Розділ 28.1. Прості радощі складних людей
/Зі щоденника Аріни Керейри/
Нічого не змінилося. Мене годують обіцянками, але я знаю, яка їхня ціна.
Набридло. Все набридло. Я помстилась, а сенс? На душі ще бридкіше, ніж раніше.
Навколо чудовиська, але в їхніх очах монстр – це я. Вони дивляться і шепочуться, шепочуться, шепочуться… Підсилають лікарів, обговорюють кожен мій рух, кажуть, що я не безнадійна…
Ненавиджу! Всіх ненавиджу! Чому я можу тільки ненавидіти? На що ти перетворив мене, татусю?!
***
/Долінея/
Ранкову газету доставили разом зі сніданком – смаженою рибою, яєчнею і бананами. Поєднання страв не особливо дивувало – кнопки кухонного ліфта я, як зазвичай, натискала навмання. А ось газета на рибі виглядала трохи дивно. В меню вона явно не входила і належала до безглуздих випадковостей, які інколи підкидає світ.
Останні сторінки просочилися олією, зате перші збереглися чудово, та й розворот радував якісним друком.
– Скандали шанують в будь-якому світі, – пробурмотіла я, милуючись власною очманілою фізіономією на тлі могутнього торса, вкритого золотистими пластинами.
Цього разу газетярі нічого не зацензурили. Навпаки, надрукували знімок відразу на двох сторінках – як постер у журналі. Рік займав менше третини зображення і, здавалося, був на задньому плані, ну а я грала роль «зірки». Маю велику надію, що напис внизу не означав щось на кшталт: «Заборонено до перегляду особам, які не досягли повноліття» або «Пані та панове, виховуйте своїх дочок правильно, інакше в наступному випуску тут будуть вони».
Я пробігла поглядом статті, вишукуючи знайомі поєднання букв. Ледь не проґавила потрібний запис – його великий шрифт змагався із назвою самої газети. І що ж, чорт забирай, це означало?! Всього лише осуд мене, пропащої, чи заклик повалити шаєра, що зв’язався з безсоромною ластонкою?
Гадати не мало сенсу.
Я перегорнула сторінку і натрапила на фото прикритих чорними прямокутниками цензури людей, які втікали від поліції. Н-да, для декого день Ньепи минув весело… Впевнена, Дракон справді волів би, щоб його відроджували за допомогою оргії, а не жертвопринесення.
Що далі? Хм… Світлина з якогось офіційного заходу. Пихатий пан із посмішкою на губах і гидливістю в очах гладить миленького гірського дракончика, дракончик зацікавлено дивиться на блискучі туфлі вишукано одягненої жінки, жінка готується заверещати… Нічого цікавого.
З третьої сторінки скалився і плював отрутою пустельний дракон, під ним притулилася невелика фотографія шаєрона Вікарда.
«У Рендала в підвалі тримали на ланцюзі пустельного дракона-трилітку, – пригадалася розповідь шаєрона. – Мене штовхнули до нього, щоб потім списати все на нещасний випадок. Ми трохи поборолись і висадили двері… Я його осідлав, але через отруту не зміг на ньому втриматися. Упав десь серед боліт заповідника, відлежувався до ранку. Потім він знову мене знайшов… Вони ж як собаки – розумні й наполегливі. Цього разу я впав на березі Далайни. Зате з третьої спроби вдалось його об’їздити. Хороший екземпляр, га? Самець. Коли заспокоїться, буде парою нашій самочці із зоопарку», – з цими словами Вікард нас покинув.
Ненадовго, щоправда. Всього лише до вечора, але я встигла добряче похвилюватися. Здавалося б, чому? Теплих почуттів до шаєрона я не мала, він до мене – тим паче. Живий – і прекрасно. Але Рік переживав так сильно, що його тривога передавалася всім. А, може, після розпаду «Ластонії» я стала добрішою і вирішила не зациклюватися на негативі.
Пискнув кухонний ліфт, відвертаючи мою увагу від газети. За заслінкою виявився величезний букет. Айвія… Тобто Ендер на підході.
Я повернулася до обмальованого крейдою прямокутника на стіні – дверей, які досі не могла розпізнати «на око». За ними щось шкреблось – гадаю, шаєрон намагався використати пульт. Дідька лисого! Ось уже дванадцять годин я була повноправною господинею власних покоїв, і ніхто, крім хіба що слюсаря, не зміг би відкрити новий замок.
Шкрябання припинилося, в двері постукали. Я почекала секунд десять, потім з прихованою гордістю натиснула на елемент мозаїки, спеціально для мене пофарбований у примітний яскраво-червоний колір.
– Доброго ранку, сіре! – вигукнула з перебільшеною радістю. – Не очікувала вас тут побачити!
«Думала, ти, пристойності заради, вдаси глибоке каяття і зникнеш на кілька років», – просилося на язик.
– Якщо не тут, то де? – Одяг Ендера вражав уяву надміром срібного шиття. – За ґратами? Не тіш себе ілюзіями, кицю. Змови проходять, шаєрони залишаються. Це закон природи.
– Мені миліший закон совісті, – не стрималась я.
Ендер задумливо насупив чоло:
– Нагадай глянути в словнику, що означає це слово. І… Крихітко-кішко, чому на тобі рвана одежа? Це ластонська мода? М-м-м…
«Це ми з моїм силовим полем переодягалися без допомоги Ріка», – ледь не ляпнула я.
– Останній писк, сіре. Особливо дірки на спині. Стильно і прохолодно. Не хочете спробувати?
– Трохи пізніше, кицю. Мене послали за тобою, тож подякуй за букет і ходімо рятувати світ.
Гіркота в його тоні була занадто явною, щоб я промовчала:
– Чому саме айвія? Хіба ці квіти не нагадують вам про давню втрату?
Ендер різким рухом відкинув волосся з чола і зрушив з місця, даючи мені дорогу.
– Нагадують, – відповів коротко. – У тому й суть, моя дика кішечко. У всьому і завжди є прихований сенс.
– Вам подобається себе мучити?!
– Біль показує, що я живу. Не забивай свою гарненьку голівку філософією, кицюне. Що, надумала прогулятися сходами? Марна трата сил.
Ми спустилися на перший поверх, до кабінету дізнавача. Шаєрон посміхався, однак я бачила: випад зачепив його за живе.
– Чи не час її відпустити? – Знаю, моралізаторство – не мій коник, але хотілося закрити цю тему раз і назавжди хоча б для себе. – Ви не винні у смерті тієї дівчини.
– Винен. – Ендер не зупинився біля дверей Кано, а попрямував на задній двір.
– Ви збиралися з нею одружитися! Вона це знала!
Його кроки стали ширшими і швидшими, я ледь за ним встигала.
– Саме так, – сказав шаєрон, опинившись зовні. – Я полюбив служницю і вирішив з нею одружитися. Це погубило б моє майбутнє, і вона пішла заради мене. Не вчини так із шаєром, крихітко. Повір найзакоренілішому циніку Долінеї: влада не варта сліз. Чесно.
– Сказав той, хто заради трону ледь не угробив брата, – відрізала я, зачеплена наставницьким тоном.
Ендер анітрохи не образився.
– Абсолютно точно, – заявив, виблискуючи зубами. – Тому я напевне знаю, про що кажу.
На забитому автомобілями майданчику позаду палацу нас уже чекали. Незвично метушливий Кано сперечався з водієм масивного позашляховика, активно тикаючи пальцем у розкладену на капоті мапу. Обліплений пластирами шаєрон Вікард бавився зв’язкою ключів і грав у гляділки з білявою дівчиною в окулярах, що стояла поруч із дізнавачем. Роксі дивилася на них, несхвально кривлячи губи, проте від зауважень утримувалася. Рік перебував віддалік – у телефонній будці, оточений плечистими хлопцями в строгих костюмах.
– Аню! – Кано помітив мене першим. – Ми вас зачекалися. Познайомтеся: це моя племінниця Ольетт.
Я обмінялася з блондинкою відповідними моменту фразами і зацікавлено зиркнула на мапу:
– Куди їдемо? В якесь історичне місце?
– Хіба вас не попередили, леді? – Вікард крізь прочинене вікно кинув ключі на водійське крісло. – Ви вирушаєте додому.
Я вдала, наче ця новина мене несказанно обрадувала.
– Усміхніться, леді. Незабаром ви попрощаєтеся з нашим світом.
Точно. У комплект «обличчя щасливе, одна штука» має входити усмішка. Я слухняно продемонструвала зуби і відчула, що нікого моя вистава не обманула.
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!