Зміст
  • Розділ 1.1. Цей жорстокий чарівний світ
  • 1.2
  • 1.3
  • Розділ 2.1. Правда, що не має значення
  • 2.2
  • 2.3
  • Розділ 3.1. Без шансу на порозуміння
  • 3.2
  • 3.3
  • Розділ 4.1. Нові слова і старі обличчя
  • 4.2
  • 4.3
  • Розділ 5.1. Провал на всіх фронтах
  • 5.2
  • 5.3
  • Розділ 6.1, Знайомий незнайомець
  • 6.2
  • 6.3
  • Розділ 7.1. Через ліжко до знань
  • 7.2
  • 7.3
  • Розділ 8.1. Що не вбиває, робить дивнішим
  • 8.2
  • 8.3
  • Розділ 9.1. Гра на роздягання
  • 9.3
  • 9.2
  • Розділ 10.1. Доросле кіно
  • 10.2
  • 10.3
  • Розділ 11.1. Обіцяна принцу
  • 11.2
  • 11.3
  • Розділ 12.1. Грізний і закоханий
  • 12.2
  • 12.3
  • Розділ 13.1. Знайомство з батьками
  • 13.2
  • 13.3
  • Розділ 14.1. Ще один монстр
  • 14.2
  • 14.3
  • Розділ 15.1. Ідеальний чоловік
  • 15.2
  • 15.3
  • Розділ 16.1. Неприємні питання, марні відповіді
  • 16.2
  • 16.3
  • Розділ 17.1. Обійми великої політики
  • 17.2
  • 17.3
  • Розділ 18.1. Влада, кохання і розплата
  • 18.2
  • 18.3
  • Розділ 19.1. Свобода вибору
  • 19.2
  • 19.3
  • Розділ 20.1. Мрія
  • 20.2
  • 20.3
  • Розділ 21.1. Торг без права на помилку
  • 21.2
  • 21.3
  • Розділ 22.1. Принади дикої природи
  • 22.2
  • 22.3
  • Розділ 23.1. Батьки, діти й помилки
  • 23.2
  • 23.3
  • Розділ 24.1. Брехня заради правди
  • 24.2
  • 24.3
  • Розділ 25.1. Дурість ціною в життя
  • 25.2
  • 25.3
  • Розділ 26.1. Урок історії для юної леді
  • 26.2
  • 26.3
  • Розділ 27.1. Чудеса і сумніви
  • 27.2
  • 27.3
  • Розділ 28.1. Прості радощі складних людей
  • 28.2
  • 28.3
  • Розділ 29.1. Обов’язки, можливості і бажання
  • 29.2
  • 29.3
  • Розділ 28.1. Прості радощі складних людей

    /Зі щоденника Аріни Керейри/

    Нічого не змінилося. Мене годують обіцянками, але я знаю, яка їхня ціна.

    Набридло. Все набридло. Я помстилась, а сенс? На душі ще бридкіше, ніж раніше.

    Навколо чудовиська, але в їхніх очах монстр – це я. Вони дивляться і шепочуться, шепочуться, шепочуться… Підсилають лікарів, обговорюють кожен мій рух, кажуть, що я не безнадійна…

    Ненавиджу! Всіх ненавиджу! Чому я можу тільки ненавидіти? На що ти перетворив мене, татусю?!

    ***

    /Долінея/

    Ранкову газету доставили разом зі сніданком – смаженою рибою, яєчнею і бананами. Поєднання страв не особливо дивувало – кнопки кухонного ліфта я, як зазвичай, натискала навмання. А ось газета на рибі виглядала трохи дивно. В меню вона явно не входила і належала до безглуздих випадковостей, які інколи підкидає світ.

    Останні сторінки просочилися олією, зате перші збереглися чудово, та й розворот радував якісним друком.

    – Скандали шанують в будь-якому світі, – пробурмотіла я, милуючись власною очманілою фізіономією на тлі могутнього торса, вкритого золотистими пластинами.

    Цього разу газетярі нічого не зацензурили. Навпаки, надрукували знімок відразу на двох сторінках – як постер у журналі. Рік займав менше третини зображення і, здавалося, був на задньому плані, ну а я грала роль «зірки». Маю велику надію, що напис внизу не означав щось на кшталт: «Заборонено до перегляду особам, які не досягли повноліття» або «Пані та панове, виховуйте своїх дочок правильно, інакше в наступному випуску тут будуть вони».

    Я пробігла поглядом статті, вишукуючи знайомі поєднання букв. Ледь не проґавила потрібний запис – його великий шрифт змагався із назвою самої газети. І що ж, чорт забирай, це означало?! Всього лише осуд мене, пропащої, чи заклик повалити шаєра, що зв’язався з безсоромною ластонкою?

    Гадати не мало сенсу.

    Я перегорнула сторінку і натрапила на фото прикритих чорними прямокутниками цензури людей, які втікали від поліції. Н-да, для декого день Ньепи минув весело… Впевнена, Дракон справді волів би, щоб його відроджували за допомогою оргії, а не жертвопринесення.

    Що далі? Хм… Світлина з якогось офіційного заходу. Пихатий пан із посмішкою на губах і гидливістю в очах гладить миленького гірського дракончика, дракончик зацікавлено дивиться на блискучі туфлі вишукано одягненої жінки, жінка готується заверещати… Нічого цікавого.

    З третьої сторінки скалився і плював отрутою пустельний дракон, під ним притулилася невелика фотографія шаєрона Вікарда.

    «У Рендала в підвалі тримали на ланцюзі пустельного дракона-трилітку, – пригадалася розповідь шаєрона. – Мене штовхнули до нього, щоб потім списати все на нещасний випадок. Ми трохи поборолись і висадили двері… Я його осідлав, але через отруту не зміг на ньому втриматися. Упав десь серед боліт заповідника, відлежувався до ранку. Потім він знову мене знайшов… Вони ж як собаки – розумні й наполегливі. Цього разу я впав на березі Далайни. Зате з третьої спроби вдалось його об’їздити. Хороший екземпляр, га? Самець. Коли заспокоїться, буде парою нашій самочці із зоопарку», – з цими словами Вікард нас покинув.

    Ненадовго, щоправда. Всього лише до вечора, але я встигла добряче похвилюватися. Здавалося б, чому? Теплих почуттів до шаєрона я не мала, він до мене – тим паче. Живий – і прекрасно. Але Рік переживав так сильно, що його тривога передавалася всім. А, може, після розпаду «Ластонії» я стала добрішою і вирішила не зациклюватися на негативі.

    Пискнув кухонний ліфт, відвертаючи мою увагу від газети. За заслінкою виявився величезний букет. Айвія… Тобто Ендер на підході.

    Я повернулася до обмальованого крейдою прямокутника на стіні – дверей, які досі не могла розпізнати «на око». За ними щось шкреблось – гадаю, шаєрон намагався використати пульт. Дідька лисого! Ось уже дванадцять годин я була повноправною господинею власних покоїв, і ніхто, крім хіба що слюсаря, не зміг би відкрити новий замок.

    Шкрябання припинилося, в двері постукали. Я почекала секунд десять, потім з прихованою гордістю натиснула на елемент мозаїки, спеціально для мене пофарбований у примітний яскраво-червоний колір.

    – Доброго ранку, сіре! – вигукнула з перебільшеною радістю. – Не очікувала вас тут побачити!

    «Думала, ти, пристойності заради, вдаси глибоке каяття і зникнеш на кілька років», – просилося на язик.

    – Якщо не тут, то де? – Одяг Ендера вражав уяву надміром срібного шиття. – За ґратами? Не тіш себе ілюзіями, кицю. Змови проходять, шаєрони залишаються. Це закон природи.

    – Мені миліший закон совісті, – не стрималась я.

    Ендер задумливо насупив чоло:

    – Нагадай глянути в словнику, що означає це слово. І… Крихітко-кішко, чому на тобі рвана одежа? Це ластонська мода? М-м-м…

    «Це ми з моїм силовим полем переодягалися без допомоги Ріка», – ледь не ляпнула я.

    – Останній писк, сіре. Особливо дірки на спині. Стильно і прохолодно. Не хочете спробувати?

    – Трохи пізніше, кицю. Мене послали за тобою, тож подякуй за букет і ходімо рятувати світ.

    Гіркота в його тоні була занадто явною, щоб я промовчала:

    – Чому саме айвія? Хіба ці квіти не нагадують вам про давню втрату?

    Ендер різким рухом відкинув волосся з чола і зрушив з місця, даючи мені дорогу.

    – Нагадують, – відповів коротко. – У тому й суть, моя дика кішечко. У всьому і завжди є прихований сенс.

    – Вам подобається себе мучити?!

    – Біль показує, що я живу. Не забивай свою гарненьку голівку філософією, кицюне. Що, надумала прогулятися сходами? Марна трата сил.

    Ми спустилися на перший поверх, до кабінету дізнавача. Шаєрон посміхався, однак я бачила: випад зачепив його за живе.

    – Чи не час її відпустити? – Знаю, моралізаторство – не мій коник, але хотілося закрити цю тему раз і назавжди хоча б для себе. – Ви не винні у смерті тієї дівчини.

    – Винен. – Ендер не зупинився біля дверей Кано, а попрямував на задній двір.

    – Ви збиралися з нею одружитися! Вона це знала!

    Його кроки стали ширшими і швидшими, я ледь за ним встигала.

    – Саме так, – сказав шаєрон, опинившись зовні. – Я полюбив служницю і вирішив з нею одружитися. Це погубило б моє майбутнє, і вона пішла заради мене. Не вчини так із шаєром, крихітко. Повір найзакоренілішому циніку Долінеї: влада не варта сліз. Чесно.

    – Сказав той, хто заради трону ледь не угробив брата, – відрізала я, зачеплена наставницьким тоном.

    Ендер анітрохи не образився.

    – Абсолютно точно, – заявив, виблискуючи зубами. – Тому я напевне знаю, про що кажу.

    На забитому автомобілями майданчику позаду палацу нас уже чекали. Незвично метушливий Кано сперечався з водієм масивного позашляховика, активно тикаючи пальцем у розкладену на капоті мапу. Обліплений пластирами шаєрон Вікард бавився зв’язкою ключів і грав у гляділки з білявою дівчиною в окулярах, що стояла поруч із дізнавачем. Роксі дивилася на них, несхвально кривлячи губи, проте від зауважень утримувалася. Рік перебував віддалік – у телефонній будці, оточений плечистими хлопцями в строгих костюмах.

    – Аню! – Кано помітив мене першим. – Ми вас зачекалися. Познайомтеся: це моя племінниця Ольетт.

    Я обмінялася з блондинкою відповідними моменту фразами і зацікавлено зиркнула на мапу:

    – Куди їдемо? В якесь історичне місце?

    – Хіба вас не попередили, леді? – Вікард крізь прочинене вікно кинув ключі на водійське крісло. – Ви вирушаєте додому.

    Я вдала, наче ця новина мене несказанно обрадувала.

    – Усміхніться, леді. Незабаром ви попрощаєтеся з нашим світом.

    Точно. У комплект «обличчя щасливе, одна штука» має входити усмішка. Я слухняно продемонструвала зуби і відчула, що нікого моя вистава не обманула.

    Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

    Вподобати!
    Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.