7.2
«Вчора – шаєрон Ендер, а сьогодні хто? Часом не його злий братик? Чи бездушний?» – я навшпиньках пройшла до дверей і взялася за ручку.
В коридорі почулися розмірені кроки.
«Раптом вікно відчинене?» – але доля вирішила, що просте майбутнє мені не підійде.
Я заметушилася між мозаїкою і полицями з книгами, краєм свідомості помічаючи, що на підлозі, майже прихована покривалом, валяється ковдра з вежі – мабуть, та, в яку Рік загорнув мене задля безпечного переміщення.
«Чому тут немає шафи?!» – щоб сховатись, довелося залізти під ліжко.
Вчасно – оглушливо задзвенів будильник, і незнайомець опустив ноги на підлогу.
Двері прочинилися.
– Ваша ранкова пошта, шаєре Рікадоре! – проголосив той, хто ввійшов до кімнати.
«Прости, Ріку, але за таке стратити тебе мало», – я затамувала подих і приготувалася до найнебезпечнішого квесту в моєму житті.
Якщо мене виявлять, звинуватять у замаху на самого правителя. Ніхто не повірить, що винен його добренький предок, який вважає своїх нащадків кращими людьми на планеті і думає, що вони милостиво поділяться житлоплощею зі знедоленою істотою з іншого світу. Я ж чисте зло, мої цілі за замовчуванням масштабні. Мені потрібна голова шаєра, а не подушка, винищення роду ріє Нордесів, а не ковдра.
– Нехай принесуть сніданок. До обіду я працюватиму тут.
– Так, сіре.
Я прикусила кісточку пальця і наказала собі заспокоїтися. Всього до обіду. Це недовго. Потерплю.
Які ще варіанти?
Камердинер вийшов, шаєр теж кудись подівся. Звук його кроків стих біля західної стіни, і мені не вистачало сміливості визирнути і перевірити, що він робить.
Легкий протяг підказав, що двері знову відчинилися. Повз прокотився візок на коліщатках, за ним ледь встигали тонкі ноги у вузьких туфельках і мереживних гетрах. Трохи дзвону посуду – і покоївка повернулася назад у коридор.
«Вона ні з ким не розмовляла!» – підмітила я.
Отже, кімната порожня? Господар вийшов? Можна шукати шлях назовні? Всесвіт не поскупився на шанс?
«Не гаятиму часу», – хотілось забратися звідси з мінімальними втратами.
Я підбігла до дверей і схопилася за ручку.
– Зміна варти! – гаркнув хтось за стіною.
Ну що за біда! Там постійно були люди. Цей варіант відпадав.
Спробувати вікно, що виходило в сад? Я поторсала раму, знайшла замкову щілину. Вже щось. Мені здавалося, ключ має зберігатися поблизу.
«Угу. Має. Саме для тебе», – здоровий глузд, як зазвичай, зневажав оптимізм.
Потім на думку спало, що в кімнаті шаєра напевно є дорогоцінне каміння. Знайду алмаз, тихенько проріжу діру в склі і…
«І отримаю «Оскар», тому що таке спрацьовує лише у фільмах», – я притулилася носом до вікна, намагаючись зрозуміти, в якій частині палацу перебуваю.
Щось десь клацнуло. Чи здалося? За фіранку я шмигнула швидше, ніж мозок визначив джерело звуку, що мене стривожив.
Вчасно – Рікадор ріє Нордес якраз вийшов зі стіни.
Еге ж, зі стіни. Від несподіванки я аж прикусила бахрому на занавісці.
«Це у них родовий дар?» – їй-богу, не хотілося, щоб сімейна риса була і в шаєрона Ендера.
Потім шаєр пройшов крізь стіну в іншому місці, і до мене дійшло, що його надприродні здібності пояснюються просто: частина мурування рухалася, підкоряючись якомусь механізму, і ненадовго з’являвся вузький прохід.
«А тепер в темпі!» – я рвонула до частини стіни, звідки він вийшов уперше, і почала обмацувати її, шукаючи важіль.
Не виходило. Мозаїка була як… Як мозаїка. Щоб натиснути на кожен елемент, знадобилися б години.
– Ну ж бо! – Я стукнула її ногою. – Відкривайся!
Від удару кольорові скельця посипалися на підлогу.
– Та щоб тебе! – Шанси на те, що моє перебування в обителі ріє Нордеса вдасться приховати, танули з кожною миттю. – Ну будь ласка!
Шматок стіни від’їхав.
Чи допомогло мені це? Ну, чесно зізнаюся: секунд десять я була у нестямі від радості. Потім впізнала в досить великому приміщенні гардероб і засмутилась. А коли стіна зімкнулася за спиною і з’ясувалось, що тут немає вікон, стало зовсім непереливки. Ще й навушник-імплант зашумів як на зло… Чорт би забрав ластонців і їхню техніку!
«Без паніки. Це не Середньовіччя. Знайду вимикач і оціню масштаби нової проблеми», – я зашарила навколо себе руками, радіючи відсутності корони.
З махиною на голові рухатися поміж вішалками набагато важче. Криво повернешся – і перший-ліпший костюмчик наколеться на зубці. Впевнена, в Долінеї по-всякому уявляють клятих послідовників Ньепи, але штани шаєра замість тюрбана не породить навіть хвора фантазія.
Під пальцями виявилася цеглина, що випирала зі стіни. Я натиснула її без роздумів, і щось вдарило мене по колінах.
Шухлядка? Сховок? Начебто порожній… Викладений папером? Чи товста картонка з тисненими літерами і була головним скарбом?
Я витягла її, запхала ящик на місце. Він клацнув, зате збоку вискочив другий, третій, четвертий… У них зберігалися не тільки папери, але й невпізнанні на дотик предмети. Я не бачила сенсу їх перебирати. Знову почала шукати вимикач і подумала, що цілком можу просидіти тут до наступного ранку, а якщо Рікадор раптом поїде з палацу, то й вічно.
Механізм не піддавався. Чи то у мене руки росли не з того місця, чи запускався він якось по-особливому, не знаю, проте всі зусилля були марними, тож я перейшла до знахідки.
Обриси літер нагадували щось знайоме. О, П, А, Л, Н, А, П, Р, С… Опал? Опал на прс… Що за дурниці?
Я притулилася до стіни, щоб вдумливіше обмацати картонку. Між Л і Н знайшлася якась закарлючка. Кома?
Опора зникла. З’явилося світло.
«Воно вмикається автоматично?» – мене хитнуло назад.
Ні, прохід відкрився сам собою.
Тобто…
Ну звісно, не сам собою.
– Доброго ранку, Анню.
За ті півтори секунди, що я поверталася обличчям до кімнати шаєра, не вдалось ні випаруватися, ні провалитися крізь землю.
– Привіт, – несподівано злетіло з язика. – Я тут… Е… Зайшла привітатися. Без коро… Без силових щитів, тому не бійтеся. Чудова погода, чи не так? У вас стільки одягу, скільки не в кожній крамниці побачиш. Самі вибирали? А я ненавиджу ходити по магазинах. Зазвичай беру те, що відразу сподобалось, і не продовжую пошуки. На знижки, щоправда, увагу звертаю, хоча навмисне розпродажів не чекаю.
«Будь ласка, хто-небудь, затуліть мені рота, поки я не загнала себе до Душогубки», – майнула розумна думка, і я прикусила губу, перериваючи потік дурниць.
Рікадор відступив на крок, глумливо вказав на вихід:
– Прошу, почувайтесь як удома. Кави, чаю? Чи обійдемося без формальностей і відразу пройдемо до катівні? Якщо вірити шаєрону Вікарду, вам там сподобалося.
Навушник запищав так голосно, що навіть шаєр звернув увагу на тонкий неприємний звук. Я притиснула долоню до вуха, не в змозі терпіти мерзенний писк, і вийшла з гардеробної кімнати. Частота стала вищою. Голова розколювалася, не дозволяючи ні верзти нервові нісенітниці, ні шукати шляхи до порятунку.
– Не кривіться, Анню. Чоботи Ньепи вам сподобаються. Вони дуже стильні.
«Я дивлюся на найкращого чоловіка у Всесвіті», – з’явилася абсолютно ненормальна думка.
Його пристрасний погляд позбавляв волі, чуттєві губи були створені для поцілунків, треноване тіло обіцяло неземні насолоди, оксамитовий голос будив дикі фантазії. Я уявляла, як притягую його до себе, заглушаючи пестощами невпевнені протести. Кажу, що він ідеальний, і ми призначені одне для одного, і зовсім не важливо, що у шпигунки і шаєра немає нічого спільного. Цілую так ніжно, як нікого і ніколи в житті. Повільно розстібаю ґудзики його тонкої сорочки і кладу долоню йому на груди, слухаючи биття серця. Він відштовхує мене, тому що долінейські традиції забороняють піддаватися емоціям, але здається вже через мить. «Ти зводиш мене з розуму», – шепоче, гладячи моє волосся. І ми разом…
Ага, приїхали. І ми разом збираємо його пальці, тому що корона може повернутися в будь-який момент.
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!