня? Те, що про вас розказують, – правда?

    Я не відступила. По-перше, за спиною стирчав експонат. По-друге, біганина в музеї, серед ламких предметів, не сприяла б дружнім взаєминам із долінейцями. І, по-третє, цей випещений чоловік з посмішкою отруйної змії спричиняв стійку антипатію.

    – Зберігаймо розсудливість, – спокійний тон дався мені нелегко. – Нам обом не потрібні проблеми. Я охоче відповім на ваші запитання. Що вас цікавить насамперед?

    Елідій схопив мою руку і підніс до губ.

    – Ви, зрозуміло. – Його хватка була занадто міцною як для звичайного висловлення поваги. – Мій син вважає, що ви послані йому небесами, але я сумніваюся, що це не пастка. Що скажете? Ластонія припинила ганятися за міфом і звернула увагу на справи буденні?

    – Навряд чи шаєрон Ендер настільки цінний для них.

    – О, Енді не берімо до уваги. – Співрозмовник недобре посміхнувся.

    – Я можу якось вплинути на долю Ріка?!

    Чим не варіант? Логіка проста: якщо не Ендер, то Рік, який точно не привид і не стародавній монстр. Іншим ріє Нордесам на мене начхати.

    – Дивлячись хто ви, леді.

    – І хто я?!

    Елідій рвонув мою руку, змушуючи мене впасти йому на груди. Я відчула, що втрачаю рівновагу, і схопилася за край скляного ковпака, що накривав вузький пощерблений кинджал. Наступної миті по музею пронісся несамовитий скрегіт, за ним – дзвін битого скла і брязкіт металу.

    «Господи, та коли ж це закінчиться? Чому люди настільки тупі і самовпевнені?! Тобто… Біс забирай! Він не ідіот, а хотів мене вбити? Або спотворити?!» – я впустила уламок, що залишився в пальцях, відсахнулась і глянула ріє Нордесу в очі.

    – Це все чи далі буде?

    Він мовчав. Його зіниці були надто розширені, райдужка немов посвітлішала і стала яскравішою, а обличчя… Обличчя швидко сіріло. Точніше, покривалося великою сірою лускою.

    Тією самою лускою, яка виднілася крізь порваний елегантний костюм. Синя краватка бовталася на цьому кошмарі як насмішка.

    Я неохоче глянула вниз. Логіка підказувала, що краще приготуватися до найгіршого. Без глибоких порізів не обійшлося. Гострота лусочок була мені добре відома, і уява, що розгулялася, малювала кров-кишки в кращих традиціях жахів.

    Але чому я не відчувала ні болю, ні слабкості?! Та й очі мене обманювали, тому що на тонкому сарафані не з’явилося жодної дірки.

    – Грасе?

    Хлопець вийшов зі стану здерев’яніння і бочком наблизився до мене:

    – Так, леді?

    – Як я тобі?

    – Чудово, леді.

    Упевнена, він не збоченець і не сказав би таке про нутрощі назовні. На душі злегка посвітлішало. Зовсім трішки, проте це додало достатньо сміливості, щоб перевірити свою цілісність на дотик.

    Рука натрапила на луску. Невидиму. Гостру. Вона була над сарафаном і притискала його до тіла занадто щільно.

    – Грасе?

    – Я викличу дізнавача Кано, леді.

    – Ви підтвердите, що він, – я кивнула на байдужого Елідія, – почав першим?

    Грас нервово ковтнув слину і опустив очі.

    – Всі підтвердять, – сказав тихо. – Мабуть.

    – Хто – всі?!

    – Його охорона. Ви ж не думаєте, що колишній шаєр ходить у громадські місця без супроводу?

    А Рік ходить…

    – Елідій ріє Нордес – це Елідій Мандрівник? Той, що полюбляє шокувати народ?

    Хлопець кивнув. Потім лускатий ріє Нордес із гуркотом впав на шматки скла і до нього підбігли кілька непримітних осіб. Почалася метушня, в якій мені, як не дивно, відводилася роль роззяви, а не вселенського зла.

    У невидимості є певні переваги. Нікому й на думку не спало, що винувате моє «силове поле». Всі бачили лише зухвало одягнену дівчину, на яку поклав око ріє Нордес.

    – Я давно попереджав, що в його віці треба зменшити запал, – видав чоловік зі стетоскопом, що з’явився менше ніж за хвилину. – Знову серце прихопило…

    Потім він побачив мене і несхвально похитав головою.

    – Любонько, ну як вам не соромно? – запитав з докором. – Довели людину до серцевого нападу. Не можна йому зараз ніяких особистих зустрічей! Небезпечно для здоров’я.

    – Я б не проти померти в її обіймах, – хмикнув хтось із невеликого натовпу.

    Лікар гримнув на жартівника, але не занадто суворо.

    Елідія завантажили на каталку і повезли геть.

    Грас зник ще раніше, й майже відразу ж примчала Роксі:

    – Аню! Мені так шкода! Прошу вибачення за всю мою родину. Чоловіки… Коли вони бачать гарну дівчину, то починають поводитись як дикуни.

    – Не всі.

    – Звісно, Рікадор не такий. – Вона охоче вхопилася за можливість розхвалити свого обожнюваного племінника. – Він розуміє, що за кожним його кроком стежать журналісти. Для нього Долінея найважливіша. Шаєр ніколи не зробить нічого компрометуючого.

    – А колишній шаєр? Рік? Чим він заслужив відставку?

    Роксі підстрибнула і закрутила шиєю.

    – Тихіше! Про це не можна говорити! – прошепотіла роздратовано. – Не можна! Не примножуйте чутки!

    – Сьогодні його бачили багато туристів, тому правди ви не приховаєте.

    Вона змінилася на лиці:

    – Бачили?!

    Стук її каблуків затих у коридорі секунд через тридцять. Я залишилася наодинці з охоронцем Елідія.

    Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

    Вподобати!
    Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.