"Опальна принцеса". В пошуках Дракона

– Ти сама захотіла цього, крихітко. Потім не скаржся. – Його безпутна посмішка обіцяла брак цензури і совісті. – Готова озвучити всі свої брудні бажання?

– Абсолютно! Сідайте, сіре. – Я вказала на диванчик. – Тепер моя черга. Боюся, на моє запитання нема короткої відповіді.

– Що?!

– Вибачте, це не за правилами. Зараз питаю я.

Ендер не образився. Розвалився на дивані, поклав нагайку на коліна, зміряв мене оцінювальним поглядом.

– Киця начебто розумна? – поцікавився глузливо. – Ну-ну, подивимось. І що ж розповісти тобі про себе, дика кішечко?

– Не про себе. Розкажіть, що особливого в знайденій сьогодні снайперській гвинтівці?

Його брови полізли на лоб:

– Кицю-кицюню, ти про що взагалі?

– Про гвинтівку ластонського снайпера, через яку шаєр облишив усі справи. Чому вона має таке значення? Ми й раніше знали, що за замахом стоять ластонці. Що доводить саме ця зброя?

Обличчя Ендера потемніло, зіниці розширились, пальці стиснулися в кулаки.

– За яким ще замахом?! – гаркнув він. – Леді, не вдавайте, начебто ви обізнані про проблеми Долінеї краще за мене!

– Не буду. – Я відступила на пів кроку, хоча небезпеки не відчувала. – Це не так. А актор із вас поганий, сіре. Ви розумієте, про що йдеться.

– Чому я маю це розуміти?!

– Ви – шаєрон. На вас тримається країна.

Співрозмовник грубо розреготався:

– Приємно зустріти єдину людину в світі, яка в це вірить.

– Кано згадував ваше ім’я, – не витримала я. – Не прикидайтеся.

Ендер припинив викручуватись, і це було кроком уперед. Ось тільки ділитися секретами він не поспішав, а я й гадки не мала, як на нього натиснути, не використовуючи корону і погрози. Довелось шукати варіанти в детективних серіалах.

– Що виявила балістична експертиза?

– Що на балістичну експертизу потрібен час, – огризнувся шаєрон.

– Сподіваюся, снайпер залишив відбитки пальців? – наполягала я, ні на що не розраховуючи.

Він скривився і закусив губу:

– Це не твоя справа, кицю.

Секундочку! Це була ствердна відповідь?! Напевно, інакше Ендер просто все заперечував би.

– Відбитки ідентифікували?

– Досить, леді! – в його тоні з’явився гнів.

Я відчула, що натрапила на правильний шлях.

– Чиї вони? Ластонця чи найманця?

Шаєрон схопився, розлючено хльоснув нагайкою диван.

– Тобі не треба це знати, крихітко, – прошипів, звузивши очі. – Ти гарненька лялька, от і думай про весілля і сукенки.

Я й думала. І про Аріну Керейру, яку насильно видають заміж. І про людину, яка вважає себе майбутнім правителем Долінеї. І про Мануеля Керейру, для якого шлюб дочки означає угоду століття. І про післязавтрашнє свято, що розпочне державний переворот. І про «ідеального» Патріка, який налаштовує доньку проти рідного батька.

– Злочинець – хтось із ваших знайомих? – Нічим іншим я не могла пояснити злість Ендера. – Уштер Отт сидів тоді за ґратами… Залишається Жако Лей?! Справді?

Він помітно розслабився. Посміхнувся, покрутив у руках нагайку…

– Кицю, я прийшов сюди не для того, щоб вислуховувати маячню.

– Якщо не Жако Лей, то хто? Валері Айронс?

Я сказала це ім’я лише тому, що не знала інших. Ну й руда красуня спричиняла незрозумілу неприязнь. А ще вона асоціювалася з Рікадором і була ластонкою. Згодна, для засудження цього сміховинно мало, але я вирішила записати до доказів обвинувачення і скажений погляд шаєрона.

– У вас є дуже простий спосіб дізнатися відповіді на всі питання, леді, – хрипко запропонував Ендер. – Трохи покірності і розуміння – і я не залишуся в боргу. – Він вказав на двері у спальню. – Проявіть розсудливість і підкоріться долі. Ви ж самі хочете цього, чи не так? Дика кішечка… Ти облизуєшся на повідець, але вдаєш погорду. Навіщо прикидатися? Я – не Рікадор, зі мною не потрібно зображати ображену невинність. Благородство застаріло, леді. Мораль ціниться в казках, а не в житті. Навіть книги вашого світу зі мною згодні.

– Спробуйте почитати іншу літературу, сіре. Не ту, що подобається Валері.

Шаєрон облизав губи і поманив мене до себе:

– Ну ж бо, сміливіше! Ти кумедна, але довгі прелюдії занадто нудні.

– Чому ви так прагнете померти в моїх обіймах? – Чесно, я не розуміла його намагань вбитися з допомогою саме мене. – Є багато більш простих і менш болючих способів. Наприклад, стрибок із вежі Самотності. Там п’ятнадцять поверхів, результат гарантовано. Або позичте трохи отрути у пустельного дракона. Кажуть, дуже якісний засіб.

– Не наривайся, кицю. – Ендер схопив мене за плечі і гарненько струснув. – Ти тут ніхто. Як тільки Рікадор розбереться зі своїм ненормальним… Та щоб тебе!..

Я намагаюся думати про людей краще, ніж вони того заслуговують. Але чому в деяких разом із зарозумілістю зростає і тупість?! Шаєрон знав: наближатися до мене небезпечно. Він уже двічі на власному досвіді оцінив масштаби та шкодочинність корони. Впевнена, і про невидиму луску його попередили! То якого ж біса цей недоумок вп’явся у гострі пластинки?! З пальцями жити набридло?!

– Та ти ненормальна! – Ендер притиснув порізані долоні до своєї сорочки. – Тебе лікувати треба!

– Мене?! – Вигляд чужої крові погано позначився на моїх дипломатичних здібностях. – Це у вас пам’ять куряча!

– Я ставився до тебе як до людини! Кодло Ньепи! Ти могла відповісти: «Ні», а не включати щити! Тобто… Стривай! Чому ти в одязі?! Ой-є… Ти справді кодло Ньепи!

«Дякую за діагноз», – ледь не випалила я.

– Я не контролюю ніякі щити, – постаралась повернутися до мирного тону. – Вони з’являються і зникають самі собою.

Шаєрон кинув на мене зневажливий погляд:

– Як милуватися з Рікадором, то зникають, а для мене з’являються? Скільки ти ще забріхуватимешся, крихітко?

– Він же шаєр! – нагадала я.

Ендер почервонів. Врізав ногою по дивану і попрямував до виходу, мало не лопаючись від злості.

– Звісно, він шаєр, – пробурмотів, люто стискаючи маленький, майже непомітний пульт від дверей. – Як я міг забути, що шаєрові можна все?

Здавалося, шаєрон насамперед злиться на брата, а не на мене. Чому б це? Заздрить, що у того є не тільки влада, а й здатність обеззброювати інших «лускатих»? Наприклад, самого Ендера? Цікаво, хто ще з ріє Нордесів може похвалитися генами Дракона-засновника?

На порозі він обернувся:

– Якби я був шаєром, ти б вибрала мене?

Варто було відповісти ствердно і скористатися його прихильністю, щоб підтвердити або спростувати свої здогади. Натомість я промимрила:

– Ні. Вибачте, сіре.

Як і передбачалося, шаєрона чесність не вразила:

– Ну й дурна. Рікадор ніколи не проміняє країну на тебе.

– А ви б проміняли? – Мене зачепив образливий тон, і я не сказала, що нинішній долінейський шаєр не входить до списку моїх життєвих планів.

– Ясна річ, крихітко. Саме тому шаєр він, а не я. Співчуваю, леді.

І я знову залишилася одна в чотирьох стінах.